Історія філософської думки в Україні – Огородник І. В. – Олексій Козлов
Позашлюбний син поміщика І. О. Пушкіна (далекого родича поета) і його селянки О. Козлов народився 1831 р. у Москві. Дитячі роки його пройшли серед ремісників і торговців. У 12 років він став учнем першої Московської гімназії, по закінченні якої в 1856 р. був вільним слухачем фізико-математичного факультету Московського університету. Через рік перевівся на історико-філологічний факультет, спеціалізуючись з політичної економії.
Зустріч з О. Хом’яковим пробудила інтерес О. Козлова до філософії. Він перечитує Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, переходячи від них до антропологічного матеріалізму Фейербаха і утопічного соціалізму Фур’є. Захистивши магістерську дисертацію “О ренте по теории Рикардо”, вийшов з університету із званням магістра і почав читати курс словесності в Московській школі межових топографів. У 1861 р. залишив службу, зайнявшись приватними уроками, літературною діяльністю, публікацією статей, оглядів, перекладів. Як особисто знайомий з багатьма діячами революційного руху після замаху Каракозова на царя був заарештований і кинутий до в’язниці. Довівши свою непричетність до справи Каракозова, звільнився з в’язниці, залишив Москву поселився в маєтку своєї дружини, зайнявшись сільським господарством.
У 40 років О. Козлов захопився філософією. Почавши з Канта та інших представників німецької класичної філософії в університеті, перейшов до Шопенгауера, Гартмана, склав двотомний огляд творчості останнього, став з ним листуватися. На початку 1876 р. його було запрошено на посаду приват-доцента Київського університету, де читав курс історії філософії. В цей час він підготував і видав такі праці, як “Философские этюды”, “Философия как наука”, “Философия действительности”, “Изложение системы Дюринга”.
Після захисту докторської дисертації “Пространство и время у Канта” (1884) О. Козлов став ординарним професором університету, читаючи одночасно курс лекцій з філософії на Вищих жіночих курсах. Вбачаючи свою місію в пропаганді філософії, переклав “Историю европейской философии” Вебера, підготував “Очерки по истории философии”, а в 1885 р. почав видавати перший в Росії філософський журнал “Философский трехмесячник”, будучи не тільки його видавцем, а й основним автором. З 1886 по 1887 р. видав чотири номери журналу. Через хворобу залишив видання журналу, переїхав до Росії, де взяв активну участь у заснованому там Московським психологічним товариством журналі “Вопросы философии и психологии”, не полишаючи надії на продовження своєї видавничої діяльності. Ні продовженням став збірник “Своє слово”, на сторінках якого пропагував філософські знання. Вийшло п’ять номерів збірника: три у Києві (1888- 1890) і два у Петербурзі (1892 і 1898). Помер О. Козлов у Петербурзі в 1901 р.
Власні філософські погляди О. Козлова носили характер панпсихізму, сформованого під впливом Лейбніца, Лотце, а особливо професора Тартуського університету Г. Тейхмюллера. Згідно з концепцією останнього всесвіт, універсум складається із сукупності живих, нематеріальних субстанцій – атомів, які змінюються і комбінуються. Організація сукупності субстанцій керується верховною субстанцією – душею. Матерія, простір, час – не реальні, вони є лише формами споглядання душі за допомогою її почуттів. Уся реальність мислення є проекцією нашого “Я”, де за аналогією з власним “Я” будуються наші поняття про зовнішній світ як такий, що складається із множини духовних субстанцій або одиниць. “Я” приходить через самопізнання до пізнання своєї діяльності і загальних форм прояву становлення особистості як основи будь-якого буття, визначника істини. Основи своєї філософії Тейхмюллер називав “персоналізмом”. Ця назва перейшла в нашій історико-філософській літературі і на назву філософських побудов О. Козлова, хоча більш правильною буде все-таки назва “панпсихізм”, тобто визнання духовної субстанції як єдиносутнього в собі буття. Саме так називав свої погляди і О. Козлов.
