Загальна психологія – Павелків Р. В. – Тема 1 ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Тема 1 ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
1.1. Предмет загальної психології
Протягом віків людина є предметом вивчення багатьох наук. Людство намагається пізнати власну історію, походження, біологічну природу, мову, звичаї та ін. У цьому пізнанні психології відводиться особливе місце. Немає для людини цікавішого об’єкта, за словами древнього мудреця, ніж інша людина. Вірність цього судження підтверджена історією науки. Інтерес до людської психіки, умов її розвитку і формування в людському суспільстві, особливостей міжособистісної взаємодії – усе це є підгрунтям розвитку психології. Психологія настільки глибоко проникла в наше життя, що без знання і розуміння психологічних закономірностей неможливо здійснювати багато видів діяльності на виробництві, у науці, медицині, мистецтві, викладанні, у грі та спорті. Система психологічних знань стає все більш необхідною для всього суспільного розвитку.
Психологія здавна усвідомлювалася людським розумом як наука про незвичайні та загадкові явища. Як приклад можна назвати глибоко укорінене уявлення про душу як особливу істоту, відділену від тіла. У зв’язку з цим людину уявляли як єдність двох частин – тіла і душі; поки людина живе, її душа знаходиться в тілі, а коли вона покидає тіло – людина вмирає. Коли ж людина спить, то душа ненадовго покидає тіло і переноситься в інше місце. Таким чином, задовго до виникнення психології як науки накопичувалися житейські психологічні знання людей самих про себе.
Певне уявлення про психіку людини дає людині і її життєвий досвід. Житейські психологічні відомості утворюють донаукові психологічні знання, зумовлені необхідністю розуміти іншу людину в процесі спільної праці, спільного життя, правильно реагувати на її дії та вчинки. Ці досить широкі знання можуть сприяти орієнтуванню в поведінці оточуючих людей. Вони можуть бути правильними, хоча загалом позбавлені систематичності, глибини, доказовості, адже ми засвоюємо їх не тільки завдяки власному досвіду, але й із художньої літератури, приказок, прислів’їв, казок, легенд тощо. Саме в них полягають витоки майже всіх психологічних теорій і галузей сучасної психології.
Психологія дуже стара і водночас молода наука. Маючи тисячолітнє минуле, вона тим самим уся ще в майбутньому, її існування як самостійної наукової дисципліни ледь чи налічує століття, але головна проблематика займає філософську думку з тих пір, як існує філософія.
Своєю назвою і першим визначенням психологія зобов’язана грецькій міфології. Ерот, син Афродіти, закохався в дуже красиву молоду жінку Психею, На жаль, Афродіта була дуже незадоволена тим, що її син, небожитель, захотів поєднати свою долю з простою смертною, і докладала всіх зусиль, щоб розлучити закоханих. Для цього вона змушувала Психею пройти через низку випробувань. Але кохання Психеї було таким сильним, а її прагнення знову зустрітися з Еротом таким великим, що це справило глибоке враження на богинь і богів. Вони вирішили допомогти їй виконати всі вимоги Афродіти. Ероту, у свою чергу, вдалося переконати Зевса – верховне божество греків – перетворити Психею в богиню, зробивши її безсмертною. Таким чином закохані поєдналися навіки.
Для греків цей міф був класичним зразком справжнього кохання, вищої реалізації людської душі. Тому Психея – смертна, яка набула безсмертя – стала символом душі, що шукає свій ідеал.
