Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 10. Іспанія

Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки

Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 – 1939 рр. Поразка в ній республіканців спричинила політичну еміграцію близько 500 тис. осіб. У роки Другої світової війни франкістська Іспанія, незважаючи на проголошення Ф. Франко 4 вересня 1939 р. декрету про нейтралітет, підтримувала Німеччину. Як і будь-яка диктатура нова влада в Іспанії будувалася на силі терору, страхові, масових репресіях, насильстві. У 1940 р. в тюрмах та концтаборах перебувало близько 230 тис. осіб. Єдиної думки щодо означення режиму генерала Ф. Франка серед іспанських істориків немає: одні вважають його тоталітарним, інші – авторитарним. При цьому вказують, що франкізм в Іспанії являв собою особливий іберо-американський різновид авторитаризму, що відображав вирішальну роль армії та її лідера в політичному процесі. Як перший досвід створення такої диктатури наводиться режим Хосе Антоніо Прімо де Рівери (1923 – 1929). В основу державності такого типу були покладені наступні принципи: підпорядкування особистості корпоративним інтересам суспільства; вирішення соціального конфлікту шляхом корпоративістської організації економіки та праці; концентрація влади в руках одноосібного харизматичного лідера, “відповідального тільки перед Богом та Історією” (офіційне гасло франкізму). Соціально-політичну основу режиму складали такі достатньо різні сили як організація Фаланги, традиціоналістська партія та армія, об’єднані в єдиний рух декретом 1937 р. Франкізм відкинув “європеїзацію” та модернізацію, натомість апелював до традиції та стереотипів національної свідомості, що сформувалася до початку нового часу. Загалом можна виділити три етапи в розвитку франюстської диктатури: 1939 – 1945 рр., 1945 – кінець 50-х років, 1969 – 1975 рр. Політичний лад Іспанії базувався на семи головних законах, що були прийняті в різний період: “Хартія праці” 1938 р., Закон про Кортеси 1942 р., “Хартія іспанців” 1945 р., Закон про народний референдум 1946 р., Закон про спадкоємність 1947 р., “Закон про принципи Національного Руху” 1958 р. та Органічний закон про державу 1966 р.

Отже, фундаментом політичної системи Іспанії була особиста диктатура Ф. Франко. Йому належала вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади. Всіх членів уряду, як і вищих чиновників, генералів та єпископів, призначав Ф. Франко, затверджував декрети та закони. Деякі іспанські дослідники характеризують встановлену владу, як “різновид абсолютної монархії, що являла собою в період правління Ф. Франко королівство без короля”. З законів, спрямованих на зміну державного управління, варто виділити закон від 17 липня 1942 р. про відновлення діяльності іспанських Кортесів: вони не мали законодавчих функцій і підкорялися урядові та главі держави; їх діяльність мала декоративне значення. Вагомий вплив на внутрішню політику країни мала Фаланга. Були фактично ліквідовані елементарні демократичні права і свободи громадян, нівельовані національні особливості розвитку окремих регіонів, встановлена жорстка система “вертикальних профспілок”, парламент формувався на корпоративній основі.

Вирішення економічних проблем Ф. Франко та його оточення сподівалися знайти на шляхах створення системи автаркії (економіки, яка б сама себе забезпечувала, максимальна незалежність від імпорту). Восени 1939 р. були прийняті закони, спрямовані на захист національної промисловості (зокрема обмежувалися іноземні капіталовкладення в іспанські підприємства 25%), які практично підпорядкували діяльність значної кількості промислових підприємств державному контролю. У рамках корпоративної системи створювалися “вертикальні профспілки” (серпень 1939) на чолі з функціонерами Фаланги (об’єднували у примусовому порядку практично все економічно активне населення, слугували інструментом, за допомогою якого держава здійснювала контроль за трудівниками). У вересні 1941 р. був створений Інститут національної промисловості, який розробляв плани розвитку головних галузей економіки. Тоді ж націоналізовано залізниці. Республіканська аграрна реформа була ліквідована; землі, які отримали селяни після 1936 р., оголошувалися незаконно захопленими і їх повертали колишнім власникам. Селянству було запропоновано отримання земельних наділів за викуп у ході колонізації державних земель. Цим питанням повинен був займатися створений 1939 р. Національний інститут колонізації. Урядові заходи мали на меті створити потужний державний сектор, що полегшило б втручання держави в розвиток іспанської економіки.

