Диференціальна психологія – Палій А. А. – Загальні принципи диференціально-психологічного аналізу
Науку як своєрідний, цілісний і самостійний спосіб пізнання світу характеризують її предмет – чітко визначені зміст, якість і закономірність, у яких реальність (дійсність) постає перед дослідником, і метод – спосіб осягнення сутності предмета пізнання. Виникнення нової галузі наукового знання завжди пов’язане зі змістовою диференціацією наукових уявлень людини про світ (об’єктивним процесом розвитку науки), виділенням нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмета) та побудовою способів пізнання цієї реальності (створенням методу). Диференціальна психологія постала як галузь психологічної науки, визначивши свій предмет, теоретичні принципи дослідницьких стратегій і адаптувавши методи для дослідження індивідуальних, типологічних і групових відмінностей.
Загальні принципи диференціально-психологічного аналізу
Будь-яка галузь знання, що претендує на незалежний статус, вибудовується на системі базових принципів, що визначають суть наукового напряму. Для диференціальної психології найістотніші такі принципи:
– принцип інтегрального аналізу (співвідношення частини і цілого), що опирається на теорію інтегральної індивідуальності Б. Ананьєва, В. Мерліна і спеціальну теорію індивідуальності В. Русалова. За цими теоріями індивідуальність – це інтегральна біопсихо-соціальна характеристика людини, яка охоплює такі рівні, як організм, індивід і особистість. Аналіз індивідуальності здійснюють за формальним підходом від нижчого (організмічного, індивідного) рівня і до вищого (особистісного). На основі отриманих даних роблять висновок про цілісну інтегральну індивідуальність, яка складається з усіх рівнів, об’єднаних у систему;
– принцип взаємозв’язку інтра – й інтеріндивіду-альних закономірностей, який грунтується на теорії інтеракціонізму і вказує на те, що інтрапсихічні (вну-тріособистісні) структури (особистісні риси, цінності, мотиви, соціальні ролі, установки тощо) формуються під впливом інтеріндивідуальної (міжособистісної) взаємодії з іншими людьми і, у свою чергу, впливають на процеси міжособистісної взаємодії;
– принцип взаємодії ендо – й екзофакторів у детермінації відмінностей, оснований на теорії О. Лазурського про співвідношення і взаємодію в структурі особистості ендопсихічних (спадково детермінованих) і екзо-психічних (детермінованих середовищем) чинників, а також теорії В. Штерна про конвергенцію (лат. conver-go – сходжусь, наближаюсь) двох чинників (спадковості і середовища) у процесі психічного розвитку особистості. За цими теоріями взаємодія ендо – й екзофакторів формує нові психічні властивості;
– принцип вимірюваності й статистичного оцінювання психічних явищ, який вказує, що психічні утворення можна оцінити не тільки якісно (інтелект вище середньої норми), а й кількісно (IQ – 118). Статистичні вимірювання дають уявлення про нормальний розподіл досліджуваної функції в певній вибірці.
У науковому пошуку і практичній роботі психологи дотримуються правил, основаних на системі цих базових принципів, які визначають специфіку професійної діяльності. Основоположним у диференціальній психології, таким, що конкретизує інші принципи, є формальний підхід.
Формальний (лат. formalis – складений за формою) підхід – сукупність Метод/е аналізу структури генетично детермінованих, вроджених, крос-культурних, крос-ситуативних стійких універсальних властивостей людини, які дають змогу провести необхідну для цілей дослідження межу між найтиповішими, стабільними, відтворюваними в життєвій практиці та експериментальній ситуації індивідуально-типологічними особливостями і рештою особистісних змістових властивостей, що характеризують неповторність людини.
У межах формального підходу для опису структури психіки використовують такі психодинамічні конструкти, як темперамент, стиль, інтелект, характер та ін.
Зазвичай дослідники, пропонуючи пояснення природи психічних явищ, явно або неявно демонструють своє ставлення до двох основних питань психології: “що?” (значення змістового компонента психіки); “як?” (прояв психодинамічного аспекту). Пошуки відповіді на питання “як?” пов’язані насамперед із розвитком уявлень про вияви психічних процесів, властивостей та індивідуальності загалом. Г.-В. Олпорт визначав найважливіший параметр особистості – Рису – як вияв “стійких, еквівалентних форм адаптивної й експресивної поведінки”, відтворюваних індивідом як реакція на подразнювальні впливи. Формальну складову індивідуальності називають також інструментальною (Палей, Магун, 1979), маючи на увазі характеристику суб’єкта з погляду “знарядь” чи “інструментів”, які він використовує для освоєння світу.
Відмінність формоутворювальних властивостей (властивості нервової системи, що становить основу темпераменту, когнітивні стилі, інтелект) від інших характеристик людської індивідуальності полягає в тому, що їх розвиток меншою мірою визначається впливом змістово-смислових детермінант. Формальний підхід припускає виявлення інваріантної (лат. invarians – незмінний) структури феномену, що вивчається, і визначення валідності (франц. valide – дійсний), тобто вірогідності аналізованих параметрів.
Новітні теорії психології індивідуальних відмінностей – системна психофізіологія, спеціальна теорія індивідуальності, психогенетичні теорії – погоджуються, що змістова складова поведінки і діяльності, яка переважно є наслідком засвоєння етичних і культурних норм, і формально-динамічна характеристика людини зливаються в гармонійну універсальну структуру. При цьому біологічно зумовлені базові властивості (організмічні й індивідні) або тенденції (“дозрівання” відповідних мозкових структур) часто обмежують кількість ступенів свободи в процесі формування і розвитку особистісних психологічних структур, які розміщені вище в ієрархічній індивідуальності (Русалов, 1986;Собчик, 1987).
Змістові особистісні характеристики індивідуальності формуються під впливом соціально обумовлених законів, а формальні (темпераментальні, когнітивно-стильові, інтелектуальні) підпорядковані еволюційно-генетичним законам. Як правило, формальні характеристики виявляються під впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до контекстуальної дії чинників. Відношення формальних і змістових характеристик індивідуальності зворотні і релятивні, тобто відносні (Дорфман, 1995). З позицій теорії інтегральної індивідуальності їх зворотність і відносність зумовлені подвійністю якісної визначеності індивідуальності, тобто тим, розглядають її як підсистему соціальних систем чи як самостійну систему. Так, статура, зріст, риси обличчя, колір очей і волосся, форма носа самі по собі є конституційними індивідними характеристиками, але, будучи структурним компонентом цілісної інтегральної індивідуальності як підсистеми соціальної системи, вони можуть набувати функції соціального знаку, тобто статусу змісту. Наприклад, на конкурсах краси індивідні риси набувають значення соціальної цінності як для конкурсантів, так і для журі, глядачів і рекламістів.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)