Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Конституція 1978 р. і консолідація демократичного ладу в Іспанії
У жовтні 1978 р. Кортеси ухвалили Конституцію Іспанії (десята в історії країни), підтверджену 6 грудня всенародним референдумом (“за” висловились 87,8%), яка проголосила парламентську монархію, демократичні права та свободи громадян країни. До складу створеної напередодні конституційної комісії увійшли 17 представників СДЦ, 13 – ІСРП, по 2 від КПІ та НА, по одному від 1 баскської та каталонської регіональних груп, що відображало співвідношення депутатських мандатів, отриманих на виборах кожною з цих партій. Національний суверенітет належить, згідно з конституцією, іспанському народові. Главою держави є король, проте повноваження його є досить обмеженими. Він є головнокомандувачем збройних сил, затверджує закони, ухвалені Кортесами, за поданням прем’єр-міністра та Кортесів призначає вищі посадові особи. Король навіть формально не наділений правом вето на закони, що приймаються Генеральними Кортесами. Усі акти глави держави контрасигнуються (скріплюються підписом) главою уряду та відповідним міністром. Ця нині діюча конституція поставила монарха у становище, яке за повноваженнями та функціями нагадує становище англійської корони. Уряд відіграє важливу роль у системі влади; він визначає головні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики країни, керує цивільною та військовою адміністрацією, обороною країни. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент (Генеральні Кортеси), який обирається шляхом загальних і прямих виборів терміном на 4 роки. Нижню палату представляє Конгрес Депутатів (від 300 до 400 депутатів), верхню – Сенат (по 4 представники від кожної провінції; від острівних провінцій – один або три, від анклавів на африканському березі Середземного моря (Сеута і Мелілья) по 2 від кожного. Як правило, в останні роки до складу Конгресу Депутатів на основі загальних виборів обирають 350 осіб, до Сенату – 208 сенаторів обирають і 46 призначають.
Із соціально-економічних питань Конституція містила формулювання, що задовольняли як прихильників вільного ринку (визнається свобода підприємництва в рамках ринкової економіки), і прихильників опікунської ролі держави (визнається суспільна ініціатива в економічній діяльності, передбачено державне планування та інтервенціонізм).
Найбільш спірним було питанням про статус. Католицької Церкви. За Конституцією Іспанія не має державної релігії: основний документ гарантує рівність усіх віросповідань, але водночас визнає провідну позицію Католицької Церкви і декларує прихильне ставлення держави до релігії.
Конституція 1978 р. порвала з франкістським централізмом, падавши право на автономію регіонам та вживши стосовно останніх означення “національності”. Цей термін гостро критикували постфранкістські праві, наголошуючи на єдності Іспанії. Укладачі Конституції виходили з принципу децентралізації влади як необхідної частини процесу демократизації при безумовному збереженні єдності країни. Відповідно до Конституції була створена нова адміністративно-територіальна структура, що включала в себе автономні співтовариства, провінції та муніципалітети.
У післяфранкістській Іспанії національно-регіональна проблема зайняла одне з найважливіших місць. По всій країні поширилися національні рухи. Більшість регіонів Іспанії прагнула до автономії. Формула “національності та регіони”, закріплена в Конституції, була сприйнята громадськістю як розрив із франкістською концепцією єдиної іспанської нації. Специфіка економічного розвитку Іспанії полягала в тому, що Каталонія та Країна Басків становили найбільш розвинуті регіони країни і в період високої економічної кон’юнктури (друга половина 60-х рр.) сюди безперервним потоком перекачувалися з аграрних районів сировина, енергетичні ресурси, сільськогосподарські продукти, дешева робоча сила. Аграрні регіони спустошувалися, перетворюючись на ринок збуту для промисловості Каталонії та Країни Басків. Криза, що почалася в середині 70-х років, у першу чергу, вдарила по відсталих районах. Тому цілком зрозумілим було прагнення населення у цих провінціях звільнитися від жорсткої опіки центральної влади і домогтися автономії. Це, на їхню думку, дало би можливість самостійно вирішувати нагальні економічні проблеми. Процес автономізації викликав гостру політичну боротьбу в країні. Соціологічні опитування 1977 – 1978 рр. показали, що майже 3/4 населення висловлювалися не за відокремлення своїх територій від Іспанії, а за автономію в рамках єдиної держави.
