Державне регулювання економіки – Калетнік Г. М. – 13.2. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу
Агропромисловий комплекс (АПК) України – це цілісна народногосподарська система взаємопов’язаних між собою галузей, об’єднаних у єдине ціле з метою виробництва продовольства та сільськогосподарської сировини для переробних галузей промисловості.
Агропромислова інтеграція, об’єднання і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і переробки сільськогосподарської сировини, доставки її до споживача зумовила появу АПК, який є складною виробничою системою. Сферами діяльності АПК є: перша – виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов’язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості тощо); друга – лісове та водне господарство; сільське господарство: рослинництво і тваринництво; третя – переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м’ясомолочна, легка промисловість та ін.); Четверта – Виробнича інфраструктура (транспорт, зв’язок); П’ята – соціальна інфраструктура.
На сьогодні важливого значення набувають питання про виникнення нових проміжних ланок між великими переробними підприємствами і дрібними сільськогосподарськими (у тому числі фермерськими та підсобними господарствами населення), які виконуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської продукції.
З розвитком ринкових відносин у сфері виробничої інфраструктури виникають підрозділи, що обслуговують обіг матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них провідне місце належить кредитно-фінансовим інституціям.
Цілі державного регулювання діяльності АПК наступні:
O забезпечення населення продуктами харчування, а переробних галузей промисловості – сировиною;
O збільшення експортних можливостей галузей АПК;
O розв’язання соціальних, культурно-побутових проблем, що мають місце в АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки.
Сутність державного регулювання АПК в умовах становлення ринкових відносин полягає в аграрній політиці держави, яка виявляється у:
O проведенні земельної реформи;
O сприянні розвиткові різних форм власності на землю;
O лібералізації управління у сільському господарстві, сприянні розвиткові конкуренції, поступовій відмові від державних замовлень (контрактів), розробці й реалізації цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, фінансовій підтримці галузей АПК.
Основою АПК є галузі сільського господарства: рослинництво, тваринництво, лісове та водне господарство. їх розвиток характеризується певними соціально-економічними та природно-матичними особливостями: наявністю декількох форм власності, що зумовлює існування різних типів господарств (підприємств): фермерських, індивідуальних, колективних, міжгосподарських; сезонністю в рослинництві, яка зумовлює неповну зайнятість працюючих у цій галузі; універсальністю основного засобу виробництва – землі, яка не піддягає заміні; необхідністю використання частини виробленої продукції як засобів виробництва; значною тривалістю виробничого циклу; значними відмінностями в родючості земельних угідь.
Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в АПК та його державного регулювання.
Суб’єктами Державного регулювання на макрорівні є:
O Міністерство економіки України через департамент розвитку АПК, який об’єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, відділ аграрної реформи;
O Міністерство аграрної політики;
O Державний комітет із земельних ресурсів;
O Державний комітет з рибного господарства і рибної промисловості;
O Державний комітет по водному господарству-Державний комітет лісового господарства тощо.
Функції держави з регулювання розвитку АПК:
O визначення пріоритетних напрямів розвитку АПК та напрямів спрямування інвестицій на його розвиток;
O регулювання земельних відносин;
O здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання;
O здійснення підтримки пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, кредитування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;
O сприяння здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;
O встановлення механізму формування державних замовлень та контрактів на поставку сільськогосподарської продукції та сировини для державних потреб;
O регулювання цін на деякі види продовольства;
O визначення рівня орієнтовних закупівельних цін і механізми їх індексації відповідно до інфляційних процесів;
O забезпечення митного регулювання щодо продукції АПК;
O здійснення індикативного планування розвитку АПК. Ціновим регулюванням у сфері АПК займається департамент цінової політики Міністерства економіки України, в складі
Якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.
Міністерство фінансів та Національний банк України розробляють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання.
Земельний Кодекс України та інші законодавчі акти регулюють земельні відносини в Україні. Завданням земельного законодавства є: регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання; збереження та відтворення родючості грунтів.
Відповідно до прийнятого законодавства, в Україні існують такі форми власності на землю: державна, колективна, приватна. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають її у власність, надають в користування або вилучають.