Іспанський диктатор врахував те, що знехтувала республіка 1931 р. – силу Церкви та католицького руху. Ф. Франко проголосив католицизм єдиною та офіційною релігією іспанської держави. Усі церковні права були відновлені. А в 1941 р. між Іспанією та Ватиканом була підписана угода, згідно з якою Рим отримував широкі права у призначенні своїх духовних осіб в церковну ієрархію Іспанії Фаланга та Церква підкорили своєму контролю молодіжний рух та університетську освіту (закон від 1943). Особливе місце Церкви в системі франкістських інститутів було в черговий раз закріплено у конкордаті 1953 р., за яким Католицька Церква офіційно визнала Ф. Франко главою іспанської держави.

Однак, незважаючи на всі заходи уряду, економічне становище Іспанії залишалося складним. Населення голодувало, сільське господарство було не в стані задовольнити потреби країни. Запроваджена карткова система передбачала жорсткі норми на основні продукти харчування (зокрема, карткова система на хліб зберігалася до кінця 1951 р.).

Опозиційний рух у країні наростав у міру збільшення кількості поразок А. Гітлера на Сході (від моменту падіння Другої Республіки не припиняли своєї діяльності еміграційні структури; до кінця 1944 р. центр іспанського партизанського руху знаходився у Франції). Найбільш активною та організованою силою антифранкістської опозиції виступала Комуністична партія Іспанії (КПІ), яка налагодила сітку підпільних організацій в країні. На початку 1942 р. почали відроджуватися перші підпільні організації соціалістів, активізували діяльність республіканці. У жовтні 1944 р. республіканці, соціалісти та анархісти створили тимчасову найвищу владу іспанської республіки – Національний союз демократичних сил (НСДС). НСДС створив власні військові формування в Тулузі (місто на південному заході Франції). Тут діяла іспанська організація Опору – Національний союз іспанців. Серед програмних засад організації було повалення франкістського режиму та проведення вільних виборів для визначення політичного майбутнього Іспанії. Іспанські республіканці брали участь у французькому русі Опору.

Із наближенням поразки нацистської Німеччини, пожвавленням діяльності антифранкістської опозиції, заявили про себе і монархісти. Ще у вересні 1943 р. Ф. Франко отримав лист із підписами 7 із 12 військових найвищого рангу, які висловилися за підтримку реставрації монархії. Опираючись на армію, генерал повинен був зважати на позицію військових. Це була одна з найбільших криз режиму, позаяк ніколи до цього моменту, та й, зрештою, після, частина армії не була так близько до того, щоби проявити непокору своєму генералові. 19 березня 1945 р. син Альфонса ХШ, який помер у 1941 р., граф Хуан Барселонський, отримавши династичні права, звернувся до іспанського народу з посланням, у якому засудив концепцію тоталітарної держави, обіцяв відновлення “традиційного режиму”, прийняття конституції, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію та ін.

У серпні 1945 р. в Мехіко був сформований емігрантський республіканський уряд, який очолив Хосе Хіраль. Наступного року до складу уряду увійшов представник КПІ – Сантьяго Каррільйо. Однак емігрантські сили не були єдиними. Так група Індалесіо Прієто (Нью-Йорк), яка представляла Іспанську соціалістичну робітничу партію (ІСРП), вважала, що проголошення будь-якого устрою без референдуму неможливе, піддавала критиці X. Хіраля за залучення комуністів до уряду.

Опозиційні сили так і не змогли об’єднатися та виступити єдиним фронтом. Окрім того, вони сподівалися на вирішення іспанської проблеми зовнішніми силами – Організацією об’єднаних націй, яка в той час перебувала в процесі становлення.

Ф. Франко намагався стабілізувати ситуацію в країні та водночас реабілітувати себе на міжнародній арені. 8 травня 1945 р. Іспанія розірвала дипломатичні стосунки з Третім Райхом. 17 липня 1945 р. схвалено закон – “Хартія іспанців”, який регулював права та обов’язки іспанських громадян, проголошувалися демократичні принципи (гарантувалося право на освіту, таємницю листування, недоторканність особи та майна). Щоправда, відразу передбачалася можливість ліквідації цих прав у випадку виникнення ситуації, що загрожувала б “інтересам держави”. “Хартія іспанців” та одночасне формування уряду, в якому лише два портфелі належали фалангістам, за задумом Ф. Франко, повинні були створити враження відмови від тоталітарної форми держави та лібералізації режиму (також був скасований фалангістський салют, розпущена фалангістська міліція, з офіційних закладів усунуто обов’язкові портрети Хосе Антоніо Прімо де Рівери). З цією ж метою 22 жовтня 1945 р. був ухвалений Закон про народний референдум, за яким уперше жінки отримали право голосу.

