Економічна теорія. Політекономія – Семененко В. М. – 5.2. Основні тенденції розвитку у відносинах власності на сучасному етапі. Форми власності
В економічній літературі процес розвитку відносин власності відображається поняттями “тип”, “вид”, “форма” власності.
В іншій спеціальній літературі, законодавчих актах та офіційних документах ці поняття не розмежовуються, більше того, вони ототожнюються з поняттям “форма власності”.
Під типом власності економісти розуміють особливу сутність відносин належності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності, що визначається якісно особливим суб’єктом власності. Тип визначає узагальнені принципи її функціонування. Розрізняють спільний та Приватний типи власності. Особливий характер спільного типу власності полягає в тому, що її об’єкти є однаковою належністю кожного з її суб’єктів.
Особливість приватного типу полягає в належності факторів та результатів виробництва одній фізичній особі.
Вид власності – це такий зміст відносин, який зумовлений особливим способом поєднання особистого та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності. Вид характеризується способом привласнення благ та методами господарювання.
Так, В межах спільного типу власності виокремлюються:
– первісний;
– колективний;
– муніципальний;
– загальнонародний (суспільний) види власності.
У Рамках приватного типу розрізняють:
– рабовласницьку власність;
– феодальну власність;
– капіталістичну власність на основі найманої праці;
– приватну власність, засновану на власній праці.
Форма власності – певна організація відносин володіння і розпорядження в межах певного типу і виду власності.
Спільний тип власності може бути організований в:
– державну;
– орендну або акціонерну форму функціонування.
Приватний тип набуває форми:
– одноосібної;
– групової власності (партнерська, кооперативна тощо).
Є й принципово інші підходи до визначення типу, виду і форми власності:
– тип – характеризується поєднанням робітника і засобами виробництва;
– форма – зумовлюється способом та механізмом цього поєднання;
– вид – характеризується способом привласнення результатів виробництва.
З урахуванням ролі і значення відносин власності Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. законодавчо закріплені різноманітні форми власності (рис. 5.2):
– приватна (рис. 5.3);
– Колективна (рис. 5.4);
– державна (рис. 5.5).
– Змішана;
– Власність інших держав;
– Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.
Пізніше “Закон про власність” з його змінами і доповненнями визначив не тільки форми власності, принципи їх формування, а й перспективи їхнього розвитку. Головне завдання “Закону про власність”, яке він поставив перед суспільством, – усунути відчуження його членів від засобів виробництва, перетворити ‘їх на справжніх господарів, які реально привласнюють результати своєї праці. Це завдання не тільки масштабне, а й дуже складне. Причому, як уявляється, багато з того, що пропонується і навіть реалізується на практиці, зводиться виключно до пріоритетного розвитку приватної власності. У своїй основі ця ситуація має цілком певні причини: занадто централізоване управління народним господарством, одержав-лення колишньої соціалістичної власності (загальнодержавна власність в СРСР становила 92% засобів виробництва), диктат міністерств та відомств спричинили нагальну необхідність усунення негативних чинників. Але конкретні шляхи і засоби цього процесу потребують глибокого теоретичного осмислення, вироблення відповідних рекомендацій.
Насамперед це стосується державної власності, на якій зосереджена критика, часто аж до закликів її ліквідації. На нашу думку, такий підхід до державної власності не об’єктивний у науковому відношенні і занадто шкідливий для України в практичному плані.
По-перше, державна власність існує не тому, що декларується законом. Державі неможливо вийти з економічної сфери вже тому, що це є об’єктивною передумовою стійкого розвитку виробництва і прискорення науково-технічного прогресу. Це одна з ключових опор держави.
По-друге, тільки на державну власність спирається воєнно-промислова база, економічний і воєнно-економічний потенціали, могутність і національна безпека країни.
По-третє, в умовах ринкової економіки тільки державна форма власності можливість дає задовольняти загальносуспільні потреби людства.
Звідси випливає висновок: відносини власності в державній формі є об’єктивною необхідністю високорозвинутої економічної системи.
Тому на сучасному етапі реформування економіки мова може йти лише про вдосконалення, а не ліквідацію цієї форми власності, збагачення її змісту і забезпечення гармонійної, оптимальної взаємодії з іншими формами. Як свідчить досвід високо-розвинутих країн світу, високоефективний механізм господарювання та управління цивілізованою економікою припускає лише оптимальне поєднання і використання державної, приватної, колективної та інших форм власності і відповідних їм підприємств. На превеликий жаль, в Україні ще й досі не вистачає розуміння цього. Це обмежує сферу використання основної функції економічного закону власності – реалізацію зростаючих потреб та розвиток людини і суспільства.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)