Напередодні ухвалення Конституції А. Суарес погодився на поступки щодо автономних прагнень регіонів. Ще у вересні 1977 р. був відновлений каталонський Генералідад (парламент, уряд і президент), ліквідований під час громадянської війни. У листопаді того ж року передавтономний статус (тимчасове врегулювання, яке випереджало конституційне вирішення) отримали баскські провінції, а до липня 1978 р. таким статусом скористалися вже 10 регіонів: Каталонія, Країна Басків, Канарські острови, Галісія, Арагон, Кастилія, Леон, Балеари, Валенсія, Естремадура, Андалусія.
Падіння популярності СДЦ розпочалося разом із спробами гальмування процесу автономізації. Уряд у принципі визнавав право на широкі автономні свободи “історичних” націй (басків чи каталонців), але з застереженням відносився до подібних прагнень в інших регіонах. Поштовхом до зміни політики центральної влади в національно-регіональному питанні стали події в Андалусії. Вперше населення публічно продемонструвало свою етнічну спільність у 1977 р., коли 2 грудня на вулиці міст регіону вийшло близько 2 млн осіб, щоби відсвяткувати національне свято андалусців і поставити перед центральним урядом вимогу надання широкої автономії. Прем’єр вирішив провести референдум, щоб або схвалити, або відкинути проект автономного статусу Андалусії. Регіональне відділення СДЦ звернулося до населення Андалусії з закликом бойкотувати референдум і тим самим сприяти розвитку автономістського процесу в межах широкої автономії. 28 лютого 1980 р. у семи провінціях Андалусії більшість висловилася за утвердження проекту автономного статуту і тільки в провінції Альмерія прихильники автономії не набрали більшості (їм не вистачило 22,5 тис. голосів). Уряд послався на те, що позитивне рішення може бути прийняте лише за умови більшості голосів у всіх провінціях. Тому проект не був затверджений. Лише у вересні 1980 р. в обмін на депутатську підтримку для свого кабінету, в тому числі і голоси від Андалусії, А. Суарес пообіцяв регіону широку автономію.
Демонстрацією втілення в життя конституції стали парламентські та муніципальні вибори 1979 р., які підвели підсумки періоду т. зв. політики “національного консенсусу”. Результати березневих парламентських виборів були подібними до ситуації 1977 р.: на першому місці повторно опинився СДЦ (35,1%), за ним соціалісти (30,5%). У квітні, вперше після 1931 р., пройшли муніципальні вибори, на яких перемогу в 27 провінціях із 52 здобули ліві партії. Загалом по країні СДЦ отримав понад 31% голосів виборців, ІСРП – 29%, КПІ – 13%. Прем’єром залишився А Суарес.
У країні розгорнулася широка кампанія, спрямована на пропаганду монархічної форми правління, як найбільш прийнятної для Іспанії. Громадськість була повідомлена, що Хуан Карлос у 1980 р. став кандидатом на отримання Нобелівської премії миру “за історичну роль, яку він відіграв у нормалізації іспанського життя, і постійні зусилля, спрямовані на зміцнення міжнародного миру”.
У січні 1980 р. Кортеси ухвалили Статут прав працівників, згідно з яким було визнано право на страйк, вільний вступ до профспілки та укладення колективних договорів, встановлено 43-годинний робочий тиждень, вік виходу чоловіків на пенсію у 69 років, тривалість оплачуваної відпустки у 23 дні. Однак затягування зі здійсненням автономії, прагнення влади зберегти централізацію (так у березні 1980 р. був ухвалений закон, що обмежував застосування терміна “національності” тільки трьома автономними співтовариствами – Країною Басків, Галісією та Каталонією, та вимагав ширшого вживання іспанської мови у всіх регіонах) спричинили зростання та поширення сепаратизму. Найсильнішими виявилися сепаратистські настрої в Країні Басків (населення налічує близько 3 млн осіб). За результатами опитування кінця 1970-х років 52% населення Країни Басків характеризували себе, перш за все, як “басконці”, а потім як “іспанці”. В Каталонії подібні позиції займало лише 15% населення. Повної незалежності вимагали 24% басків та 11% каталонців. Уже результати виборів 1979 р. засвідчили також факт зростання підтримки населенням не загальнонаціональних партій, а місцевих націоналістичних. У березні 1980 р. проходили вибори в баскський та каталонський парламенти. Місцеві націоналістичні партії в Басконії отримали 63,6% голосів та здобули 42 мандати з 60. СДЦ -8,4% (6 мандатів), програвши вибори. Серед націоналістичних партій найбільший успіх мала поміркована Баскська націоналістична партія (БНП) – 37,6% (27 мандатів); радикальна “Народна єдність” (більш відома як “Еррі батасуна” – баскською Herri Batasuna, політичне представництво нелегальної баскської терористичної організації ЕТА) – 18,3% (11 мандатів). Депутати від цієї партії відмовилися брати участь у роботі парламенту, відкрито проголосивши своїм завданням безперервну боротьбу за здобуття повного суверенітету та незалежності Країни Басків.