Однак, на Потсдамській конференції 1945 р. уряд генерала Ф. Франко було засуджено як владу, встановлену фашистськими державами “осі”. На початку та наприкінці 1946 р. (9 лютого та 12 грудня) Генеральна асамблея ООН прийняла дві резолюції з іспанського питання, зміст яких зводився до констатації факту про неможливість встановлення між Іспанією і “націями, що розгромили німецький та італійський фашизм”, дружніх відносин, доки в Іспанії зберігатиметься режим Ф. Франко. Іспанії було відмовлено у вступі до ООН. У грудневій резолюції також рекомендувалось усім державам-членам ООН відкликати своїх послів 13 Мадрида (без формального розриву дипломатичних відносин). На січень 1947 р. у столиці залишились посли Ватикану, Португалії, Ірландії, Швеції та Аргентини. У результаті Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції.

Така позиція міжнародної спільноти спричинила посилення патріотичних настроїв серед населення Іспанії. 9 грудня 1946 р. понад півмільйона громадян зібралися на головній площі Мадрида – Орієнте, щоби продемонструвати свою підтримку Ф. Франко. Але ця акція аж ніяк не означала, що її учасники ототожнювали себе з франкістською ідеологією; насамперед йшлося про маніфестацію єдності іспанської нації. На мітингу був присутній і 80-річний лауреат Нобелівської премії в галузі літератури X. Бенавенте-і-Мартінес (1866 – 1978), симпатії якого під час громадянської війни були на боці республіканців.

Ф. Франко вирішив винести питання політичного ладу країни на всенародний референдум. 7 червня 1947 р. Кортеси прийняли Закон про спадкоємність. Документ проголошував, що Іспанія є “католицькою, соціальною і представницькою” монархією при одночасній владі генерала Ф. Франко як глави держави. Його наступником ставав король, який перед інавгурацією мав підтвердити вірність головним законам: Хартії іспанців, законам про Кортеси та референдум. На референдумі 6 липня 1947 р. 14 млн із 17 млн виборців проголосували за встановлення в Іспанії, після смерті або відставки Ф. Франко, монархії. В монархії населення вбачало символ єдності нації. Отримавши підтримку народу, Ф. Франко підписав 26 липня “Закон Глави держави про спадкування посади Глави держави”, за яким Іспанія проголошувалася королівством. При цьому не зазначалося, хто буде королем, а посада глави держави пожиттєво зберігалася за Ф. Франко. Закон наділив Ф. Франко правом не тільки запропонувати ту особу, яка після його смерті повинна стати королем чи регентом, але й виключити з числа претендентів тих, хто, на його думку, не здатен управляти країною. Вперше за свою історію Іспанія зіткнулася з такою оригінальною формою правління: вона стала королівством без короля, монархією без монарха. Закон створював Раду королівства та Регентську раду, яка мала перебрати на себе управління державою у випадку смерті чи відставки Ф. Франко, очолити процес вибору короля з осіб королівського походження. Водночас було поновлено надання шляхетських титулів.

У1948 р. Ф. Франко та іспанський король в еміграції Хуан де Бурбон домовилися про проживання та виховання сина короля -10-літнього Хуана Карлоса в Іспанії. 7 серпня 1948 р. був скасований військовий стан, оголошений Ф. Франко ще 28 липня 1936 р.

Водночас, у серпні 1948 р. еміграційним центрам монархічних та соціалістичної (І. Прієто) партій вдалося досягти угоди про спільні дії. Вона передбачала, що майбутній устрій Іспанії вирішуватиметься на референдумі, а також широку політичну амністію, відкритість Іспанії для країн Заходу (зокрема, приєднання до “плану Маршалла”). Створювався Комітет єдності, який мав реалізовувати дані постулати. Зміст домовленості був доведений до відома посольств Великої Британії, США, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембурга, що розташовувалися на території Парижа

Фінанси та економіка країни після завершення Другої світової війни знаходилися в катастрофічному стані. Золото республіканської Іспанії свого часу потрапило за кордон: частина до СРСР, інша – до Франції. Країна заборгувала значну суму Німеччині та

Італії – понад 900 млн доларів. Унаслідок військових дій періоду Другої світової війни найбільших втрат зазнали комунікації та транспорт. Більшість фабрик та шахт не постраждала. Значно знизилося сільськогосподарське виробництво: у 1945 р. на 65%, порівняно з 1935 р. Значними були людські втрати: близько 800 тис. осіб у продуктивному віці загинули або виїхали з країни. Від голоду населення врятували поставки продуктів з Аргентини, які Іспанія отримувала у 1947 – 1948 pp. Міжнародна ізоляція країни змусила її уряд повернутися до автаркічної моделі економічного розвитку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 10. Іспанія