Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Державність Русі у монголо-татарську добу
У структурному аспекті після заснування Золотої Орди монголо-татарські володіння на півдні колишньої Києво-Руської держави розпадалися на улуси, які формально перебували під зверхністю золотоординського хана у Сараї, але реально мали самостійність у багатьох сферах діяльності. Під час панування монголів в українських землях Золота Орда, керована представниками роду Чингізхана, була улусом Великої Монгольської імперії. Склалася своєрідна феодальна драбина, верхній щабель якої займав великий хан Монголії й Китаю. Він був сюзереном золотоординських ханів, які сиділи в Сараї, а, отже, й усіх земель колишньої Київської Русі. Проте загалом українськими землями керував хан Золотої Орди за допомоги своїх васалів.
Кочовики-монголи не мали змоги перебрати функції управління хліборобським населенням, а тому мусили спиратися на вже існуючі форми державності. Головною їхньою метою було затримання об’єднавчих процесів. Васальні відносини регулювалися ярликами, які поновлювалися з приходом кожного нового хана. Надання ярликів було головним інструментом, який використовувався монголо-татарськими ханами для роздмухування міжкнязівських чвар, збереження атмосфери політичної напруженості й невпевненості серед руських князів. По ярлики треба було їхати до Орди кожному князеві особисто, до того ж мати при собі багаті подарунки. Якщо князь запідозрювався у зраді, то його позбавляли ярлика достроково. Ярлики отримували лише володарі значних князівств, себто територіальні князі. У внутрішні справи таких князівств хани взагалі не втручалися. Окремі українські землі, дуже цінні у стратегічному плані, перебували під прямою зверхністю монголо-татар. Відповідно до розвитку улусної системи вони віддавалися удільним ханам, а з часом перетворювалися на вотчини. Такі володіння відомі на Поділлі, Переяславщині, Пороссі. Київ як значний політичний центр віддавався в правління українським князям, діяльність яких контролювали спеціальні урядовці – баскаки.
Окрім отримання князями ярликів, залежність від Золотої Орди виявлялася також у формах: сплати данини (усього збиралося 14 видів ординських данин та повинностей – безпосередньо для хана, торгові збори, візничі повинності, “корм” баскакам та ін.) та забезпечення монгольської армії рекрутами. З метою покращення збору данини в українських землях монголи провели перепис населення (1245 р., а на Волині та Галичині – 1260 р.). Завдяки перепису населення було визначено своєрідні військово-фінансові регіони, з яких набиралися рекрути і стягувалися податки. Монголотатари наполягали на обов’язковому утриманні військових загонів. Більше перепис не проводився, а тому податки сплачувалися так, ніби кількість населення з часом не змінювалася.
Адміністрація, що збирала податки, була підпорядкована ханському урядові. Спершу (з 1257 р.) збирання данини контролювали баскаки, а згодом цю функцію було закріплено за самими князями. Податків було багато, але попервах монголи збирали десяту частину від усього. Кожен князь мав невелике військо і збирав для себе також другорядні податки.
Одиницею оподаткування був тумен, тобто кількість населення, яка збирала військовий контингенту 10 тис. вояків. Тумени, своєю чергою, поділялися на тисячі, сотні та десятки. На чолі туменів та тисяч було поставлено монгольських військових начальників. Такі посади розглядались як умовна власність, а з часом і передавались у спадщину. Дрібними одиницями керували “отамани”, здебільшого обрані з місцевого населення. “Отамани” (старости) часто керували дрібними підрозділами (у буферних зонах поблизу Києва, Болохівській землі).
У той період монголо-татарського панування князівська владо була суттєво обмежена, особливо у військовій та фінансовій сферах. Більшу свободу у своїх діях князі отримали тоді, коли почали самостійно збирати податки для ханів. Звісно, що функція збирання монгольських податків сприяла збагачуванню князів. Судова влада князів також існувала впродовж усього часу монгольського панування, але була обмеженою за рахунок зверхніх прерогатив. Міжкнязівські справи розглядались у столиці – Сараї.
Приблизно від кінця XIII ст. князівська влада стала посилюватися. Князі намагалися пристосувати свої структури до монгольської системи управління. Також ними активно використовувалися монгольські служби (ямна, перевізна тощо). Першими до системи монгольського панування пристосувалися князі та бояри. Загалом боярське землеволодіння зросло, а боярська опозиція зменшилася, тому що у випадку конфліктів князі зверталися по допомогу до ханів. У винятковому становищі була церква. її влада монголо-татарами ніколи не обмежувалася. Ханські ярлики охороняли церковне майно. Проте й церковні ієрархи, як і князі, змушені були звертатися до Орди за підтвердженням своїх імунітетних прав. Найгіршим було становище народних мас, які несли головний тягар податків.
Отже, державність Русі у період монголо-татарського пануванні зазнала певного удару. Передовсім було обмежено суверенність князів. Отриманням ярликів – грамот на князювання, що їх необхідно було викупити або вислужити, було змінено порядок приходу князів до влади. Усе населення обкладалося даниною – “татарщиною”. Головним для ханів були щорічна сплата данини і “послушенство”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)