Конституційне право України – Совгиря О. В. – 4. Політичні права і свободи громадян України
Під політичними правами і свободами розуміють можливість участі громадян (як індивідуально, так і колективно) у суспільно-політичному житті держави та у здійсненні державної влади, що забезпечується законом і публічною владою.
Зазвичай (однак не завжди) політичні права визнаються тільки за громадянами держави.
Обмеження або ліквідація політичних прав та свобод громадян є однією із визначальних ознак тоталітарної держави.
Дослідники наголошують на поверховості, безсистемності та іноді суперечності у викладенні політичних прав та свобод у чинній Конституції України. Деякі з них відносять до політичних прав ті права, які зазвичай вважаються особистими (наприклад, до політичних прав деякі вітчизняні конституціоналісти відносять свободу пересування, вибору місця проживання та право вільного залишення території України, право на інформацію, право на громадянство).
Охарактеризуємо політичні права та свободи громадян України. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Юридичним підгрунтям цієї групи політичних прав і свобод слугують закріплені у ст. 5 та ст. 69 Конституції України положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ; народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Порядок реалізації права на участь у виборах та референдумах буде розглянуто детально у Главі VI “Форми безпосередньої демократії (прямого народовладдя)”.
Порядок реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні визначений Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р. із змінами. Як зазначено у ст. З цього Закону, громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.
Однією із форм участі громадян в управлінні державними справами розглядається право громадян на участь у здійсненні правосуддя. Так, відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Порядок доступу до державної служби визначається Законом України “Про державну службу” від 17.11.2011 р., а служби в органах місцевого самоврядування – Законом України “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 07.06.2001 р. із змінами.
У деяких країнах, які пережили період тоталітаризму, для обмеження окремої категорії осіб у реалізації права на участь в управлінні державними справами запроваджено інститут люстрації (лат. lustra-tio – очищення шляхом спокутування) – чистки органів і апарату публічної влади, а також освітніх та інших установ від осіб, які в умовах тоталітарного режиму обіймали керівні посади в політичному апараті влади або служили в репресивних установах. Як зазначає М. В. Баглай, люстрація є формою особистої політичної відповідальності за участь у правопорушник діяльності державної влади. У Німеччині після Другої світової війни ці заходи іменувалися денацифікацією. Закони про люстрацію були прийняті у 1990-х рр. у Чехії, Польщі, Угорщині, Естонії. Конституції деяких зарубіжних країн (наприклад., Італії) передбачають заходи щодо обмеження прав і свобод для нащадків повалених правлячих королівських династій’. Після Помаранчевої революції лунали пропозиції щодо прийняття закону про люстрацію і в Україні.
Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідно до міжнародно-правових актів про права людини це право формулюється як право па свободу асоціації.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Відповідно до ст. 37 Конституції України забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.
. Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Конституційне право на об’єднання у політичні партії та громадські організації деталізовано, зокрема, у Законі України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р. із змінами та в Законі України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 р. із змінами.
Особливістю права на об’єднання є його добровільна реалізація в колективній формі.
Відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), як встановлено в цьому Законі, визнається політичною партією або громадською організацією. Статус інших об’єднань громадян в Україні визначається відповідним законодавством.
Політичною партією відповідно до Закону України “Про політичні партії в Україні” є зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:
1) зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;
2) підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
3) пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;
4) розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
5) створення незаконних воєнізованих формувань;
6) обмеження загальновизнаних прав людини. Забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах.
Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тому чи іншому об’єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.
Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.
Членами політичних партій не можуть бути: судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці, працівники органів державної податкової служби, персонал Державної кримінально-виконавчої служби України.
Об’єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об’єднань громадян належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
До місцевих об’єднань належать об’єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об’єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки з всеукраїнським статусом.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій1 – 15-річного віку.
Рішення про заснування об’єднань громадян приймаються установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами.
Рішення про створення політичної партії має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим.
Об’єднання громадян діє на основі статуту або положення. Політична партія повинна мати програму (яка є викладом” цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення) і статут, які затверджуються на установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії (па них же обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи).
