Прикладна етика – Аболіна Т. Г. – Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії
1906 р. – у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.
1935 р. – у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.
1930-ті роки – у Німеччині в контексті ідей “расової гігієни” теоретично обгрунтовується примусова активна евтаназія. У 19391941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців – душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.
1941 р. – Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала “вбивство з милосердя”.
1958 р. – професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження “Святість життя та карне законодавство”, в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.
1962 р. – Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.
1967 р. – у США складено перший “заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача” (living will – юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).
1968 р. – фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.
1973 р. – Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.
1974 р. – у журналі “The Humanist” опубліковано Маніфест ев-таназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.
1974 р. – у США відкритий перший хоспіс.
1975 р. – у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.
1976 р. – у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати “терапію підтримки життя” (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.
1976 р. – відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.
1978 р. – перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.
1980 р. – Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про “Евтаназію”. Католикам заборонялося “вбивство з милосердя”, але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.
1987 р. – прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія). В цій декларації, зокрема, зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Але це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.
1990 р. – початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна (“Доктор Смерть”), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.
1996 р. – на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон “Права заключного третього акту” (Rights of the Terminalli III Act”), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.
1997 р. – у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.
Від 1998 р. у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.
1999 р. – у США засуджено до 25-ти років ув’язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін’єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.
2002 р. – Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.
2003 р. – у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.
2003 р. – у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.
2003 р. – Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія – єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток “смертельного туризму” до країни для безнадійно хворих.
2004 р. – Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.
2009 р. – у Люксембурзі легалізовано евтаназію.
2010 р. – у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію. У Норвегії подібні дії караються законом. У Великобританії та
Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу “самовбивства із міркувань гуманності”. В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом. Згідно з Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” Ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.
Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обгрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обгрунтовуються аргументи на користь ліберальної (“за”) чи консервативної (“проти”) позиції. Розглянемо основні з них.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)