Вступ до права Європейського Союзу – Кернз В. – З’єднаним виплатам – так; одночасним – ні
Цей принцип стосується як бенефіціаріїв системи, так і виплат соціального забезпечення, які вона охоплює. Щодо бенефіціаріїв системи, визначених у цьому Регламенті, їх коло не обмежується лише працівниками в розумінні ст. 48. Відповідно до ст. 2(1) Регламенту Його положення застосовуються не тільки до працюючих за наймом, а й до тих, хто займається самостійною діяльністю, сімей працівників, осіб без громадянства та біженців. Але навіть цей широкий перелік може бути збільшений Судом. Наприклад, особи, які перетинають кордон з іншими цілями, ніж пошук роботи, можуть бути включені до цього переліку. У справі
Hessische Knappschaft йшлося про загибель під час відпустки у Франції німецького шахтаря. Німецьке представництво соціального забезпечення сплатило його близьким певну грошову суму, а потім намагалось відшкодувати свої витрати за рахунок шофера, котрий спричинив автокатастрофу, внаслідок якої загинув німецький шахтар. Страхувальники шофера заперечували, стверджуючи, що шахтар у момент катастрофи не виконував своїх робочих обов’язків. Однак Суд постановив, що термін працівник у цьому контексті не обмежується особами, пересування яких територією Співтовариства є частиною їхньої роботи.
Принцип універсальності також застосовується до певного кола виплат. Ст. 4(1) визначає, що обсяг матеріальних положень Регламенту охоплює: а) допомогу у зв’язку з вагітністю й хворобою; б) допомогу у зв’язку з інвалідністю; в) пенсійні виплати; г) виплати у зв’язку з настанням нещасного випадку та професійними захворюваннями; д) допомогу в разі смерті; е) допомогу у зв’язку з безробіттям; ж) дотацію на сім’ю. Ст. 4(2) додає, що ця система включає в себе всі системи соціального забезпечення незалежно від того, чи є вони спеціальними або загальними і за рахунок яких джерел вони поповнюються.
Недискримінація
Цей принцип закріплений у ст. 3(1), яка вимагає, щоб до всіх осіб, які проживають на території держави-члена, ставились однаково. У принципі, згідно з національним законодавством країни перебування вони повинні мати такі самі обов’язки і користуватися тими самими привілеями, які є у громадян цієї країни. Вказана стаття Регламенту не торкається проблеми дискримінації на основі статі, оскільки про неї йдеться в інших нормативних актах (див. с. 295).
Тому працівників-мігрантів не можна виключати із системи соціального захисту і забороняти їм робити внески до соціальних фондів або сплачувати податки, сплачувані громадянами держави перебування. Цей принцип недискримінації поширюється навіть на працівників-мігрантів, що проходять стажування; їхні внески до фондів соціального страхування мають обчислюватися згідно з тими ж критеріями, які застосовуються до осіб, що навчаються і є громадянами країни перебування. Як і у випадку із законодавством, що встановлює недискримінацію в інших сферах, розробники Регламенту зосередились як на прямій дискримінації, що трапляється доволі рідко, так і на непрямій дискримінації, яка виникає, коли законодавство не розділяє працівників на іноземців і громадян цієї країни, а встановлює певні умови, як наприклад, вимоги, пов’язані з місцем проживання особи, які на практиці обмежують права працівників-мігрантів.
З’єднаним виплатам – так; одночасним – ні
Мета Регламенту полягає втому, щоб наділити працівників-мігрантів однаковими можливостями з їхніми колегами, які є громадянами країни перебування, а не надати їм переваги, порівняно з останніми. Відповідно, цей акт надає змогу працівникам-мігрантам послідовно скласти періоди соціального страхування і запобігає отриманню одночасних виплат у декількох державах-членах.
З одного боку, деякі статті Регламенту вимагають від органів соціального захисту всіх держав-членів у випадку встановлення допомоги у зв’язку з вагітністю або хворобою (ст. 18 Регламенту), допомоги у зв’язку з інвалідністю (ст. 38), пенсії (ст. 45), допомоги у зв’язку з безробіттям (ст. 67) та ін. розглядати кожен період праці, страхування і проживання працівника-мігранта з будь-якої іншої держави-члена так само, як він би працював у цій країні.
З іншого боку, ст. 13 Регламенту вказує, що працівник-мігрант може підлягати законодавству лише однієї держави-члена. Оскільки національне законодавство із соціального захисту ще не повністю гармонізовано, це могло б дати змогу деяким працівникам-мігрантам виявити винахідливість і скористатися такою ситуацією для того, щоб отримати виплати в різних країнах за один і той же період праці. Прагнучи уникнути цього, ст. 12(1) вказує, що органи соціального забезпечення “не можуть ні надавати, ні встановлювати права отримувати декілька виплат одного виду за один і той же період внесення платежів обов’язкового страхування”.
Однак система, закріплена в Регламенті, не спрямована лише на додавання, вона також передбачає гарантії додавання без збитків. За допомогою цих гарантій працівнику-мігранту забезпечується можливість не зазнавати збитків унаслідок відмінностей рівнів виплат, застосованих у різних державах-членах. Проблема існування таких відмінностей вирішується створенням відповідної державної установи, яка ухвалює рішення про надання найбільших виплат, щодо яких були сумніви.
Винятки, що встановлюються з міркувань публічного порядку
Ст. 48(3) ДЗЄС наділяє національні владні органи правом встановлювати або запроваджувати певні обмеження щодо свободи пересування працівників, “виходячи з міркувань публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров’я”. Подібне положення закріплено в ст. 56(1) Договору, яка стосується права на облаштування. Ст. 56(2) вимагає від законодавчих органів Співтовариства приймати директиви для координування національних положень, в яких би містилися винятки щодо свободи пересування осіб. Рада прийняла ряд директив, найважливішою з яких є Директива 64/221.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)