Націоналістичні партії зайняли також домінуючі позиції і в каталонському парламенті: зі 135 мандатів – 59 (Конвергенція і союз Каталонії (КІУ) – 43, СДЦ – 18). Головою уряду та Генералідаду став лідер Хорді Пужоль.
У жовтні 1981 р. пройшли вибори в парламент Галісії, участь у якому взяло 28% виборців, які віддали перевагу Народному альянсу – 26 місць із 71 (СДЦ здобув 24 місця). Паралельно відбувся повторний референдум з питання утвердження автономного статуту в Андалусії. 89% тих, хто голосував, висловилися на його підтримку. У травні наступного року пройшли вибори в парламент Андалусії, які принесли поразку СДЦ (13%). Більшість голосів здобула ІСРП (52,6%).
У цей час серйозні труднощі внутрішньопартійного характеру переживав СДЦ: боротьба точилася між прихильниками та противниками автономізації регіонів, а також між хадецькою та соціал-демократичною тенденціями в блоці (у даному випадку предметом дискусії були закони про приватну освіту та розлучення). А. Суарес не зміг подолати внутрішні конфлікти і в січні 1981 р. подав у відставку з посади прем’єра та як лідер СДЦ.
Отже А. Суаресу так і не вдалося знайти вихід із тривалої соціально-економічної кризи: спостерігалося зниження темпів зростання ВВП: із 6% на рік у 1970 – 1975 рр. до 3% у 1976 -1978 рр. та 1,5% у 1979 – 1981 рр.; значно зріс рівень безробіття: із 4,8% у 1976 р. до 16,6% у 1982 р. Представники “бункера” почали використовувати у своїй пропаганді факт появи нових явищ, яких не існувало за франкізму: масове безробіття, претензії національних меншин на автономію, тероризм. У колах генералітету та цивільної гвардії визрівала змова з метою скипенш уряду та встановлення військової диктатури. Уряд, знаючи про підготовку змови, недооцінював масштаби небезпеки.
23 лютого 1981 р., під час дебатів щодо кандидатури наступника А. Суареса на посаду прем’єра, до приміщення кортесів увірвався відділ цивільної гвардії (200 осіб), який очолив підполковник Антоніо Техеро Моліна. Вони наказали депутатам лягти на підлогу (залишилися сидіти тільки Суарес та генеральний секретар КПІ Каррільйо), почали стріляти в повітря та, захопивши всі приміщення парламенту, очікували на прихід до Мадрида військових частин, командувачі яких брали участь у змові. Водночас, діючи спільно зі змовниками, командувач військового округу Валенсії оголосив надзвичайний стан на підлеглій йому території, а в напрямку столиці рушили деякі відділи танкової дивізії. Протягом десяти років після смерті Франко керівництво країни було змушене вирішувати складні проблеми забезпечення контролю цивільної влади над армією. Країна неодноразово опинялася на межі військового перевороту. Здійснення лютневого державного перевороту було призупинене на цьому етапі завдяки активним діям короля. Він. як головнокомандувач, провів переговори з командувачами військових округів країни та закликав збройні сили зберігати вірність Конституції. В ніч на 24 лютого король у мундирі головнокомандувача збройними силами виступив із промовою до народу, в якій звернувся до іспанців із проханням підтримати демократичні реформи та дати відсіч консервативним силам: “Я не допущу жодних спроб перервати за допомогою сили демократичний прощ, передбачений Конституцією та схвалений народом па референдумі”. Незламна позиція Хуана Карл оса виявилася несподіваною для змовників, які були переконані в тому, що король Іспанії не піде проти армії. Коли стало очевидним, що переворот не буде підтриманий іншими військовими частинами, змовники склали зброю (упродовж 20 годин вони тримали заручниками депутатів парламенту). Це була п’ята спроба державного перевороту після смерті Франко, але перша, що загрожувала зупинити процес демократичного розвитку країни (решта були усунуті задовго до початку активної діяльності). Мільйони іспанців також висловили своє ставлення до спроби перевороту, взявши участь в організованій у Мадриді маніфестації на захист демократії.
