Землеробство – Гудзь В. П. – ВСТУП
Наука в розвитку сільськогосподарського виробництва має особливо важливе значення. Це зумовлено багатьма причинами і насамперед багатогранністю і складністю процесів, які забезпечують акумуляцію сонячної енергії і перетворення її в органічну речовину – джерело життя.
Процес створення врожаю пов’язаний з наявністю певних зовнішніх умов, з їх динамікою в часі з різною здатністю рослин використати грунтові і кліматичні умови і протистояти несприятливим фізичним та біологічним впливам.
Сучасне землеробство грунтується на даних та досвіді багатьох наук, насамперед біології, хімії, фізики, грунтознавства, економіки, кліматології та інших, які, в свою чергу, в застосуванні до агрономії диференціювались і стали її складовими частинами, – агрофізика, агрохімія, агрогрунтознавство, агрометеорологія, фізіологія рослин і рослинництво, мікробіологія, селекція, ентомологія, фітопатологія, меліорація та агролісомеліорація. Весь цей комплекс наук є найбільш ефективним при правильному їх проведенні в умовах освоєння науково-обгрунтованих систем землеробства, які повинні забезпечувати високі і стійкі врожаї при одночасному підвищенні родючості грунту і створенні сприятливих приземних умов. “У часі є нерухомість, як мистецтво – сліпа вигода або ряд господарських помилок, як наука – розрахований успіх”, – писав у 1837 р. професор М. Г. Павлов.
У розвитку земних цивілізацій винятково важливу роль відіграли і відіграють світові земельні ресурси. З поверхневим шаром (грунтом) пов’язане життя різноманітного рослинного і тваринного світу. Земля з давніх-давен була місцем мешкання людей, вона їх годувала як мати своїх дітей і за що її заслужено називають “Земля-годувальниця”. Хоч вік земної кори, ймовірно, становить близько 4,6 млрд. років, все ж перші ознаки життя на ній з’явилися лише 1 млрд.. років тому.
Людина почала обробляти землю близько 8-11 тис. років тому.
За даними ООН, земельний фонд планети сягає 13 млрд. 435 млн. га, з них на сільськогосподарські угіддя припадає 36,2%. Тепер площа сільськогосподарських угідь становить близько 5 млрд. га, в тому числі ріллі – 1 млрд.. 424 млн.. га, або 27,6%, природних луків та пасовищ – 3 млрд. 424 млн. га, або 70,3%, багаторічних насаджень – 98 млн.. га, або 2,0%. Щороку в світі відчужується близько 25 млн. га сільськогосподарських угідь, що еквівалентно втраті харчових ресурсів на 85 млн. чоловік.
Найбільшими площами сільськогосподарських угідь володіють Китай – 496 млн. га, Австралія – 466, США – 427, Бразилія – 246, Казахстан – 222, Росія – 210, Індія – 181, Аргентина – 169, Монголія – 126, Мексика – 99, Канада – 73 млн. га.
Україна за площею сільськогосподарських угідь (42 млн. га ) входить до 12-ти найбільших країн світу, займає вигідне географічне положення, розміщена в досить сприятливих кліматичних умовах, має родючі грунти, працьовитих і талановитих людей.
Освоєння землі відбувалося поступово. За даними ООН (1994 р.), світова площа ріллі на початку 20-х років ХХ ст. становила 1345,6 млн. га, з них у США – 185,7, Індії – 166; Росії – 130; Китаї – 93; Австралії – 50,8; Бразилії – 49,5; Канаді – 45,4; Казахстані – 35,3; Україні – 33,3; Аргентині – 25,0; Франції – 18,1; Польщі – 14,3; Німеччині – 11,5; Румунії – 9,4; Італії – 9,0; Великобританії – 6,5; Японії – 4,1; Болгарії – 4,1 млн. га.
У світі спостерігається тенденція до зменшення площі землі, яка обробляться, з розрахунку на душу населення. Наприклад, у 1975 р. на 100 чол. припадало 35 га землі, у 1985 – 28, у 1993 – 24, у США – відповідно 65, 67 і 64 га. У країнах Європейського економічного товариства в цей період площа ріллі з розрахунку на душу населення перебувала на рівні 21 га, в Італії вона становила 16, Німеччині – 14, Великобританії – 11, а в Японії – 3,3 га.
