Загальна психологія – Скрипченко О. В. – 15.4. Природа та вияви характеру
Виникнення характеру, його природа є предметом давніх дискусій психологів. Питання про природні основи характеру має велике значення для розуміння особливостей впливу природної організації людини на вияви її характеру.
У зарубіжній характерології природні основи характеру зазвичай розкриваються через уявлення про структуру особистості. 3. Фройд представив особистість через тріаду “Воно”, “Я”, “Над-Я”.
Представники вчення про психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Адлер та їхні послідовники) вважають, що пізнати людину, її характер можна тільки шляхом проникнення у сферу підсвідомого, найглибшу частину її інтимного світу, де зосереджені особисті потреби та конфлікти індивіда, його невирішені проблеми, “гнійні осередки”, які заражають його життя. У підсвідомості зберігається весь пережитий досвід, якого немає у свідомості в цей час, але який стимулює аномальні форми поведінки, породжені нерозв’язаними конфліктами, які хвилюють суб’єкта. Проникнути в підсвідомість можна лише за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам’ятовувань, фантазій та сновидінь людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо. Проте зводити вивчення характеру тільки до проникнення у сферу підсвідомого неправомірно, насамперед тому, що в такому разі вкрай обмежується його пізнання.
Ф. Лерш запропонував теорію накладання трьох страт:
– елементарного шару, що проявляється через конституцію організму, яка є основою темпераменту;
– глибинного шару, пов’язаного з темпераментом, який є основою характеру;
– вищого шару, який становить свідому вольову та раціональну психічну діяльність, що формує характер.
Уявлення Ф. Лерша про природні основи характеру співзвучні з уявленнями характерологів, котрі розв’язують це питання згідно з вченням І. П. Павлова. Відповідно до учення про вищу нервову діяльність, темперамент виражає якості нервової системи і є проявом певного типу нервової діяльності в характері та поведінці людини.
Темперамент представлений у кожній рисі характеру, але найбільш яскраво – у вольових та емоційних рисах. До того ж, що вищий інтеграл риси, то більше він “стриманий”, то менша його динамічна виразність. В індивідів з різними темпераментами одного й того самого рівня розвитку риси характеру розрізняються за динамічною виразністю, завдяки чому стають або “яскравими”, або відсунутими углиб, приємними чи неприємними (К. Д. Ушинський).
Типи нервової діяльності, темперамент безпосередньо пов’язані з формуванням характеру. Проте через нервову систему на характер впливає також діяльність ендокринної, серцево-судинної, травної, м’язової систем та всього організму загалом. Це вказує на складні особливості природної та матеріальної основи характеру.
Можливо, що риси характеру, властиві індивідові, є природними, спадково набутими, адже процес соціального визрівання, набуття системи усталених рис характеру протікає майже непомітно. До того ж фізіологічні особливості функціонування головного мозку, ендокринної системи спричинюють те, що одні й ті самі соціальні впливи викликають у різних людей неоднаковий психологічний ефект.
Проте безсумнівним є те, що побут, умови життя в сім’ї, праця, навчання, виховання і самовиховання – все це школа людських характерів.
Знання характеру – важлива умова спілкування людей. Це шлях до вирішення проблеми сумісності.
Ще Аристотель і Платон пропонували визначати характер за рисами обличчя. В основу такої характерології була покладена дещо наївна гіпотеза. Пропонувалося відшукати в зовнішності людини риси схожості з якоюсь твариною, а потім ототожнювати її характер з характером цієї тварини. Так, за Аристотелем, товстий, як у бика, ніс свідчить про лінощі; широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, – про обмеженість, нерозумність; ніс, як у лева – про поважність; волосся тонке, як вовна у кіз, овець та зайців, – про несміливість; волосся жорстке, як у левів і кабанів, – про хоробрість.
З сивої давнини веде свою історію хіромантія – спроби визначити характер людини та передбачити її долю за лініями долоні.
У XVIII ст. набула поширення Фізіогномічна система Іоганна Каспара Лафатера, котрий вважав, що голова людини є “дзеркалом душі”, і вивчення її будови, конфігурації черепа, міміки є основним шляхом для пізнання людського характеру. Про геніальність Гете, на думку Лафатера, найбільшою мірою свідчить його… ніс, який “знаменує продуктивність, смак і любов, – інакше кажучи, – поезію”.
Ніякий науковий метод спостереження Лафатер запропонувати не міг, і його фізіогноміка мала белетристичний характер.
Після Лафатера нове характерологічне вчення розробив австрійський лікар Франц Галль. Воно дістало назву Френології (від гр. “fren” – розум). Основу вчення Галля становило твердження, що всі властивості характеру мають чітко спеціалізовані центри в півкулях головного мозку. Ступінь розвитку цих властивостей прямо залежить від величини відповідних частин мозку.