У лютому 1981 р. новий кабінет очолив Кальво Сотело. Однак діяти йому довелося у складних умовах: тривала криза в промисловості, внаслідок засухи зменшився збір зернових, викликала занепокоєння зовнішньополітична ініціатива К. Сотело, а саме – його звернення до генерального секретаря НАТО з проханням про вступ Іспанії до цієї організації. На той час в Іспанії панувала думка, що вступ до НАТО сприятиме вмиротворенню військових у країні, особливо через чергову спробу перевороту. Суперечності всередині СДЦ загострювалися: з блоку вийшло кілька угруповань, які створили самостійні партії. В результаті уряд втратив більшість у Кортесах і фактично можливість проводити в життя свій політичний курс.
У цих умовах було прийняте рішення про розпуск Кортесів і проведення у жовтні 1982 р. позачергових парламентських виборів.
Related posts:
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Особливості переходу Іспанії до демократії Іспанська влада вірила, що позитивні зміни 1960-х років в економіці країни дозволять сформувати консервативне суспільство, для якого політика не буде викликати великого зацікавлення. Насправді сталося навпаки: економічне зростання спровокувало політичні конфлікти, сприяло культурним, соціальним і політичним змінам, які підірвали стабільність режиму. Окрім того, активізація економічних зв’язків із Європою, зростання туристичного потоку в Іспанію, іспанська еміграція […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Уряди Народної партії (1996 – 2004) На дострокових парламентських виборах 1996 р. перемогу з невеликим відривом отримала Народна Партія (38,5%), соціалісти посіли друге місце (37,5%). Стабілізація в країні, процеси модернізації та інтеграція країни в Європу – фактори, які пояснюють перемогу правих. Іспанці повернулися до традиційних консервативних цінностей. Новий уряд був створений завдяки домовленості з автономістськими партіями Каталонії, Краю Басків, Канарських островів. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Іспанія на початку XXI ст Незважаючи на загалом позитивні зрушення в економічному та політичному розвитку країни, в іспанському суспільстві наростали опозиційні настрої проти правлячої партії, головним чином пов’язані з її зовнішньополітичним курсом. 15 лютого 2003 р. близько 1 млн осіб у Мадриді та такої ж кількості в Барселоні зібралися на демонстрацію, протестуючи проти війни в Іраку. Ці виступи за розмахом […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Уряди ІСРП (1982 – 1996) Перемогу здобули соціалісти (48,4% голосів), отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах Кортесів, а друге місце дісталося об’єднанню іспанських правих – Народному альянсу. Фактично після виборів 1982 р. в Іспанії склалася біполярна політична система, представлена двома партіями – ІСРП та НА (СДЦ оголосив про свій саморозпуск у лютому 1983 р.). В ієрархії мотивів, що спонукали […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Економічна інтеграція Західної Європи До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція – турбота про добробут своїх громадян. На 1950 – 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як “держава добробуту” (welfare state). Підгрунтям для становлення “держави добробуту” стала теорія “народного капіталізму”, що передбачала забезпечення добробуту всіх […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Італія па початку XXI ст У травні 2001 року на парламентських виборах переміг правоцентристський блок “Дім свобод” (La Casa delle Liberta) на чолі з партією С. Берлусконі “Вперед, Італіє! (45,4%). Друге місце зайняв блок “Олива” (35%, із 2004 р. блок трансформовано в “Союз олива” – Uniti ne – у складі 4 партій), на третій позиції – ПКВ (5%). Після 1995 […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 10. Іспанія Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 – 1939 рр. Поразка в ній республіканців спричинила політичну еміграцію близько 500 тис. осіб. У роки Другої світової війни франкістська Іспанія, незважаючи на проголошення Ф. Франко 4 вересня 1939 р. декрету про нейтралітет, підтримувала Німеччину. Як і будь-яка […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Велика коаліція” У результаті позачергових парламентських виборів 18 вересня 2005 р. склалася “натова ситуація” між двома коаліційними таборами: ні ХДС/ХСС-ВДП, ні СДПН-“Союз 90/ Зелені” не отримали необхідної більшості депутатських мандатів для формування уряду. ХДС/ХСС набрали 35,2% голосів (226 мандатів), СДПН – 34,3% голосів (222 мандати), ВДП – 9,8% голосів (61 мандат), “Союз 90/Зелені” – 8,1% голосів (51 […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Італія у 90-ті роки XX ст Політична система країни відзначалася нестабільністю, що перейшла у спадок від попередніх десятиліть. Упродовж двох десятиріч усі парламентські вибори (1972, 1976, 1979, 1983, 1987) відбувалися достроково. Наполегливішими ставали вимоги реформи політичних інститутів, внесення змін до конституції. Праві висували ідею сильної авторитарної влади. Ліві в особі ІСП пропонували встановлення президентської республіки, що передбачало вибори глави держави прямим […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Об’єднання Німеччини Східнонімецьке суспільство прагнуло до якнайшвидшого об’єднання. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведеного на початку лютого 1990 p., за возз’єднання в цей час висловилося 75% східних німців, що перевищило аналогічний показник за листопад 1989 р. на 27%. У січні 1990 р. в НДР з’явилися нові партії: Німецький суспільний союз (НСС), що за своїми програмними засадами […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Суспільно-політичний та економічний розвиток у 50-х – першій половині 70-х років. Початок “холодної війни” змінив настрої західних держав стосовно франкістської Іспанії: в 1950 р. Генеральна асамблея ООН прийняла рішення про скерування послів в Іспанію. Ф. Франко все частіше приймали за кордоном, зокрема в США: Вашингтону залежало на зміцненні південно-західного флангу НАТО в Європі. У вересні 1953 р. був підписаний іспано-американський договір (Мадридський пакт), за […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Червоно-зелена” коаліція” Кульмінаційним моментом у розвитку партійно-політичної системи об’єднаної Німеччини були вибори 1998 р. Правляча коаліція партій ХДС/ХСС – ВДП підходила до виборів ослабленою; давалися взнаки труднощі в процесах інтеграції двох частин Німеччини і негаразди в соціально-економічній політиці уряду. Позиції СДПН під час виборної кампанії були значно сильнішими. Це був історичний шанс для партії змінити свій багаторічний […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Консерватори при владі З середини 1970-х рр. консервативні партії в країнах Заходу змінили свою політичну стратегію, що було зумовлено економічними негараздами. Пропагуючи оновлення системи господарювання, консервативний реформізм з’явився у Канаді значною мірою як наслідок кризи неокейнсіанства. Виявилося, що можливості втручання держави у ринкові відносини досить обмежені. До того ж, актуальними стали питання законності і порядку, відродження моральних цінностей. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Повоєнна політична мапа Розділ 1. Міжнародні відносини 1. Формування повоєнного міжнародного порядку Повоєнна політична мапа Великі війни у світовій історії ставали зламними пунктами у житті народів. Перша світова війна, яка закінчилася поразкою держав центрального табору, спричинила небачені до того далекосяжні політичні зміни у Європі. Друга світова війна як перший справді глобальний конфлікт із точки зору впливу на подальшу […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Повоєнний розвиток Повоєнний розвиток Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем’єром. Північна Італія в […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 9. Італія Повоєнний розвиток Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем’єром. Північна Італія в […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 1. Міжнародні відносини Розділ 1. Міжнародні відносини 1. Формування повоєнного міжнародного порядку Повоєнна політична мапа Великі війни у світовій історії ставали зламними пунктами у житті народів. Перша світова війна, яка закінчилася поразкою держав центрального табору, спричинила небачені до того далекосяжні політичні зміни у Європі. Друга світова війна як перший справді глобальний конфлікт із точки зору впливу на подальшу […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 4. Сполучені Штати Америки Розділ 4. Сполучені Штати Америки США у повоєнні роки. Політика демократичної та республіканської адміністрацій (1945-1960) Упродовж Другої світової війни в житті США відбулися докорінні зміни. Воєнні дії розгорталися за тисячі кілометрів від їхньої території, Сполучені Штати, не зазнали бідувань і руйнувань, пов’язаних із війною. Порівняно невеликими були в них людські втрати на фронтах -292 тис. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 – 1939 рр. Поразка в ній республіканців спричинила політичну еміграцію близько 500 тис. осіб. У роки Другої світової війни франкістська Іспанія, незважаючи на проголошення Ф. Франко 4 вересня 1939 р. декрету про нейтралітет, підтримувала Німеччину. Як і будь-яка […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Ліберальна ера” У квітні 1963 р. до влади повернулися ліберали на чолі з популярним політиком Лестером Пірсоном (1963 – 1968), що започаткувало т. зв. “ліберальну еру” (1963 -1984). Своєрідною формулою політичного життя країни стало твердження: “ліберали при владі – це норма”. Слабким місцем такої системи, однак, було те, що Канада вступила у тривалий період парламентаризму меншості, коли […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 6. Велика Британія Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 – 1951 рр. Велика Британія постраждала під час Другої світової війни порівняно менше, ніж інші європейські країни. Людські жертви становили 145 тис. убитими, 278 тис. пораненими, 53 тис. осіб пропали безвісти. Було пошкоджено понад 4 млн помешкань, знищено 30% торговельного флоту. За роки війни країна втратила 25% національного […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Освіта 1. Розвиток освіти і науки Освіта Потреби науково-технічної революції зумовили у повоєнний період потребу суттєвих змін у системі освіти. Застосування в промисловості, сфері послуг та інших галузях суспільної діяльності складної техніки та сучасних технологій, а також лавиноподібне збільшення обсягів інформації, які щоденно доводиться засвоювати працівникам гуманітарної сфери, викликало постійний попит на висококваліфікованих працівників, які здатні […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Уряд Л. Ергарда 16 жовтня 1963 р. місце К. Аденауера на посаді канцлера зайняв Людвіг Ергард (ХДС). Віце-канцлером і міністром загально-німецьких справ став лідер ВДП Еріх Менде, зовнішньополітичне відомство знову очолив Г. Шрьодер. У програмній декларації, запропонованій Бундестагові через два дні, Л. Ергард заповів продовження внутрішньої та зовнішньої політики попереднього уряду. Попервах канцлер мав намір зосередитися, передусім, на […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 7. Франція Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки З початком визволення Франції з-під німецької окупації влітку 1944 р. в країні почав діяти Тимчасовий уряд, який очолив генерал Шарль де Голль. До складу уряду ввійшли представники двох найбільших організацій руху Опору – деголівського Французького Комітету Національного Визволення і Національної Ради Опору, де переважали комуністи та соціалісти. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Економічний бум 1947 – 1973 рр Починаючи з 1947 р., економіка країн Заходу розвивалася досить швидкими темпами. Впродовж 1948 – 1952 рр. показник промислової продукції у Західній Європі зріс на 35%, сільське господарство досягло довоєнного рівня, а експорт збільшився удвічі. Середньорічне зростання економіки у проміжку між 1950 і 1973 рр. складало 4,9%. Американські кредити і значний товарний попит викликали у західноєвропейських […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Праворадикалізм У 70-ті роки XX ст. у країнах Західної Європи почали виникати молоді угруповання праворадикального спрямування. Серед них можна виділити дві групи. У програмних закликах партій авторитарної чи навіть фашистської традиції (Народний фронт у Бельгії, Німецький народний союз, Національний альянс в Італії, Народна партія у Великій Британії) заперечується легітимність існуючої політичної системи, відкидається ліберально-демократичний стиль керівництва […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розвиток держави на зламі XX – XXI ст Новим прем’єр-міністром Канади у результаті жовтневих виборів 1993 р. став досвідчений політик, франкоканадець за походженням Жан Кретьєн (1993 – 2003). Народившись у багатодітній сім’ї (19 дітей), він здобув грунтовну юридичну освіту, в 1977 р. став першим франкоканадцем, що посів пост міністра фінансів країни, а протягом 1980 – 1982 рр. виконував функції міністра юстиції та генерального […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Об’єднана Німеччина (1990 р. – початок XXI ст.) Християнсько-ліберально коаліція на новому етапі 2 грудня 1990 р. проходили перші парламентські вибори в об’єднаній Німеччині. Дві найбільші партії – ХДС/ХСС (43,8% голосів) і СДПН (33,5% голосів) досягли на них найнижчих виборних показників. Натомість ВДП отримала 11% голосів. Партія “Зелених” (4,8% голосів) і ПДС (0,3% голосів) не досягли у Західній Німеччині прохідного бар’єра, зате у […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – ВСТУП Пропоноване читачеві видання являє собою хронологічно безпосереднє продовження виданого у 2005 р. навчального посібника “Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки 1918 – 1945 рр.” Праця присвячена розвиткові країн означених