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку.
Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.
Громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства, тоді як членство в політичній партії є фіксованим. Обов’язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії.
Назва об’єднання громадян визначається рішенням установчого з’їзду (конференції) або загальними зборами об’єднання громадян. Назва об’єднання громадян має складатися з двох частин – загальної та індивідуальної. Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, спілка, об’єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних об’єднань громадян. Індивідуальна назва об’єднання громадян є обов’язковою і повинна бути суттєво відмінною від індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку об’єднань громадян з такою ж загальною назвою. Якщо із заявою про легалізацію звертаються об’єднання громадян, що мають одну і ту саму назву, перевага віддається об’єднанню громадян, яке першим подало заяву про легалізацію.
Об’єднання громадян, зареєстроване у встановленому порядку, має виключне право на використання своєї назви. Використання назви об’єднання громадян фізичними та юридичними особами, які не належать до об’єднання громадян, для цілей, не пов’язаних з діяльністю цього об’єднання, забороняється.
Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Порядок легалізації об’єднань громадян визначений відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян” та Закону України “Про політичні партії в Україні”, у Положенні про порядок легалізації об’єднань громадян, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 140 із змінами1.
Діяльність об’єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи.
Відповідно до п. 4 Положення про Державну реєстраційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 401/2011, на зазначений орган покладено повноваження щодо легалізації всеукраїнських об’єднань громадян; реєстрації політичних партій, міжнародних громадських організацій; державної реєстрації символіки громадських організацій, політичних партій; контролю за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії; вжиття визначених законом заходів уразі порушення політичними партіями Конституції та законів України; звернення до суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії або про заборону політичної партії; здійснення контролю за додержанням громадськими організаціями положень статуту; застосування стягнення або внесення до суду подання щодо застосування до громадських організацій стягнень за порушення законодавства; забезпечення оприлюднення даних про зареєстровані/легалізовані об’єднання громадян, політичні партії, інформації про відмову в реєстрації об’єднань громадян; забезпечення ведення та функціонування Реєстру символік громадських організацій, політичних партій.
Станом на 20.05.2011 р. в Україні зареєстровано 185 політичних партій.
Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію своїх організацій у більшості областей України в порядку, встановленому Законом України “Про політичні партії в Україні”. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.10.2007 р. № 9-рп/20072 це положення слід розуміти як обов’язок кожної політичної партії забезпечити утворення та реєстрацію своїх обласних і прирівняних до них партійних організацій не менш як у чотирнадцяти адміністративно-територіальних одиницях України з перелічених у ч. 2 ст. 133 Конституції України.
Питання стосовно кількості партійних організацій районного рівня, які повинна утворити кожна зареєстрована політична партія у шестимісячний термін, не унормовано належним чином ні ч. 6 ст. 11 Закону України “Про політичні партії в Україні”, ні іншими його положеннями.
Первинні осередки політичної партії, яким статутом політичної партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного органу юстиції Міністерства юстиції України в 10-денний строк з часу їх утворення.
Реєстрація громадської організації здійснюється Державною реєстраційною службою України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад.
Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення Міністерству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад.
Для реєстрації об’єднання громадян до реєструючого органу подається заява, підписана не менш як трьома засновниками об’єднання громадян або їх уповноваженими представниками.
До заяви додаються:
1) статут (положення) у двох примірниках;
2) протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут (положення);
3) відомості про склад керівництва центральних статутних органів (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання, посади (заняття), місця роботи);
4) дані про наявність місцевих осередків, підтверджені протоколами конференцій (зборів);
5) документ про сплату реєстраційного збору (порядок справляння і розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян визначені постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 143 із змінами1. Дитячі громадські організації від сплати реєстраційного збору звільняються);
6) відомості про засновників об’єднання громадян або спілок об’єднань громадян (для громадян – із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання; для спілок об’єднань громадян – назви об’єднання, місцезнаходження вищих статутних органів, а також доданням копії документа про легалізацію);
7) документ, який підтверджує місцезнаходження об’єднання громадян.