Землеробство, як відомо з археологічних даних, виникло одночасно із скотарством у мезоліті – неоліті. Під впливом погодних умов різних регіонів формувалися різні види землеробства: стійке – в помірному поясі з родючими грунтами, достатньою і стійкою кількістю опадів; нестійке – в умовах нестійкого і недостатнього зволоження; зрошуване – в посушливих районах при поливі; цілорічне – у вологих субтропіках і тропіках з родючими грунтами, де за рік одержують 2-3 урожаї культур.
Важливе значення в розвитку землеробства відіграли розвиток засобів обробітку – ручних, плужних, безплужних та інтродукція із стародавніх центрів походження культурних рослин.
На початку третього тисячоліття головним завданням землеробства є одержання максимально можливої біологічної продукції з меншої площі при найменших затратах з метою найкращого задоволення потреб населення в харчуванні та продовженні життя людей. Для вирішення цього завдання є два шляхи: перший – екстенсивний, за якого в землеробство залучають нові площі цілинних земель, намагаючись при цьому одержати продукцію завдяки природній родючості грунтів із найменшим використанням людських ресурсів; другий – інтенсивний, за якого прагнуть одержувати постійно зростаючий обсяг продукції на староорних землях завдяки удосконаленому обробітку грунту, раціональній структурі посівних площ, застосуванню новітніх технологій, сортів і гібридів, зменшенню втрат при збиранні та зберіганні врожаю за одночасного можливого скорочення оброблюваних земель.
Науково-технічний прогрес у сучасному землеробстві досяг небувалого розвитку і успіхів. Проте існують ще значні потенційні можливості підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь. Використовуючи тільки 2 % фотосинтетичної активної радіації (ФАР), в умовах України протягом вегетаційного періоду можна щорічно отримувати до 130 ц сухої маси органічної речовини з 1 га. Ці показники урожайності не є метою, вони можуть бути збільшеними, оскільки коефіцієнт використання фотосинтетичної активної радіації можна підвищити. Між середньою біологічною програмою у свій час було передбачено розроблення систем, методів і заходів, які могли б забезпечити акумуляцію 2-3% ФАР у 2000 р. Системи землеробства у вирішенні такого важливого завдання мають вирішальне значення.
Історично система землеробства, культура поля, урожайність посівів, культура людей розвиваються паралельно. Звідси – й поняття, що немає поганої землі, а лише хороші і погані господарі на ній.
Наприкінці ХХ ст., з одного боку, ще широко застосовували старі традиційні системи землеробства, котрі сприяли розвитку ерозії, призводили до деградації грунту, а вже з іншого – освоювали нові сучасні системи землеробства, які грунтувалися на сучасних поглядах щодо теорії обробітку грунту, новому поколінні техніки, тенденцій до мінімалізації в технології вирощування сільськогосподарських культур та зменшенні енерговитрат з одночасним підвищенням родючості грунту. За умов інтенсивного обробітку грунту на схилах за рік втрати грунту становлять 30-40 т/га.
У сучасних умовах близько 8% населення земної кулі займається землеробством на розораних схилових землях, де інтенсивно розвивається ерозія грунту, причому значна частина таких земель знаходиться в Україні. За останні майже 100 років при традиційних системах обробітку грунтовий покрив нашої планети став швидко втрачатися. Він руйнується, деградує з помітною швидкістю, зростає знесення його родючого шару з водою в річки, озера, моря. Ще в 20-х роках ХХ ст. річки приносили в моря сумарно близько 3 млрд. т землі, в 60-х – 9, у 70-х – 24, а в кінці минулого століття і на початку цього – понад 50 млрд. т.
У сучасному світі одночасно в різних регіонах функціонує велика кількість систем землеробства. Сучасне та майбутнє виробництво сільськогосподарської продукції в основному повинно бути екологічно чистим, біологічним, природним та меншою мірою штучним і промисловим.
