Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Діяльність правоцентристських урядів (1948 – 1963). “Економічне диво”
На 18 квітня 1948 р. були призначені перші вибори до республіканського парламенту. Виборна кампанія відзначалася гостротою. Соціалісти та комуністи, з метою здобуття більшої кількості голосів, ніж християнські демократи, об’єдналися в блок Народний демократичний фронт. їх виборним символом стало зображення голови Гарібальді, найважливішим аргументом – економічні труднощі та надто великі впливи в країні Ватикану та Вашингтона. Блок мав підтримку Комінформбюро. Християнські демократи проводили кампанію під гаслом вибору між парламентською демократією та комунізмом, між США та СРСР. Саме в цей час розгорталася “холодна війна”. При цьому опоненти Народного демократичного фронту наголошували на участі Радянського Союзу в державному перевороті в лютому 1948 р. у Чехословаччині, поверненні італійських в’язнів зі Сходу, яке все ще тривало. На вулицях та площах Італії були розклеєні мільйони плакатів: на одних – російські козаки на конях із шаблями на фоні Колізею; на інших – заплакані діти, яких комуністи виривають із рук матерів; вимучені обличчя італійських полонених за кількома рядами колючого дроту, над яким лише одне слово – Росія. Християнські демократи спиралися на фінансову підтримку конфедерації італійських промисловців. Сильним пропагандистським козирем слугувала економічна допомога, яку США обіцяли за умови забезпечення в країні спокою та порядку. Урядові кола США, Великої Британії, Франції висловили свою готовність, у випадку перемоги ХДП на виборах, добиватися передачі Італії Трієсту. Виведення з Італії останнього контингенту американських військ не було здійснене в обумовлений мирним договором термін (15 грудня 1947) і відкладене на невизначений час, а на початку 1948 р. в італійські порти почали прибувати військові кораблі США. Американці італійського походження масово писали листи родинам (близько
10 млн листів), агітуючи їх віддати свої голоси за християнських демократів. У виборну кампанію активно включилася Церква; звучали навіть погрози відмови в таїнствах тим, хто буде голосувати за Народний фронт. Перемога християнських демократів розглядалася як єдиний бар’єр перед поширенням комунізму в країні.
Перемогу на виборах отримали християнські демократи -48,5% (це був їхній найкращий результат, який більше не повторився), Народний демократичний фронт здобув 31% голосів. Був сформований правоцентристський уряд на чолі з А. Де Гаспері (правоцентристи домінували в політичному житті країни до 1962 р.), до складу якого увійшли ліберали та республіканці (разом вони мали приблизно 6,3% голосів), згодом – соціал-демократи Дж. Сарагата (на парламентських виборах отримали 7,1% голосів).
11 травня 1948 р. новим президентом Італії був обраний професор Туринського університету, ліберал за політичними переконаннями Луїджі Ейнауді (1948 – 1955). В своїй урочистій промові Л. Ейнауді визнав, що під час референдуму голосував за монархію, але буде вірно служити республіці, оскільки таким є волевиявлення італійського народу.
У липні 1948 р. країна опинилася на порозі кризової ситуації. Сичилійський націоналіст здійснив замах на лідера ІКП Пальміро Тольятті, внаслідок чого він був серйозно поранений. У відповідь на вулиці Генуї, Мілана, Турина вийшли озброєні робітники і розпочався загальний страйк. Компартія не тільки на закликала до революції, але й намагалася заспокоїти обурені маси. Коли здоров’ю комуністичного лідера вже нічого не загрожувало, стабілізувалася і ситуація в країні. Але ці події вплинули на профспілки, провідні позиції в яких займали комуністи. Позбавлені впливу на профспілковий рух, християнські демократи вирішили створити власну організацію. І вже в жовтні 1948 р. була сформована Італійська конфедерація профспілок трудящих (Confederazione Italiana dei Sindicad Lavoralori), матеріальну підтримку якій надавали Ватикан та США Оскільки отримання такої допомоги не збігалося з ідейними переконаннями республіканців та частини соціалістів, то в 1950 р. вони утворили Італійський союз праці (Unione Italiana delLavoro). Отже, внаслідок розколу профспілкового руху, були утворені три окремі профспілкові організації: Загальна італійська конфедерація праці (під впливом комуністів та соціалістів), Італійська конфедерація профспілок трудящих (під впливом ХДП) та Італійський союз праці (під впливом соціал-демократів та республіканців).