Державне регулювання земельних відносин здійснюють органи державного управління всіх ієрархічних рівнів. Держава забезпечує законодавче регулювання земельних відносин, використання земель загальнодержавної власності України, встановлює порядок і середні ставки платні за використання землі, граничні розміри орендної плати за неї; проводить організацію і здійснення державного контролю за використанням й охороною земель та їх моніторингу, встановлює основні положення землеустрою і порядку ведення державного земельного кадастру, розробляє державні програми щодо раціонального використання земель, підвищення родючості фунтів, охорони земельних ресурсів тощо.
В галузі регулювання земельних відносин Органами місцевого самоврядування Здійснюється: передача земельних ділянок у власність на умовах чинного законодавства, реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі, вилучення (викуп) земель відповідно до законодавства, справляння платні за землю, ведення земельно-кадастрової документації, погодження проектів землеустрою, погодження будівництва житлових, виробничих, культурно-побугових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні, вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції.
Державне регулювання земельних відносин в Україні реалізується шляхом застосування економічних методів: введення платні за придбання землі відповідно до законодавства; сплати щорічного земельного податку або орендної платні, які визначаються залежно від якості та місця розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки; запровадження пільг щодо платні за землю; розробки і функціонування механізму визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за погіршення якості земель або приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням.
У державному плані економічного й соціального розвитку України визначаються основні напрями економічного розвитку АПК, виробництво основних видів продукції харчової та легкої промисловості, обсяги централізованих капітальних вкладень та державні замовлення на введення в дію основних виробничих фондів та виробничих потужностей у галузях АПК
Виробництво основних видів сільськогосподарської продукції обліковується у натуральному вираженні і представлене такими її видами: зернові культури, цукрові буряки, олійні культури, масло, молоко, яйця, вовна.
Виробництво найважливішої продукції харчової промисловості в натуральних вимірниках представлене такими її видами: цукор-пісок з буряків, олія із сировини державних ресурсів, маргаринова продукція, кондитерські вироби, макаронні вироби, борошно із зерна державних ресурсів, крупа із зерна державних ресурсів, молоко тваринне із сировини державних ресурсів, сіль кухонна, спирт етиловий з харчової сировини, дріжджі пекарські.
В індикативному плані затверджуються і контролюються показники державного замовлення (державного контракту) на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції. Державні замовлення за обсягом повинні забезпечити мінімальні потреби держави у продовольстві та сировині, виконання зобов’язань згідно з міжурядовими угодами, створення необхідних державних резервів. Обсяг державного замовлення по кожному із найважливіших видів продукції визначають з урахуванням загальнодержавних та обласних потреб.
До загальнодержавних потреб відносять потреби у сільськогосподарській продукції на забезпечення утримання армії та інших спецспоживачів, виконання міжурядових угод та створення державних резервів.
Для обгрунтування обсягів державного замовлення (контракту) розробляють баланси державних ресурсів сільськогосподарської продукції. Структура балансу залежить від виду сільськогосподарської продукції і ступеня централізації функцій державного регулювання щодо її виробництва і розподілу. На макроекономічному рівні держава зберегла за собою монополію регулювання цін на зерно і деякі технічні культури. Державне регулювання на використання таких видів продукції, як м’ясо, молоко, овочі, фрукти, яйця, централізується лише у частини спецспоживачів. Основні функції регулювання цих видів сільськогосподарської продукції виконують регіональні органи управління.
Одночасно зі встановленням розмірів державних контрактів на сільськогосподарську продукцію визначають можливості сільського господарства з її виробництва, розробляють узагальнені натурально-вартісні баланси за основними її видами та баланси валових ресурсів. Натурально-вартісний баланс складається для кожного виду продукції окремо у відповідних облікових одиницях.
Він розробляється за такими видами сільськогосподарської продукції, як зерно, цукрові буряки, соняшник, олійні культури, картопля, овочі, баштанні культури, плоди та ягоди, виноград, молоко, м’ясо, яйця.
По основних видах сільськогосподарської продукції розробляють баланси валових ресурсів. Форми балансів валових ресурсів можуть різнитися – залежно від особливостей розподілу продукту.
