Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Державно-правові засади статусу Підкарпатської Русі в Чехословацькій республіці
Рішення Сен-Жерменського мирного договору, хоч і з певними обмеженнями автономних прав Підкарпатської Русі, були закріплені у внутрішньому законодавстві ЧСР. Насамперед, відповідні норми міжнародної угоди відтворювала ухвалена Тимчасовими національними зборами “Конституційна Грамота” – Конституція Чехо-Словацької республіки (29 лютого 1920 p.).
Сформульовані в Основному законі ЧСР (складався з трьох частин – Вступного Закону до Конституційної хартії, власне Конституційної хартії та Закону про принципи мовного права) правові норми урегульовували структуру державного устрою республіки й визначали місце в ньому Закарпаття. Зокрема. Конституція проголошувала територію ЧСР єдиним неподільним цілим, а всіх її громадян рівними незалежно від походження, мови, раси або віросповідання. Самоврядній території Підкарпатської Русі декларувалося надання сумісної з єдністю Чехо-Словацької республіки, автономії. Далі у документі йшлося про власний сонм Підкарпатської Русі (обирає свою президію), який ставав правомочним видавати закони у справах, що стосуються мови, освіти, релігії, а також в усіх тих, які можуть бути передані в його відання законами Чехо-Словацької республіки. Закони, прийняті соймом Підкарпатської Русі, затверджуються Президентом республіки і публікуються в спеціальному збірнику за підписом губернатора.
Окремо в конституційному акті зазначалося, що Підкарпатська Русь має бути представлена в Національних зборах “своїми” сенаторами, обраними згідно з виборчою системою Чехо-Словаччини. Самоврядну територію Підкарпатської Русі має очолювати губернатор (призначався Президентом Чехо-Словацької республіки на пропозицію уряду, але відповідав також і перед соймом автономії). У Конституції також стверджувалося, що чиновники Підкарпатської Русі обираються за можливості з місцевого населення, а усі питання, що стосуються права обирати і бути обраним до Сойму, визначатимуться окремим законом.
На думку фахівців (Ю. Бисага, В. Лемак), Конституція ЧСР (1920 р.) була однією з найбільш демократичних у післявоєнній Центральній Європі. Вона забезпечувала (на індивідуальному рівні) своїм громадянам винятково широкі права і свободи. Це, насамперед, рівність усіх перед законом, незалежно від мови, національності, віросповідання; свобода особи і майна, тобто право поселятися на будь-якій території, набувати нерухомість та займатися там діяльністю, що приносить прибуток, у рамках загально-правових норм; недоторканність житла; свобода друку, зборів і право збиратися мирно і без зброї та створювати товариства; право петицій; таємниця листування; свобода викладання і совісті, свобода висловлення думок тощо.
Важливими з погляду створення механізму гарантій вільного розвитку в державі для національних меншин, зокрема й українців, став Закон про принципи мовного права (складова Конституції ЧСР). Попри те, що у Підкарпатській Русі т. зв. “чехословацька мова” тимчасово набувала статус “офіційної державної мови”, права місцевих українців забезпечувалися. Наприклад, прокуратура республіки зобов’язувалася “формулювати публічне звинувачення проти звинуваченого, який говорить іншою мовою, також і цією мовою, а при нагоді тільки цією мовою”. Згідно з Конституційною хартією, у районах компактного проживання представників національних меншин їх установи передбачалося фінансувати з державного бюджету. В Хартії особливо наголошувалося, що “всякого роду примусова денаціоналізація забороняється. Порушення цього принцип) може визначатися законом як кримінальний вчинок” (Ю. Бисага).
Отже, державно-правові засади статусу Закарпаття у складі ЧСР були виписані у Конституції республіки. Згідно з основним законом, Закарпаття, по-перше, в державно-правовому плані одержало де-юре автономні права, передбачені Сен-Жерменським мирним договором. По-друге, конституційне законодавство створило досить досконалий механізм вільного розвитку національних і релігійних меншин, до яких належали русини-українці.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)