Відповідно до поглядів О. Козлова буття є поняття, зміст якого складається із знання про нашу субстанцію, її діяльність. Суть їх в єдності і відносинах однієї до другої. Це буття є духовною субстанцією. Матеріальні предмети не є об’єктивною реальністю, а постають символами, знаками різноманітних духовних субстанцій.
Буття має, як уже зазначалось, три виміри (субстанція, її діяльність і зміст цієї діяльності), що дає підставу для розгляду його різних сторін. Саме на однобічності розгляду цих складових частин буття і будуються різні системи філософії в процесі її історичного розвитку, де, наприклад, філософія Парменіда розглядала тільки субстанцію, грецький ідеалізм – тільки зміст діяльності, Фіхте – тільки діяльність, а Гегель – діяльність у зв’язку з ідеєю, однак поза її зв’язком з діяльністю. Подібно Тейхмюллеру О. Козлов заперечував об’єктивну реальність простору і часу, вважаючи, що буття існує поза часом і тільки із-за наших обмежень свідомості ми розглядаємо уявлення про особливі засоби координації явищ в світі відповідно до ідеї порядку – раніше, тепер, після, в той час як безконечна свідомість Бога споглядає цю систему поза часом. Світовий лад і є система складності та інтенсифікації взаємодії духовних субстанцій, які прагнуть до близькості з Богом, верховною субстанцією.
Розвиваючи ідеї Лейбніца і Лотце, О. Козлов бачив різницю між свідомістю і знанням. Свідомість, на його думку, складається немовби з двох прошарків: простої, або безпосередньої, свідомості у прямому розумінні цього слова, і складної, або похідної, – в широкому. Безпосередня свідомість містить у собі в “стані злиття” три елементи: “Я” (власну індивідуалізовану субстанцію), діяльність і об’єкт, де останній елемент, як правило, переживає інші. В цьому переживанні О. Козлов вбачав джерело природної здатності розуму, який починає філософствувати до сенсуалізму і наївного реалізму (матеріалізму). Процес переходу свідомості у знання він пов’язував із зіставленням різних елементів свідомості один за одним на основі категорій і поєднанням елементів свідомості індивідуальних субстанцій, доповнених безпосередньо свідомістю “Я”, безпосереднім усвідомленням Бога.
В останні роки свого життя О. Козлов особливого значення надавав релігійним питанням, хоча різко виступав проти специфічних особливостей російського православ’я, а також надмірного релігійного благочестя, протестуючи проти будь-якого моралізаторства. Критично ставився він і до “моралі любові” В. Соловйова, Л. Толстого, звинувачуючи їх у тому, що, говорячи про любов, вони не задумуються над питанням, що таке любов і в яких межах вона можлива. Сам він особисто розділяв точку зору Арістотеля, згідно з якою, полюбивши інших, ми любимо свою власну діяльність, яка на них спрямована. Кожний любить інших так, як він ставиться до самого себе. Значення любові і полягає в тому, щоб разом з іншими видами людської діяльності вона допомагала розкрити і підвищити загальний рівень свідомості, наблизивши його до усвідомлення єдності світу, а саму свідомість до філософії. Виходячи з цього, О. Козлов при розгляді різних течій російського суспільного життя висміював мрійливу любов, у тому числі й сентиментальне ставлення народників до селян.
Предметом філософського пізнання О. Козлов вважав світ, а філософію – наукою про світ як суще. На його погляд, конкретні науки мають справу із спеціальними предметами дослідження, тому не можуть претендувати на розв’язання питання про знання взагалі. Щоб виявити предмет знання взагалі, треба вийти за межі спеціального знання про нього, знання про ті чи інші предмети, проаналізувати елемент, тотожний усім наукам, а саме загальні начала та форми будь-якого знання чи будь-якої науки. Останнє і є завданням особливої науки – як науки про науку, знання про знання загалом, філософії.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)