Що стосується слова психологія, то походить воно від грецьких слів “psyhe” (душа) і “logos” (наука), уперше з’явилося в XIV ст. І тільки в кінці XVIII ст. почалося виокремлення психології в окрему науку. Згідно з дуже поширеним уявленням перші психологічні погляди пов’язані з релігійними уявленнями. Насправді ж, як свідчить справжня історія науки, уже ранні уявлення древніх грецьких філософів виникають у процесі практичного пізнання людини в тісному зв’язку з накопиченням перших знань і розвиваються в боротьбі наукової думки, що зароджувалася, проти релігії з її міфологічними уявленнями про світ взагалі, про душу-зокрема. Вивчення, пояснення душі і є першим станом становлення предмета психології. Отже, спочатку психологія визначалася як наука про душу. Але відповісти на питання, що таке душа, виявилося не так просто. У різні історичні епохи вчені вкладали різний зміст у це слово. Становлення і розвиток наукових поглядів на сутність психіки завжди були пов’язані з розв’язанням основного питання філософії – співвідношення матерії та свідомості, матеріальної та духовної субстанцій.
Саме навколо розв’язання цього питання і виникло два діаметрально протилежні філософські напрями: ідеалістичний та матеріалістичний. Представники ідеалістичної філософії розглядали психіку як дещо первинне, що існує самостійно, незалежно від матерії. Вони визнають існування особливого духовного начала, незалежного від матерії, розглядають психічну діяльність як вияв матеріальної і безсмертної душі. А всі матеріальні речі і процеси тлумачать лише як наші відчуття і уявлення або ж як деякий загадковий вияв якогось “абсолютного духу”, “світової волі”, “ідеї”. Ідеалізм зародився тоді, коли люди, не маючи правильних уявлень про будову і функції тіла, думали, що психічні явища являють собою діяльність особливої, надприродної істоти – душі і духу, яка нібито вселяється в людину в момент народження і покидає її в момент сну і смерті. Спочатку душа уявлялась у вигляді особливого тонкого тіла або істоти, що живе в різних органах. Коли з’явилася релігія, то душа стала розумітися як своєрідний двійник тіла, як безтілесна і безсмертна духовна сутність, пов’язана з якимось “потойбічним світом”, де вона живе вічно, покидаючи людину. На цих засадах і виникли різні ідеалістичні системи філософії, які стверджували, що ідеї, дух, свідомість є первинним началом всього існуючого, а природа, матерія-вторинними, похідними від духа, ідей, свідомості.
Матеріалістичне розуміння психіки виявляється в тому, що психіка розглядалася як явище вторинне, похідне від матерії. Матеріалістичний підхід до розуміння психіки людини був на багато років витіснений ідеалістичною філософією, яка розглядала психіку людини як вияв її духовного життя, вважаючи, що юна не підпорядковується тим самим законам, що і вся матеріальна природа. І які б метаморфози не відбувалися з уявленням про душу, незмінним залишалося переконання в тому, що вона є рушійною силою життєдіяльності. Тільки в XVII ст. Рене Декарт почав нову епоху в розвитку психологічних знань. Він показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму – його взаємодія з іншими зовнішніми тілами – не мають потреби в душі. Особливо великий вплив його ідеї справили на подальшу долю психологічної науки. Р. Декарт увів одночасно два поняття: рефлекс і свідомість. Але у своєму вченні він протиставляє душу та тіло, стверджуючи, що існують дві незалежні одна від одної субстанції – матерія та дух. Тому в історії психології це вчення одержало назву “дуалізм” (від лат. dualis -“подвійний”). З точки зору дуалістів психічне не є функцією мозку, його продуктом, а існує саме по собі, поза мозком, незалежно від нього. У філософії цей напрям одержав назву суб’єктивного ідеалізму.
