Home ⇒ 👍Гроші та кредит - Круш П. В ⇒ Гроші та кредит – Круш П. В. – Світове господарство

Гроші та кредит – Круш П. В. – Світове господарство

1. Міжнародний поділ праці. Форми міжнародних відносин. Теорії міжнародної торгівлі.

2. Платіжний баланс. Зовнішньоекономічна політика національної економіки.

3. Рівновага товарного, грошового та зовнішнього ринків.

1. Міжнародний поділ праці. Форми міжнародних відносин. Теорії міжнародної торгівлі

Світове господарство

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство. Економіка будь-якої країни пов’язана з рештою світу за допомогою багатьох механізмів.

Серед них головними є механізм зовнішньоторговельних зв’язків і механізм міжнародних фінансових зв’язків.

Світове господарство – сукупність національних економік, взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився в XVI ст. в період Великих географічних відкриттів. Процес розвитку світового ринку триває.

Для того щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка – це економіка, яка бере участь в економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт, вільне переміщення товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології, а також є суб’єктом міжнародної валютної та кредитно-банківської системи.

Закрита економіка – це економіка, усі товари якої виробляються і продаються всередині країни.

Характерні риси світового господарства:

– активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивезення – ввезення підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

– розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені в декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;

– перехід до економіки відкритого типу в різних державах і створення міждержавних об’єднань;

– формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

– розвиток всесвітньої інфраструктури;

– створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють такі ознаки відкритості економіки:

– відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно:

O у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

O у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

O у великих 20-25% (США, Китай, Індія, Росія).

– частка зовнішнього торговельного обороту в загальному обсязі виробництва;

O частка експорту в загальному обсязі виробництва;

O частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

O частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Усе більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.

Глобалізація (франц. Global – загальний, всесвітній) – категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік у єдиний простір.

Тенденції глобалізації економіки:

– зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

– формування світового економічного простору у зв’язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

– розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;

– створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств націй і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

I. Залежно від рівня економічного розвитку, головний критерій – ВВП на душу населення:

– високорозвинуті (понад 10 держав);

– розвинуті (приблизно 25 держав);

– середньорозвинуті;

– слаборозвинуті (приблизно 150 країни, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше, ніж у розвинутих);

– нерозвинуті (Ангола, Шрі-Ланка).

II. За галузевими ознаками:

– постіндустріальні;

– індустріальні;

– індустріально-аграрні;

– аграрно-індустріальні;

– аграрні.

III. За ступенем інтеграції у світове господарство:

– інтегровані;

– слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвинутими і слаборозвинутими країнами: близько 40% населення світу бідні.

Форми міжнародних відносин

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарського механізму, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та ін.

Зв’язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через такі форми міжнародних відносин:

– торгівлю – частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон), а частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);

– ціни на світовому ринку;

– фінанси – великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнародному масштабі;

– міжнародні валютні відносини;

– обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

– переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

– міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

– Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією таких факторів:

– прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

– розгортанням НТР;

– інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

– необхідністю об’єднання країн для розв’язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

З проголошенням державної незалежності Україна стала суб’єктом світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції майже зі 190 країнами світу. Об’єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

– низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

– переважання в експорті України паливно-сировинної групи (її частка останніми роками перевищує 50%);

– низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності в експорті (приблизно 14%);

– незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

– відсутність стабільного законодавства, науково обгрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародний поділ праці

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці – спеціалізація та кооперація певних країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація – лат. cooperation – співробітництво – добровільне об’єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності).

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

– загальна – за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни-експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

– часткова – поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

– одинична – спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія “Роллю Ройс” спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються в багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

– спільну розробку науково-технічних проблем;

– обмін науково-технічною інформацією;

– продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

– обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

– географічне положення та природно-кліматичні умови;

– ресурсні можливості;

– досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

– історико-культурні особливості (особливо для туризму);

– історичні традиції та досвід. Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

– дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копалин;

– загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку – підприємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;

– появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);

– організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господарстві виникають трастові національні компанії).

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі в міжнародному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація – процес створення і поглиблення стійких зв’язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Загалом взаємодія та взаємозв’язок національної економіки з іншим світом здійснюються в таких основних формах:

– міжнародна торгівля;

– міжнародний рух капіталу;

– міжнародна трудова міграція;

– міжнародний обмін послугами;

– валютні відносини (регулювання валютних курсів),

– обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);

– економічна інтеграція (ЄЕС, СНГ тощо).