На початку 50-х років А. Де Гаспері був настільки впевнений у перевазі чотири партійної коаліції на виборах до парламенту, що вирішив провести зміну виборчого закону. Пропонувалося запровадження принципу, що партія чи блок, який здобуде понад 50% голосів (до прикладу, плюс один голос), отримає 65% місць у палаті депутатів. Таким чином політик намагався забезпечити ХДП більшість у парламенті. В історію цей закон увійшов під назвою “оманливе право” (Legge truffa). Оскільки християнські депутати складали більшість в обох палатах парламенту, виглядало, що закон буде прийнято. Але Загальна італійська конфедерація праці звернулася з закликом до населення і в країні почалися масові страйки та демонстрації. Засідання палати депутатів супроводжувалися постійними бійками, внаслідок яких один службовець навіть помер. Аналогічною була ситуація і в другій палаті парламенту – сенаті. Проте ХДП домоглася ухвали нового виборного закону.
У цій ситуації президент країни Л. Ейнауді розпустив обидві палати парламенту та призначив нові вибори на червень 1953 р. Результати виборів не виправдали надій ХДП: вона втратила понад
2 млн голосів виборців. Коаліція отримала лише 49,85% голосів. Значно покращили свої позиції комуністи. Місця в парламенті були розподілені за старою схемою. Зрештою було відхилене і країна повернулася до принципу пропорційності виборів. Сформувати новий уряд президент знову доручив А. Де Гаспері. Проте під час голосування щодо вотуму довіри урядові, політик не отримав підтримки в парламенті. Уряд очолив прихильник консервативного крила ХДП Джузеппе Пелла.
Із середини 50-х років XX ст. почалися чергові зміни в політичних настроях соціалістичної партії. Факторами, що викликали ці процеси, стали зміни в керівництві Комуністичною партією Радянського Союзу (смерть Й. Сталіна 1953 р. та обрання Генеральним секретарем М. Хрущова), розвінчання культу особи Й. Сталіна на XX з’їзді КПРС (1956), події в Польщі та придушення народної революції в Угорщині (1956). Керівництво ІСП у жовтні 1956 р. розірвало угоду про співпрацю з комуністами, що існувала з 1934 р., замінивши її угодою про взаємні консультації, та взяло курс на зближення із соціал-демократами, водночас, наголошуючи на можливості співпраці з християнськими демократами. Лідерів ХДП, зокрема Дж. Гронкі, приваблювала перспектива зближення
3 ІСП, позаяк це могло розширити опору уряду в масах, зміцнити довіру до урядових кіл та послабити позиції комуністів.
Після смерті в 1954 р. політичного секретаря ХДП А. Де Гаспері всередині партії також точилася боротьба за владу й подальшу програму дій. Найенергійнішим політиком виявився Амінторе Фанфані, обраний в червні 1954 р. її генеральним секретарем. Він розпочав енергійну організаційну перебудову партії, намагаючись дещо послабити впливи на ХДП Католицької дії та парафіяльних інституцій. Нові тенденції проявилися в ХДП вже під час виборів президента 1955 р. Центристське крило запропонувало кандидатуру голови сенату, консерватора Чезаре Мерзагора, натомість група на чолі з А. Фанфані висунули кандидатуру Дж. Гронкі – представника лівого крила партії. Він отримав підтримку соціалістів і в квітні більшістю голосів був обраний президентом (1955 – 1962). Вже в першій промові в парламенті він засудив лад, у якому на узбіччі опинилися значні верстви населення, передусім робітників. Своєю метою він визначив “примирення населення з державою”.
Парламентські вибори 1958 р. принесли чергову перемогу християнським демократам – 42,2% голосів. Соціалісти здобули 14,2% голосів, комуністи втримали попередні позиції – 23%. Це стало своєрідним сигналом до можливого співробітництва християнських демократів із соціалістами. Лідер ХДП А. Фанфані сформував уряд християнських демократів та соціал-демократів Дж. Сарагата. Але в січні 1959 р. один із міністрів-соціалдемократів вийшов з уряду й у відставку пішов весь кабінет міністрів. Сам прем’єр пережив глибоке потрясіння і відмовився від головування в ХДП, яку очолив Альдо Моро. Новий уряд Антоніо Сеньї отримав підтримку лібералів та правих. Ці події відсунули можливість співпраці ХДП із соціалістами на кілька років.
Визначальними у діяльності правоцентристських урядів стали соціально-економічні питання. Проводилася політика державного регулювання економіки країни. У 1948 р. США підписали з Італією угоду терміном на два роки про надання їй економічної допомоги за “планом Маршалла”. Загальний обсяг поставок сягнув 1,5 млрд доларів. Уряд Італії отримав також від США позику на суму близько 2 млрд доларів. Ці кошти були спрямовані на покриття бюджетного дефіциту, гальмування інфляції, відбудову промисловості (в металургійну, хімічну, електротехнічну промисловість та машинобудування надійшло 70% від загальної суми). Американська економічна допомога дозволила Італії подолати найважчі для населення наслідки війни і тим самим сприяла пом’якшенню соціальної напруги. Вже в 1948 р. обсяг виробництва обробної промисловості сягнув довоєнного рівня, а через два роки такі показники отримало сільське господарство. Можна стверджувати, що в 1949 р. виробництво в Італії було на довоєнному рівні, відбудова економіки завершилася. Національний дохід у 1950 р. перевищив довоєнні показники.