На грунті дуалістичних учень у психології XIX ст. одержала широке поширення ідеалістична теорія так званого психофізичного паралелізму, яка стверджувала, що психічне і фізичне існують паралельно, незалежно одне від одного, але спільно. Головними представниками цього напряму в психології є В. Вундт, Еббінгауз, Спенсер, Т. Рібо, А. Біне, У. Джеме та інші. Приблизно з цього часу виникає і нове уявлення про предмет психології. Здатність думати, відчувати, бажати стали називати свідомістю. Таким чином, психіку було прирівняно до свідомості. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості. Однак свідомість ще довго розумілась як явище особливого роду, уособлене від усіх інших природних процесів. Філософи по-різному тлумачили свідоме життя, вважаючи його виявом божественного розуму або результатом суб’єктивних відчуттів, де вони вбачали найпростіші “елементи”, з яких складається свідомість. Однак усіх філософів – ідеалістів об’єднувало спільне переконання в тому, що психічне життя – вияв особливого суб’єктивного світу, який пізнається тільки шляхом самоспостереження, недоступного ні для об’єктивного наукового аналізу, ні для причинного пояснення. Таке розуміння набуло дуже широкого поширення, а підхід став відомий під назвою інтроспективного тлумачення свідомості. Згідно з цією традицією психічне ототожнювалося зі свідомістю. У результаті такого розуміння свідомість виявлялася замкненою в самій собі, що означало повний відрив психічного від об’єктивного буття і самого суб’єкта.
Розвиток психології з часу її оформлення як самостійної науки у другій половині XIX ст. відбувався в безперервній боротьбі теорій, які приходили на зміну одна одній і ставили перед собою різні цілі, користувалися різними способами дослідження. Однак майже всі теорії кінця XIX ст. і частина теорій XX ст. розроблялися в рамках інтроспективної психології свідомості. Характерним для цих теорій є обмеження предмета психологічних досліджень сферою усвідомлюваних переживань людини, які розглядалися відірвано від навколишньої дійсності і практичної діяльності людей. Питання про співвідношення свідомості та мозку розв’язувалося цими теоріями з позицій дуалізму.
У рамках інтроспективної психології відмінності між теоріями зводилися до різних характеристик свідомості з боку її структури, змісту та міри активності. Одна з характеристик виокремлювалася як провідна. На цих засадах прийнято виокремлювати п’ять різновидів ідеалістичної психології свідомості:
– теорія елементів свідомості, основоположники В. Вундт і Е. Тітченер, сюди ж частково належить Вюрцбурзька психологічна школа;
– психологія актів свідомості, пов’язана з іменем Франца Брентано;
– теорія потоку свідомості, створена Уільямом Джемсом;
– гештальттеорія – теорія феноменальних полів;
– описова психологія В. Дільтея.
Спільним для всіх цих теорій є те, що на місце реальної людини, яка активно взаємодіє з навколишнім світом, ставиться свідомість: у ній нібито розчиняється справжня людська істота. Уся діяльність зводиться до активності свідомості.
Головна особливість зазначених теорій полягає в характерному для них описовому підході до психіки, а не в пояснювальному, хоча до цього часу в психологію вже ввійшов експериментальний метод. У1879 р. В. Вундтом у Лейпцігу була організована перша експериментальна психологічна лабораторія. У психології свідомості стає можливим і експеримент, який полягає в тому, що дослідник створює певну зовнішню умову і спостерігає, як при цьому відбувається перебіг процесів. Однак ці спостереження носять специфічний характер, будучи спостереженнями людини за самою собою, за власним внутрішнім станом, почуттями, думками. Вони одержали назву інтроспекції (“заглядання всередину”). Звичайно, таке спостереження позбавлене головної наукової вимоги – об’єктивності. У результаті на початку XXст. під впливом запитів розвитку наукового об’єктивного знання, з одного боку, і соціально-економічних вимог, з іншого, – виникла криза інтроспективної психології.
“Психологія свідомості” виявлялася безсилою перед численними практичними проблемами, зумовленими розвитком капіталістичного способу виробництва, що вимагало розробки засобів, які б дали змогу контролювати поведінку людини. Це призвело до того, що в другому десятилітті XX ст. виник новий напрям психології, представники якого оголосили і новий предмет психології. Ним стала не психіка, не свідомість, а поведінка, що розумілася як сукупність переважно рухових реакцій людини, які можна спостерігати зовні. Цей напрям одержав назву “біхевіоризм”(від англ. behaviour – “поведінка”). Це вже третій етап у розвитку уявлень про предмет психології. Основоположник біхевіоризму Дж. Уотсон убачав завдання психології в дослідженні поведінки живої істоти, яка адаптується до навколишнього середовища. За одне десятиліття біхевіоризм поширився по всьому світу і став одним з найбільш впливових напрямів психологічної науки.