Землеробство, близьке до природи, або біологічне, почало поширюватися з 60-х років ХХ ст. в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Голландії та інших країнах при вирощуванні польових, овочевих та плодових культур. Його основні принципи збігаються з органо-біологічним землеробством. У різних країнах розробляють системи альтернативного землеробства, які мають однакову мету: одержати чисту продукцію для харчування людей і чисті корми для годівлі тварин, не порушуючи, а розумно використовуючи “сили природи”; зберегти автономні системи саморегулювання агроекосистеми, замкнутий кругообіг речовин, енергії в них, підвищувати родючість грунтів, використовуючи для цього бобові культури і біологічний азот, рослинні рештки та сидерати, запобігати ерозії і вимиванню нітратів; не допускати ущільнення шляхом чергування культур з різною глибиною проникнення кореневої системи вирощуваних рослин.
Поняття в різних викладах – біологічне, екологічне, органічне або альтернативне землеробство – включають у себе системи вирощування культур з майже однаковими прийомами. Доцільним, на нашу думку, є термін біологічне землеробство, який найповніше відповідає його спрямованості з переважним використанням природних біологічних факторів, які зумовлюють величину та якість урожаю.
За умов біологічного землеробства обов’язкові такі фактори:
O ведення землеробства з урахуванням природних чинників формування грунту, відновлення його родючості, формування екосистеми;
O включення в структуру посівних площ одно – і багаторічних бобових культур з метою біологічної фіксації азоту бульбочковими та іншими бактеріями, забезпечити їхню потребу і збагатити на нього грунт, а не шляхом хімічного синтезу та внесенням мінеральних азотних добрив;
O біологічне розпушення й оструктурення грунту кореневою системою рослин, грунтовими мікроорганізмами і дрібними тваринами, а не важкими знаряддями й механізмами при великих затратах енергії з використанням техніко-механічного розпушення;
O боротьба біологічними методами (з використанням агротехнічних прийомів) з бур’янами шляхом чергування культур у сівозміні. Обмеження або позбавлення їх природних факторів (волога, світло, повітря, грантові поживні речовини) чи подавлення кореневими виділеннями інших рослин замість використання синтетичних гербіцидів;
O боротьба біологічними методами з хворобами і шкідниками шляхом обгрунтованого чергування культур, вибору стійкіших видів, сортів і гібридів відповідно до місцевих умов та методів активації природних ворогів – шкідників, а не внесенням хімічних засобів (біоцидів – гербіцидів, інсектицидів, нематоцидів, фунгіцидів, акарицидів та ін.).
Біологічне землеробство, крім активації та використання природного кругообігу речовин, що відбувається природним біологічним шляхом, забезпечує поліпшення якості продукції харчування, води, повітря та сприяє загальному оздоровленню довкілля, а також збереженню енергії і підвищенню природної родючості грунту. За умов цього виду землеробства в структурі посівних площ важливо практикувати взаємодоповнення культур різних біологічних видів. Особливо слід врахувати, що врожайність найважливіших культур при біологічному землеробстві майже ніколи не досягне рівня звичайних середніх господарств. В умовах сьогодення переведення на біологічне землеробство можна забезпечити чистою продукцією певну частину внутрішньої потреби держави й зумовити скорочення експорту продовольства.
Альтернативна система землеробства практично не може бути використана на малородючих землях, оскільки зниження врожайності на них досягне 35-45%. При цьому важливо зберегти біологічний принцип аборигенних або адаптивних систем землеробства.
У межах сучасних моделей біологічного землеробства можна одержати відповідну кількість чистої продукції, проте реалізувати стратегічне завдання рослинництва – забезпечити високу урожайність і найбільш високий рівень використання сонячної енергії та інших природних ресурсів в інтересах усіх живих організмів певною мірою неможливо. Біологічне землеробство забезпечує якість продукції, довготермінове підтримування потенціалу родючості землі і зниження енерговитрат. Перспективним і найефективнішим буде виважене поєднання його з грунтово-кліматичними умовами, попитом на таку продукцію, технічною оснащеністю, вимогами екології та економіки.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)