Міжнародна громадська організація додатково подає документи, які підтверджують поширення її діяльності на території хоча б однієї іншої держави (довіреності, зобов’язання, протоколи, документи про легалізацію тощо).
Спілка об’єднань громадян додатково подає рішення центральних статутних органів об’єднань громадян про їх вступ до спілки.
Заява про реєстрацію місцевої громадської організації розглядається у 3-денний строк після надходження документів. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється не пізніше наступного робочого дня після його прийняття.
Заява про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації розглядається протягом одного місяця після надходження документів. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк після його прийняття.
За результатами розгляду заяви приймається рішення про реєстрацію об’єднання громадян або про відмову в його реєстрації.
У разі реєстрації об’єднання громадян засновникові видається свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка.
Зареєстрованому об’єднанню громадян присвоюється відповідний номер, і воно вноситься до Реєстру об’єднань громадян, що ведеться реєструючим органом.
Для легалізації громадської організації шляхом повідомлення про її заснування до легалізуючого органу полається заява, підписана не менш як трьома засновниками громадської організації або її уповноваженими представниками. В заяві зазначається прізвище, ім’я, по батькові засновників громадської організації або їх уповноважених представників, рік народження, місце постійного проживання, назва організації і місцезнаходження центральних статутних органів, основна мета діяльності громадської організації. Підписи в заяві повинні бути завірені в установленому законом порядку.
Громадська організація, легалізована шляхом повідомлення про її заснування, вноситься до книги обліку громадських організацій, що ведеться легалізуючим органом.
Об’єднання громадян можуть використовувати власну символіку. Символіка об’єднання громадян затверджується відповідно до його статуту. Символіка об’єднання громадян підлягає державній реєстрації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до Положення про порядок реєстрації символіки об’єднань громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 144 із змінами1, об’єднання громадян можуть використовувати власну символіку: прапори, емблеми тощо, які є їх символами і відмітними знаками. Символіка об’єднань громадян затверджується центральними статутними органами об’єднань відповідно до їх статутів.
Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведене шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).
Реорганізація об’єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Реєстрація новоствореного об’єднання здійснюється у порядку, встановленому Законом України “Про об’єднання громадян”.
Ліквідація об’єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.
У разі порушення політичними партіями Конституції України та законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
1) попередження про недопущення незаконної діяльності;
2) заборона політичної партії.
У разі припинення державного фінансування статутної діяльності політичних партій передбачені заходи не застосовуються.
Політична партія за поданням Державної реєстраційної служби України чи Генерального прокурора України може бути заборонена в судовому порядку у разі порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України – та законами України.
Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії. У першій інстанції справу про заборону політичної партії відповідно до Закону України “Про політичні партії в України” розглядає Верховний Суд України. Однак відповідно до ч. З ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Ця суперечність має бути вирішена законодавчо.
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.
Якщо протягом шести місяців з дня реєстрації політична партія не забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому Законом України “Про політичні партії в Україні”, своїх організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим, а також у разі виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України (відповідно до ч. Зет. 19 Кодексу адміністративного судочинства України – до окружного адміністративного суду) з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.
Згідно зі ст. 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з мстою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Право на мирні збори визначається в науковій літературі як конституційне основоположне право чисельно необмеженої групи осіб збиратися мирно і без зброї для реалізації масового волевиявлення і оприлюднення своєї громадянської позиції з тих чи інших суспільно значущих проблем1.
На підставі підпункту 3 п. “б” ч. 1 ст. 38 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19.04.2001 р. № 4-рп/20012 сповіщення про проведення зазначених заходів має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.
На жаль, таке законодавче регулювання в Україні відсутнє, якщо не враховувати чинного, але застарілого за змістом Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” від 28.07.1988 р., та положень Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо). Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання визначаються ст. 182 Кодексу адміністративного судочинства України. Організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів. Особливості провадження у справах за такими адміністративними позовами визначені ст. 183 Кодексу адміністративного судочинства України.