Отже, спочатку психологія – наука про душу, потім – наука про свідомість без душі, і нарешті – наука про поведінку без свідомості. Таке розуміння предмета психології дуже швидко призвело до наступної кризи. Спостерігаючи за поведінкою, ми дійсно досліджуємо об’єктивні факти, але така об’єктивність оманлива, оскільки за кожним вчинком, поведінковим актом стоять думки, почуття, бажання людини. І неможливо вивчати поведінку, не вивчаючи думки, почуття, прагнення.
Причина криз у розумінні психології полягає в тих філософських методологічних позиціях, на яких грунтувалися названі теорії. Так, психологія свідомості розв’язувала основні питання про співвідношення між буттям та свідомістю, між об’єктивним та суб’єктивним з позицій ідеалізму. Біхевіористи вирішували ті самі проблеми з позицій вульгарного матеріалізму. Для них психічне зовсім не відрізнялося від матеріального. Так, неправильні вихідні філософські позиції закривали для психології шляхи до визначення її предмета.
Вихід з цього тупика відкрила філософія діалектичного матеріалізму, яка визнає лише одне начало всього існуючого – матерію, а психіку, мислення, свідомість розглядає як вторинне, похідне від матерії. Філософський матеріалізм є моністичним ученням, матеріалістичним монізмом (від грецького “монос” – один). Він грунтується на даних науки і практики і в міру їх розвитку уточнює і поглиблює свої висновки.
З точки зору діалектичного матеріалізму первинною є матерія; психіка, свідомість – це вторинне, відображення мозком об’єктивної дійсності. У цьому значенні матеріальне (предмети і явища дійсності) та ідеальне (відображення їх у вигляді відчуттів, думок тощо) протилежні один одному.
У системі категорій діалектичного матеріалізму, на які спирається вітчизняна психологія, головне місце належить категорії відображення. Саме за допомогою цієї категорії розкриваються найбільш істотні і суттєві характеристики психіки: психічні явища розглядаються як різні форми і рівні суб’єктивного відображення об’єктивної дійсності. Теорія відображення в психології виступає в ролі загальної методологічної платформи, яка дає змогу зрозуміти факти, поняття, концепції, визначити предмет психологічної науки, розробити методи дослідження.
Будь-яка матерія характеризується властивістю відображення. Будучи властивістю матерії, функцією мозку, психіка виступає як особлива форма відображення, як передумова розвитку психіки. Будучи специфічною формою відображення, психіка виникла в процесі розвитку матерії, переходячи від одних форм руху до інших. Виникнувши закономірно в ході біологічної еволюції, психіка стала найважливішим її чинником. Завдяки відображенню забезпечуються більш широкі різноманітні зв’язки організму з середовищем.
Внутрішнє психічне життя не існує без зовнішнього, фізичного. Тобто психіка, свідомість відображають об’єктивну реальність, яка існує зовні і незалежно від неї. Своєрідність психічного саме в тому й полягає, що воно є і реальною стороною буття, і його відображенням.
Отже, функція психіки полягає у відображенні властивостей і зв’язків дійсності і в регулюванні на цих засадах поведінки і діяльності людини. Виходячи з цього, предметом психології є конкретні факти психічного життя. Найскладнішим для психології є завдання виявлення законів психіки, розкриття тих зв’язків і відношень, які можна було б кваліфікувати як закономірні. Науковий підхід вимагає не тільки виявити об’єктивний закон, але й окреслити сферу його дії, а також умови, за яких він лише може діяти. Тому предметом вивчення в психології разом з психологічними фактами стають психологічні закони.