регіонів у наступний історичний період, що охоплює час від закінчення Другої світової війни по перші роки XXI ст. При окресленні хронологічних рамок опису автори […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – 1. Формування повоєнного міжнародного порядку Розділ 1. Міжнародні відносини 1. Формування повоєнного міжнародного порядку Повоєнна політична мапа Великі війни у світовій історії ставали зламними пунктами у житті народів. Перша світова війна, яка закінчилася поразкою держав центрального табору, спричинила небачені до того далекосяжні політичні зміни у Європі. Друга світова війна як перший справді глобальний конфлікт із точки зору впливу на подальшу […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Міжнародний тероризм У другій половині XX ст. новим чинником міжнародного життя став політичний тероризм – специфічна тактика політичної боротьби, що полягає в систематичному використанні ідеологічно вмотивованого насилля. Для залякування населення, а також здійснення тиску на органи державної влади з метою прийняття ними вигідних для терористів політичних рішень, порівняно нечисленні групи бойовиків вчиняли напади на відомих політиків, громадських […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Повоєнні роки Повоєнні роки Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 5. Канада Повоєнні роки Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Урядова політика періоду “національної солідарності” (1976 – 1979) На парламентських виборах у червні 1976 р. рекордну кількість голосів виборців отримала ІКП – 34,4%. Хоча перемога ХДП залишилася незаперечною (38,7%), але результат виборів показав зростання впливів комуністів у суспільстві. ІСП здобула 9,6%. Мінімальний розрив між двома провідними політичними силами засвідчив чергові труднощі при формуванні парламентської більшості. Можливість створити центристську коаліцію відпала; лівоцентристська більшість виглядала […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Держава добробуту До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція – турбота про добробут своїх громадян. На 1950 – 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як “держава добробуту” (welfare state). Підгрунтям для становлення “держави добробуту” стала теорія “народного капіталізму”, що передбачала забезпечення добробуту всіх […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Політика лівоцентристських урядів (1963 – 1976) Незавершеність демократичних реформ, піднесення страйкового руху, перманентні урядові кризи спричинили зміну політичного курсу ХДП у напрямку її співпраці з партіями лівого спрямування, включаючи ІСП. Остання вказувала на “кризу моделі реального соціалізму”, практично вилучила з програми соціалістичні цілі. ІСП взяла курс на відмову від ролі опозиційної партії, якою виступала спільно з ІКП від 1947 р. На […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Франція наприкінці XX – на початку XXI ст Невдачі у проведенні внутрішньої політики призвели до посиленої критики уряду М. Рокара й президент Ф. Міттеран у 1991 р. звільнив його з посади і вперше в історії Франції призначив прем’єр-міністром жінку – Едіт Кресон, яка відзначалася своєю енергійною діяльністю в Соціалістичній партії, займала в уряді М. Рокара пост міністра з європейських справ. Окремі запропоновані нею […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Конституційний лад Конституційний лад Федеративна республіка Німеччина (без Західного Берліна) займала на час свого конституювання територію 245 тис. кв. км, із населенням 47,7 млн осіб. Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов’язаність федерального уряду довірою парламенту. Система влади на федеральному […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Відродження неоконсервативної ідеології Відродження неоконсервативної ідеології Період кінця 60-х – початку 70-х відзначався високими показниками економічного зростання. На фоні цього з’явилася довіра до реформ і демократизації. Водночас, уже з кінця 60-х років спостерігалися перші прояви загострення соціальних та політичних суперечностей: події 1968 р. у Франції, “спекотна осінь” 1969 р. в Італії, страйкова боротьба у США та Великій Британії […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 8. Німеччина Поділ Німеччини Під владою держав-переможниць З підписанням акта беззастережної капітуляції 7 травня 1945 р. у Реймсі, а наступного дня у Берліні, верховну владу в Німеччині перебрали чотири союзні держави – США, СРСР, Велика Британія і Франція. У декларації командувачів чотирьох переможних армій від 5 червня 1945 р. було заявлено, що у Німеччині вже немає центрального […]...