Сучасні антропологія, анатомія, психологія не мають жодних вірогідних даних про те, що характер людини залежить від будови тіла, форми черепа, конфігурації обличчя, кольору волосся і шкіри, довжини кінцівок тощо.
Чарльз Дарвін у своїй книзі “Про вияви почуттів у людини і тварини” писав, що “кожний індивід скорочує переважно тільки певні м’язи обличчя, за своїми особистими нахилами, ці м’язи можуть бути більш розвиненими, і тому лінії і зморшки обличчя, що утворюються в результаті звичайного скорочення, можуть стати більш глибокими і помітними”. Ці ідеї Дарвіна стали поштовхом для досліджень багатьох психологів, котрі почали будувати свої фізіогномічні вчення на описі й трактуванні виразу обличчя і стану його м’язових тканин. Складались своєрідні фізіогномічні довідники з психологічним тлумаченням міміки.
Ці спостереження в певному розумінні відрізняються від фантастичних побудов Лафатера, Галля та ін. Очевидно, є певна залежність між звичним виразом обличчя людини і її характером. Наприклад, портрети великих майстрів живопису передають у виразі обличчя риси характеру людини. Проте ця залежність між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру не є закономірною. Той чи інший вираз обличчя, складки і зморшки можуть мати не одну, а багато причин виникнення.
Отже, зовнішній вигляд людини не може сам собою бути джерелом вичерпних відомостей про її характер, проте для його визначення певну роль відіграє уважне вивчення зовнішності.
Форми прояву характеру різноманітні. Часто ми майже безпомилково здогадуємося про основні особливості характеру іншої людини з виразу обличчя й очей, з ходи, постави, з того, як вона сидить, пише, розмовляє, як і що робить. Наприклад, погляд буває зверхнім, з викликом, заздрісним, ревнивим, безжалісним, зляканим, крижаним, проникливим, лукавим, дурним, розумним, суворим, пильним, відкритим, добрим, лагідним, правдивим, щирим. Люди дивляться ліниво, холодно, запитливо, з цікавістю, пильно, спокійно, настирно тощо.
Рухи обличчя певним чином пов’язані з психічним образом людини. Виразними характерологічними показниками є посмішка, міміка, рух губ. Так, губи можуть скривитися від злості, набути обрису чуттєвості, рішучості або безсилля. З обличчя може не сходити посмішка, сумна або несмілива, кисла або улеслива, здивована або принижена, безглузда або шахрайська, добра або недобра, отруйна або спокійна. Людина може сміятися вульгарно, по-дурному, щиро, незлобливо, відчайдушно, нахабно, щасливо тощо.
Багато рис характеру набувають чіткої об’єктивації в загально-тілесних виразних та локомоторних рухах. Наприклад, обіймами можна висловити привітність, стриманість, щирість. Сидіти можна серйозно, безтурботно, рішуче. Розв’язна хода властива зазвичай відповідному індивіду; статечна – розсудливій та серйозній людині. Активні й енергійні люди ходять прямо та рішуче.
Здавна люди звертали увагу на почерк як на одну з можливих форм прояву характеру людини. Справді, вироблення навички письма потребує спеціального навчання та спеціальної системи вправ. Рухи руки, необхідні для письма, закріплюються, усталюються, набувають стійких індивідуальних особливостей, що й забезпечує утворення почерку. Вироблений почерк незмінний довічно, незалежно від того, в який час, де, чим і як ми пишемо. На цій основі графологи вважають, що товщина, нахил літер, натиск під час письма, просторове розташування літер, їхня висота в кожному слові та сталість написання, зв’язок букв у слові та багато інших особливостей письма – все це виражає ті чи інші риси характеру.
Важливим джерелом пізнання характеру є мовне спілкування людей. “Пізнаємо птаха за пір’ям, а людину за розмовами”, – говорить прислів’я. Наприклад, за тембром, інтонацією голосу можна судити про щирість людини, яка говорить, про її схильність до доброти, розсудливості, суворості та ін. Багато може сказати, наприклад, голос пишномовний, скрадливий, ласкавий, несміливий, злісний, схвильований, урочистий, солодкуватий, ніжний тощо.
Питання про форми прояву характеру цікаве та складне. На нього нелегко відповісти однозначно. Тому й сьогодні слушними залишаються слова відомого нейрофізіолога М. О. Бернштейна: “Немає ніякого сумніву, що в кожному живому організмі майже все пов’язано зі всім, і індивідуальні риси особистості людини не можуть не викарбовуватися в рисах її обличчя, в її почеркові, ході, тембрі та інтонаціях голосу тощо. Але записані ці риси особистості такими кодами, яких сучасна наука поки ще не в змозі прочитати та декодувати”.
Однак основною формою прояву та основним способом виміру характеру безперечно є дії людини, її реальні вчинки та робочі операції.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)