Але знання закономірних зв’язків саме по собі не розкриває конкретних механізмів, за допомогою яких закономірність може виявлятися. У завдання психології входить поряд з психологічними фактами і закономірностями встановлення механізмів психічної діяльності. А оскільки механізми передбачають роботу конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, за допомогою яких здійснюється той чи інший психологічний процес, то природу і дію цих механізмів психологія вивчає спільно з іншими науками.
Для того, щоб досить повно відповісти на питання про предмет психології, необхідно побудувати класифікацію психічних явищ. Ми будемо поділяти психічні явища на три основні класи: психічні процеси, психічні стани і психічні властивості особистості.
Психічні процеси є первинними регуляторами поведінки людини. Вони мають певний початок, перебіг та кінець, тобто мають певні динамічні характеристики, до яких насамперед належать параметри, що визначають тривалість та стійкість психічного процесу. На фунті психічних процесів формуються певні стани, відбувається формування знань, умінь та навичок. У свою чергу, психічні процеси можуть поділятися на групи: пізнавальні, емоційні та вольові.
До пізнавальних психічних процесів належать ті процеси, які пов’язані зі сприйманням та обробкою інформації: увага, відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мовлення, уява. Завдяки цим процесам людина одержує інформацію про навколишній світ та про себе. Однак самі по собі ці відомості або знання для людини не відіграють ніякої ролі, якщо вони для неї незначущі. Мабуть, кожен з вас звертав увагу на те, що одні події залишаються в пам’яті надовго, а про інші ми забуваємо відразу. Певна інформація може взагалі залишитися для людини непоміченою. Це може бути пов’язано також з тим, що будь-яка інформація має або не має емоційного забарвлення. Тому поряд з пізнавальними психічними процесами виокремлюють емоційні психічні процеси. До них належать такі психічні явища, як емоції, почуття, афекти, настрої та стрес.
Як правило, супроводження певних подій позитивними емоціями позитивно впливає на діяльність та стан людини, і навпаки, негативні емоції утруднюють виконання діяльності та погіршують стан людини. Але в деяких випадках певні перешкоди на шляху до досягнення мети підвищують активність людини, стимулюють долати перешкоди, що виникли. Це свідчить про важливість для формування поведінки людини не лише емоційних психічних процесів, а й вольових, які пов’язані з поведінкою людини в ситуації долання труднощів, регуляції своєї поведінки.
Психічні процеси тісно пов’язані між собою і виступають первинними чинниками формування психічних станів людини. Психічний стан характеризує стан психіки загалом, має свою динаміку, яка характеризується тривалістю, спрямованістю, стійкістю та інтенсивністю. Водночас психічні стани впливають на перебіг та результат психічних процесів і можуть підвищувати ефективність діяльності або гальмувати її. До психічних станів належать такі явища, як страх, бадьорість, пригнічення, піднесення, втома тощо.
Наступний клас психічних явищ – психічні властивості людини. Психічні властивості – це найсуттєвіші особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності та поведінки людини. До психічних властивостей належать темперамент, характер і здібності. Рівень розвитку цих властивостей, особливості розвитку психічних процесів та переважання певних психічних станів визначають неповторність людини, її індивідуальність.
Таким чином, психологія – це наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки.
Узагальнюючи вищесказане, можна виокремити чотири етапи у тлумаченні предмета психології.
Перший етап – психологія як наука про душу. Таке визначення психології було дано понад два тисячоліття тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.
Другий етап – психологія як наука про свідомість. Виникає в XVI ст. у зв’язку з розвитком природничих наук. Здатність думати, відчувати, бажати називали свідомістю. Основним методом дослідження вважалося самоспостереження та опис фактів.
Третій етап – психологія як наука про поведінку (XX ст.). Завдання психології – ставити експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, – поведінку, вчинки, реакції людини (мотиви, які викликають вчинки, не враховуються).
Четвертий етап – психологія як наука про об’єктивні закономірності, прояви і механізми психіки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)