Законодавство може передбачати повідомний порядок проведення зборів, за якого компетентна влада заздалегідь повідомляється організаторами про збори, що плануються, про час, місце їх проведення, тематику, або явочний порядок, коли не вимагається сповіщення влади.
В юридичній літературі пропонується запровадити норму, за якою повідомлення про проведення мирних зборів слід подавати до органів поліції і уникати контактів з органами місцевого самоврядування, оскільки, як засвідчує практика, чим більше суб’єктів влади залучено до процесу реалізації права на мирні збори, тим заплутанішим виявляється порядок проведення масових акцій. Таке попередження має відбуватися виключно з метою уникнення загрози зриву представниками опозиційних поглядів запланованого заходу та забезпечення безпеки громадян, які не беруть участь у масовій акції. Також пропонується заборонити проведення громадських акцій з ідеологіями тоталітаризму, расизму, тероризму, дискримінації, насилля та аморальності1.
Термін “маніфестація”, що використовується у законодавстві деяких зарубіжних країн, вживається в кількох значеннях:
1) як синонім термінів “демонстрація” і “хода”;
2) як узагальнюючий термін для будь-яких виступів під відкритим небом.
Мітинг – це збори всіх бажаючих, які проводяться зазвичай під відкритим небом і на яких після публічних виступів організатори та інші учасники приймають резолюцію з вимогою до влади або закликом до громадян.
Демонстрація – це зазвичай рух по вулицях і дорогах мас людей з плакатами і транспарантами, що висловлюють позицію цих людей з певних суспільних питань або вимогу до влади. До демонстрації можуть приєднатися всі бажаючі. Демонстрація може початися або завершитися мітингом. Іноді демонстрації можуть проводитися сидячи або стоячи.
Хода – це завжди рух по вулицях і дорогах. Різновидом ходи є марші, які здійснюються через багато населених пунктів, через всю крану або кілька країн. У ходах та маршах беруть участь, як правило, заздалегідь організовані люди.
Пікет – це небагаточисельні групи людей (іноді одна людина) з плакатами або транспарантами, які сидять, стоять або рухаються навколо певного об’єкта (найчастіше урядової установи). Різновидом пікету є наметове містечко, що існує протягом більш або менш тривалого строку.
До маніфестацій (в загальному розумінні), крім простих пікетів, як правило, застосовується повідомний характер, причому влада може заборонити проведення маніфестацій у місцях, що мають важливе значення для функціонування громадського транспорту, і запропонувати їх проведення в інших місцях.
Для авторитарних режимів характерний дозвільний порядок проведення маніфестацій, а іноді і зборів. У країнах з тоталітарним режимом, як правило, взагалі не допускаються неорганізовані владою збори і маніфестації, та відсутні закони, що регулюють використання даної свободи (нагадаємо, що сьогодні такий закон відсутній і в Україні).
Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Право на звернення визнається в Україні за всіма фізичними особами, незалежно від того, чи є вони громадянами України. У міжнародно-правових актах таке право називається правом петицій.
Порядок реалізації цього права визначається Законом України “Про звернення громадян” від 02.10.1996 р. із змінами.
Відповідно до зазначеного Закону під зверненнями громадян1 слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Пропозиція (зауваження) – це звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Заява – це звернення громадян з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга – це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.
До рішень, дій (бездіяльності) у сфері управлінської діяльності, які можуть бути оскаржені, належать такі, внаслідок яких:
– порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);
– створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;
– незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.
Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки, а також особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.
Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням – безпосередньо до сулу.
Скаргу на рішення, що оскаржувалось, може бути подано до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.
У цілому ж звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
У зверненні має бути зазначено:
1) прізвище, ім’я, по батькові громадянина,
2) місце проживання громадянина,
3) викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.
Звернення може бути:
1) усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства;
2) подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).
Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.
Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.
Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін.
Рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформляються відповідно до вимог законодавства про мови. Такі рішення та відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою спілкування заявника.
Звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду.
Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.
Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.
Не розглядаються повторні звернення одним і тим самим органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також скарги, подані з порушенням терміну подання (про який йшлося вище), та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.
Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник
(2 votes, average: 3,00 out of 5)