Обсяги державного контракту зіставляються з даними прогнозу виробництва сільськогосподарської продукції з урахуванням перспектив урожайності, посівних площ, поголів’я та продуктивності.
Держава здійснює і регулювання земельних відносин, які з переходом до ринкових відносин ускладнюються через відсутність права продажу землі сільськогосподарського призначення.
Земельні відносини – це відносини, які виникають щодо володіння, користування, розпорядження та управління земельними ресурсами на всіх рівнях господарювання.
Державне регулювання земельних відносин полягає у створенні законодавчої бази по захисту прав землевласників і землекористувачів, у виборі ефективних пропорцій між прямим і непрямим управлінням земельними ресурсами.
Україна володіє земельними ресурсами загальною площею 60,4 млн га, з яких близько 69 % становлять сільськогосподарські угіддя. Статистичні дані свідчать про те, що в Україні спостерігається тенденція до зменшення площі сільськогосподарських угідь та їх частки у структурі всього земельного фонду.
Істотні зміни у земельних відносинах пов’язані з роздержавленням земель сільськогосподарського призначення. Формування земель запасу та резервного фонду зумовили особливу функцію держави – контроль за землекористуванням, збереженням агро-фонду земель, відповідним використанням. Система державного контролю орієнтована на дотримання системи раціонального використання сільгоспугідь і недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обороту.
В Україні здійснюється земельна реформа, в результаті реалізації якої формується нова аграрна структура, зорієнтована на приватну власність на землю. Сьогодні уже завершено Перший І Другий Її етапи – проведено роздержавлення землі і передача її у колективну власність; здійснено паювання землі з видачею відповідного документа – сертифіката про право приватної власності на землю. Третій Завершальний етап земельної реформи передбачає формування на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств. Власники сертифікатів на земельний пай мають право створювати своє фермерське господарство або отримувати щорічно додатковий доход у вигляді орендної платні.
Аграрна реформа в Україні ще не завершена, бо поки що не торкнулася глибинних основ колективної власності, а зміна власника не привела до появи ефективного власника. Механізм функціонування пайових відносин усередині приватизованих підприємств нині функціонує недостатньо. Це пояснюється тим, що не закріплені правові гарантії інституту приватної власності на землю, не розроблений механізм купівлі-продажу землі, її передачі в заставу, не сформований земельний ринок.
Розвиток земельного ринку гальмують низька купівельна спроможність населення, слабка державна підтримка землевласників та ін.
Державне регулювання аграрного сектора передбачає підтримку відповідного рівня цін та забезпечення Цінової Рівноваги на продукцію АПК. Державне регулювання цін в Україні здійснюється в умовах високого попиту на сільськогосподарську продукцію і значного спаду обсягів виробництва. Існуюча система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво продукції, призводить до диспаритету цін.
Модель ціноутворення в аграрному секторі України, за пропозицією спеціалістів, повинна передбачати три рівні цін: Перший рівень – гарантовані, або інтервенційні ціни, які визначаються для основних видів сільськогосподарської продукції і виступають гарантією відшкодування виробничих витрат. Вони включають середній рівень витрат та мінімальний рівень прибутку. Це, як правило, нижня цінова межа, яка служить стартовою ціною на біржових торгах; Другий рівень – еквівалентна ціна, яка забезпечує середню норму прибутку на авансовий капітал і включає рентний доход; Третій рівень – це ціни стимулювання виробництва, які перевищують світові ціни і використовуються для розрахунків з виробниками деяких видів продукції.
Для ефективного функціонування сільськогосподарської галузі необхідно здійснювати кредитну політику в АПК, основними напрямками якої є: розширення мережі селянських кооперативних банків, створення системи іпотечного кредитування, розвиток фінансового аграрного консалтингу, впровадження лізингового кредитування, реформування товарного кредиту, розширення функцій кредитних спілок, страхування врожаю, кредитів і позик.
Регулювання аграрного сектора державою передбачає також створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності в галузі, залучення інвестицій, розробку програм розвитку АПК, підтримку фермерства та ін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)