Правознавство – Олійник А. Ю. – § 7. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України, гаранти їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 р. підкреслено: “Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують”. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося: “1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню”.

Свобода людини – вихідне поняття в проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов’язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності в людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття “свобода людини” повно відображає принцип, закладений уст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття “свобода” може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого – конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно із правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави – суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після Другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948 р,), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (19-89 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, право людини і громадянина – це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі, що передбачається для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, (особисті, фізичні) політичні, економічні, соціальні та духовні (культурні).

Громадянські (особисті, фізичні) права – це види і межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в його особисте і сімейне життя; на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо.

Політичні права – це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері реалізації політичної влади.

До цієї групи відносять такі права: на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації; на участь у професійних спілках; брати участь в управлінні державними справами; брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування; рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Економічні права – це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну та використання матеріальних благ. До них відносять право: володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; приватної власності; державної та комунальної власності; на підприємницьку діяльність; на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; на належні, безпечні і здорові умови праці; на заробітну плату не нижчу від визначеної законом; на страйк; на відпочинок тощо.

Соціальні права – це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері забезпечення належних соціальних умов життя.

Ця група включає право: на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; на охорону здоров’я; на медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на відшкодування шкоди завданої порушенням безпечного для життя і здоров’я довкілля; на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; на поширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; на шлюб; тощо.

Духовні (культурні) права – це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на: освіту; безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; навчання рідною мовою у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів; на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Основні права людини і громадянина нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Обов’язок людини і громадянина – це вид і міра необхідної (обов’язкової) поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі, що передбачається для задоволення життєво важливих матеріальних і духовних інтересів інших осіб, що закріплена в Конституції та інших нормативно-правових актах.

Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов’язки разом із конституційними принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України визначаються не лише їх правами, а й обов’язками перед державою, іншими громадянами та організаціями.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного й соціального життя це обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов’язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов’язків громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції – це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно створити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов’язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина – це категорія надзвичайно об’ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов’язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Вказані гарантії – це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов’язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії – це власні можливості людини і громадянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них відносять;

– право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

– право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами;

– право знати свої права та обов’язки;

– право на правову допомогу;

– право не виконувати явно злочинні накази;

– право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

– право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

– право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

– право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультра-радикальних політичних організацій (ст. 37) тощо.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) тощо.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов’язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння “консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України” (ст. 11).

Юридичні гарантії – це державно-правові засоби, що забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є:

– юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 визначила: “Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”;

– створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що “права і свободи людини і громадянина захищаються судом”, “кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, використовувати для цього всі національні засоби, а також “… звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково відшкодовуватися (ст. 56);

– розвиток суспільно-політичної активності громадян, сформування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права1 свободи та обов’язки, вважає не чинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома населення;

– активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють охороні и захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, свобод і обов’язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

– державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України “…вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина”.

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов’язків людини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов’язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод та обов’язків, а водночас сама має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992р., що складається з шести розділів (34 статей). Право громадян на об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднанням громадян відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська організація.

Політичною партією є об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини. Розділ II. Засади діяльності та статус об’єднань громадян. Розділ III. Порядок створення та припинення діяльності об’єднань громадян.

Розділ IV. Права об’єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об’єднань громадян. Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв’язки об’єднань громадян. Міжнародні об’єднання громадян.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що завданнями цього Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов’язків держави і релігійних організацій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації репрезентуються своїми центрами (управліннями)”

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов’язані зі свободою віросповідання.

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування нарівні з робітниками та службовцями державних і громадських підприємств, установ і організацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві державні адміністрації і місцеві виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви.

Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р. складається із семи розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що надається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. Вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти мають право; на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховного закладу тощо, їхні обов’язки: систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загальнокультурного рівня; додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов’язки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента тощо.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й позики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним договором установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України.

Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від25 березня 1992р. складається з дев’яти глав (44 статей).

Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов’язок означає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов’язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники – особи, які проходять допризовну підготовку; призовники – особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці – особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов’язані, які перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників із військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава III. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для осіб за контрактом – 3 роки; для прапорщиків і мічманів – не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, – 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, – не менш як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров’я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здоров’я до військової служби. Глава V. Служба в запасі.

Глава VI. Військовий облік військовозобов’язаних і призовників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов’язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персонально-якісний

(покладається на військові комісаріати) та персонально-первинюш (покладається на органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадиться за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне забезпечення військового обов’язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов’язані забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову.

Закон України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: “Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей у справі розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов’язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток”.

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить із того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їхніх статутних і програмних документів є загальнодоступною.

Законодавство щодо профспілок складається з Конституції України, Закону України “Про об’єднання громадян”, Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їхніми статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство в профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються в професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв’язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства в профспілках.

Роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

Профспілки та їх об’єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати до міжнародних профспілкових та інших міжнародних організацій і об’єднань, які представляють інтереси працівників, і брати участь в їхній діяльності, співробітничати із профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки. Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об’єднання в професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок, що легалізовані.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з’їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об’єднань є обов’язковою та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об’єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об’єднань – відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст обласного значення) упра

(2 votes, average: 3,50 out of 5)