Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – Ірландська Республіка
Ірландія належить до країн, де міцно утвердився дуалістичний підхід до проблеми співвідношення міжнародного та внутрішнього права, що дістало відображення в конституції країни. Стаття 15.2 Основного Закону наголошує: “Право ухвалення законів для держави цим покладається виключно на парламент, жодна інша законодавча влада не має право ухвалювати закони для держави”. її доповнює ст. 29.6, в якій сказано: “Жодна міжнародна угода не може бути частиною державного закону, за винятками, встановленими парламентом”. Це означає, що положення міжнародних угод трансформуються у національне право шляхом ухвалення законодавчого акта парламентом і можуть бути змінені актом, ухваленим пізніше цим органом.
Разом із тим, треба зауважити, що влада ірландського парламенту не є настільки значною, як у Великій Британії.
Існує також контроль з боку судів загальної юрисдикції за конституційністю міжнародних угод.
Конституція також містить положення, відповідно до якого Ірландія сприймає загальновизнані принципи міжнародного права, як і правила своєї поведінки в зносинах з іншими державами (ст. 29.3). Однак з метою створення більш визначених правових засад для участі країни у європейських співтовариствах у 1972 р. до ст. 29.4 законодавчим актом парламенту було внесено таке доповнення у вигляді підпункту 3, що було ухвалене референдумом і дозволило країні приєднатися до європейських інтеграційних об’єднань: “Жодне положення даної конституції не суперечить законам, актам та заходам, ухваленим з метою виконання зобов’язань, що випливають із приєднання до співтовариств, або не перешкоджає здійсненню у внутрішній сфері законів, актів чи заходів, ухвалених співтовариствами або їхніми інститутами”.
Завдяки такому формулюванню було усунуто підстави для конфліктів не тільки між положеннями конституції та правом європейських співтовариств, а також між конституцією та внутрішніми актами із застосування права співтовариств.
Під час приєднання Ірландії до європейських інтеграційних об’єднань у 1972 р. парламентом було ухвалено Акт про європейські співтовариства, до якого у 1977,1979,1985,1986,1993 та 1994 рр. вносились доповнення з метою пристосування до відповідних змін у договірному праві ЄС. У акті йдеться про те, що починаючи з 1 січня 1973 р. договори, якими засновуються європейські співтовариства, та акти, ухвалені інститутами співтовариств, починають зобов’язувати державу та стають частиною внутрішнього права останньої на умовах, передбачених цими договорами.
Як це видно з формулювання, положення права ЄС стають частиною внутрішнього права на засадах генерального відсилання до права європейських інтеграційних об’єднань. Характерно те, що на відміну від традиційного дуалістичного підходу ранг положень права ЄС у внутрішньому праві визначається не трансформаційним актом, а самими установчими договорами про ЄС.
Проте під час ратифікації Єдиного європейського акта виникла проблема щодо участі Ірландії у політичному співробітництві, передбаченому частиною III цього документа. Верховний суд країни в рішенні від 9 квітня 1987 р. дійшов висновку, що така участь передбачає відмову від частини суверенітету і, отже, суперечить конституції. Питання про приєднання до Єдиного європейського акта було вирішене лише завдяки позитивному результату голосування на референдумі.
Приєднання до Маастрихтського договору про Євросоюз супроводжувалось внесенням змін до конституції країни, які стосувалися ст. 29.4. У пункті 5, що замінив п. З, зазначалося таке: “Жодне положення даної Конституції не суперечить законам, актам та заходам, ухваленим державою з метою виконання зобов’язань, що випливають із приєднання до Європейського Союзу чи до співтовариств, або не перешкоджає здійсненню законів, актів чи заходів, ухвалених Європейським Союзом чи співтовариствами або їхніми інститутами, або компетентними органами на засадах договорів, які засновують співтовариства і мають силу закону у внутрішній сфері”.
Тим самим право ЄС та національні закони, ухвалені з метою його імплементації, було виведено з-під контролю щодо їхньої відповідності положенням конституції країни.
Для вжиття заходів щодо реалізації положень права ЄС уряд наділений доволі широкими повноваженнями, делегованими йому парламентом. Він може навіть доповнювати або змінювати велику кількість законодавчих положень, однак не може змінювати положень самого Акта про європейські співтовариства. Хоча в розділі 4 цього документа зазначається, що термін дії актів виконавчої влади, якщо вони не дістали схвалення парламенту, не може перевищувати одного року, проте після закінчення цього терміну уряд може видати новий акт, який подовжить дію таких заходів. У разі перевищення урядом своїх повноважень, визначених положеннями Акта про європейські співтовариства, парламент має право анулювати урядові постанови, ухвалені з порушеннями повноважень.
Слід також зауважити, що підходи уряду до застосування права ЄС дістали підтримку в судовій практиці, коли спочатку Високий суд (у 1989 р.), а потім Верховний суд (у 1994 р.) відмовились розглядати позови, в яких було піддано сумніву способи застосування урядом положень права європейських інтеграційних об’єднань. Результатом цього є посилення виконавчої влади та зменшення впливу парламенту на регулювання інтеграційних процесів.
Так само як конституція, Акт про європейські співтовариства нічого не говорить про юридичну силу положень права ЄС у внутрішньому праві. Відповідь на дане питання має дати судова практика. Проте, як свідчить остання, ірландські суди поки що не стикалися із складними проблемами, пов’язаними із застосуванням права ЄС.
Високий суд у рішенні від 30 червня 1978 р. визнав пряму дію та пріоритет права співтовариств, пославшись на п. З (зараз – п. 5) ст. 29.4 конституції. Зі свого боку Верховний суд у рішеннях, ухвалених у 1984 та 1985 рр., визнав необхідність попереднього звернення до Суду ЄС на засадах ст. 177 (зараз – ст. 267) Договору про заснування ЄС.
У1995 р. Високий суд, випередивши практику Суду ЄС, визнав відповідальність держави за порушення положень права ЄС, що стосуються прямої дії директив.
Згідно із законодавством Ірландії приєднання до Лісабонських договорів вимагає винесення цього питання на референдум. Ірландія – єдина країна, де референдум є обов’язковою стадією ратифікації таких договорів. Після проведення третього референдуму з цього питання Ірландія приєдналася до Лісабонських договорів.
Таким чином, в Ірландії не існує перешкод для застосування положень права ЄС у внутрішньому правопорядку.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)