Філософія історії – Бойченко І. В. – 2.2.1.3. Трагізм людської історії та його відбиття у філософії історії
Щоб зрозуміти конкретніше, чому філософія історії набуває пріоритетного значення серед інших різновидів системи філософського знання саме на останньому етапі існування відповідного суспільства, культури, формації тощо, необхідно збагнути споконвічний і глибинний трагізм людської історії. “Всесвітня історія, – зазначав ще Гегель, – не є ареною щастя. Періоди щастя є в ній порожніми листками, тому що вони є періодами гармонії, відсутності протилежностей… Діяльність є середній термін висновку, одним з крайніх термінів котрого є загальне… ідея, що перебуває в глибині духу, а іншими – зовнішність як така, предметна матерія”43. Інакше кажучи, вже сама діяльність людини не є свідченням щасливого чи хоча б задовільного стану людини. Навпаки. Людська діяльність завжди постає як багатоступінчасте, асимптотичне зняття невідповідності між бажаним, ідеальним і реальним світом людського існування. Оскільки саме діяльність спричинила власне виникнення людини, є субстанцією та способом її існування й, нарешті, формою, виявом та рушієм людського буття в історії, то наведений вище вислів Гегеля про всесвітню історію принаймні певною мірою набуває пояснення і обгрунтування. Отже, вже сам по собі світ історичного не є гармонійним за самою своєю природою.
Філософія ж історії, яка саме й вивчає історичне як таке, а не ті чи інші форми його вияву, має, так чи інак, фіксувати цю особливість історичного. Більше того, вона у певному розумінні навіть акцентує увагу саме на моменті дисгармонійності та плинності історичних макроіндивідів, виходячи на перший план у системі філософського знання як їх рефлексивна мудрість, самосвідомість, але, на жаль, вже стареча, тоді, коли ця дисгармонійність виявляється з особливою, вирішальною силою. Як доречно зауважував М. О. Бердяєв, “в ті епохи, коли дух людський перебуває цілісно й органічно в якійсь цілком кристалізованій, цілком усталеній, цілком осідлій епосі, не виникають, з належною гостротою, питання філософії, питання про історичний рух і сенс історії. Перебування в цілісній історичній епосі не сприяє історичному пізнанню, побудові філософії історії. Потрібно, щоб відбулося розщеплення, роздвоєння в історичному житті й у людській свідомості, для того щоб з’явилася можливість протиставлення історичного об’єкта і суб’єкта, потрібно, щоб настала рефлексія, для того щоб почалось історичне пізнання, щоб створилась можливість розбудови філософії історії”44.
Таким чином, діахронічний зріз розгляду співвідношення філософії історії та філософії загалом свідчить про те, що: а) філософія історії на різних етапах постає як доволі важлива складова системи філософського знання в цілому; б) значення філософії історії як складового елемента загальної системи філософських галузей вивчення дійсності є неоднаковим на різних етапах розвитку цієї системи філософських знань у контексті певного органічного соціально-історичного утворення (суспільства, культури, цивілізації, формації, народу тощо). Воно особливо зростає на останній стадії існування органічного макроіндивіда історії. У цей період філософія історії посідає чільне (принаймні одне з чільних) місце серед інших різновидів філософського пізнання й постає як сфера, форма і засіб формування зрілої історичної самосвідомості відповідних культур, цивілізацій, народів, суспільств тощо. Водночас з філософським осмисленням своєрідності, рушіїв, основних етапів і досягнень історії певного народу чи суспільства, тієї чи іншої культури або ж цивілізації рівнобіжно здійснюється, як правило, формування ідеалів життєдіяльності наступних історичних макроіндивідів. Система знань, створена за таких умов у рамках філософії історії, набуває внаслідок цього і певних рис утопії та ідеології.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)