На початку 1950-х років, після завершення повоєнної відбудови та реконструкції, Італія увійшла в період швидкого індустріального розвитку, випереджаючи за темпами середньорічного приросту промислової продукції всі західноєвропейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії. Менше ніж за півтора десятиріччя Італія з країни середнього рівня промислового розвитку перетворилася у високорозвинену в промисловому відношенні країну. Це дозволило говорити про так зване “італійське економічне диво” (miracolo economico, друга половина 50-х – 60-ті роки). За 1953 – 1962 рр. загальний обсяг промислового виробництва Італії зріс утричі (щорічне зростання складало близько 10%). Якщо прийняти продукцію 1958 р. за 100%, то для 1961 р. отримаємо показник 142, в 1962 р. – 156, а в 1963 р, – 170. Особливо швидкими темпами розвивалися металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі. Національний дохід збільшився удвічі: до 17,1 млрд лір у 1958 р., 23,7 млрд – у 1963 р. Жодна з країн “Спільного ринку” не пережила такого швидкого розвитку. Відбулося зростання чисельності населення: в 1951 р. – 46,7 млн, в 1961 р. – 49,9 млн осіб, у 1968 р. – 53,9 млн. Італія в 50-х роках почала швидко заповнюватися моторолерами, малолітражними автомашинами, електропобутовими приладами, телевізорами. У 1955 р. почався випуск машин марки “Фіат-600”. Збільшення кількості автомобілів спричинило покращення та будівництво доріг, що, в свою чергу, привело до зменшення ізоляції різних частин країни. У 1954 р. розпочалася телевізійна трансляція, щоправда лише по одному каналу. Продаж у кредит збільшував масштаби споживання.
В основі економічної політики уряду А. Де Гаспері лежала доктрина “неоліберальнішу” – свобода ринкової торгівлі, конкуренція та розвиток приватного підприємництва. При цьому не відкидалися методи державного регулювання. З 1951 р. міністр фінансів Езіо Ваноні розпочав фіскальну реформу, метою якої було вдосконалити податкову систему. Важливим для економічного розвитку країни стало прийняття плану, представленого наприкінці 1954 р. (т. зв. “плану Ванопі”) на період 1955 – 1965 рр. Оскільки в країні існував достатньо високий показник безробіття, диспропорції в розвитку між Північчю та Півднем не зменшувалися, Е. Ваноні наголосив на необхідності значної розбудови промисловості. Для цього він пропонував надати високі квоти на інвестиції, які би забезпечили середнє зростання національного доходу на 5% щороку, і створити 4 млн нових місць праці. Також передбачався контроль за зовнішньою торгівлею з метою утримання резервів іноземної валюти та стабільності цін. Шляхом надання кредитів та податкових пільг планувався розвиток приватного сектора в економіці. Дуже швидко реальність почала переважати очікування. Зростання національного доходу спостерігалося на рівні 6%, ліра утримувала свою вартість, ціни зростали повільно, тож реальна вартість доходів робітників та промисловців зростала.
Факторами, які сприяли “італійському економічному диву”, стали: значні капіталовкладення у ключові галузі виробництва, які дозволили провести модернізацію промисловості; американська фінансова підтримка та допомога за “планом Маршалла”; збереження методів державного регулювання економіки; розробка нових родовищ нафти і метану; успіхи НТР; вступ Італії в 1957 р. до ЄЕС та участь країни в європейській економічній інтеграції (у 1961 та 1962 роках Італія отримала від Європейського інвестиційного банку 13 млрд доларів, призначених на інвестиції); наявність величезного резерву робочих рук (кількість зайнятих у сільському господарстві зменшилася з 39,6% на початку 50-х до 27% на початку 60-х років), що дозволяло підприємцям утримувати на нижчому рівні, ніж в інших країнах ЄЕС, заробітну плату, і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва та посилювати конкурентоздатність своїх товарів. Не менше значення для поповнення казни мала сфера туризму: на початку 60-х років близько 20 млн іноземців щороку приїжджали в Італію.
Важливим наслідком економічного піднесення стала нова “патерналістська” політика підприємців (особливо широко її втілювало автомобільне підприємство ФІАТ): турбота про соціальні потреби робітників (будівництво дешевого житла, дитячих садків та ін.) в обмін на лояльність з їхнього боку (встановлювалися спеціальні премії робітникам за співпрацю з фірмами, тобто за відмову в участі в страйках). Внесено зміни в італійське трудове законодавство: у 1960 р. прийнято закон про рівну оплату праці чоловіків і жінок, заборонено звільняти жінок після заміжжя тощо.
Для вирішення аграрного питання в 1950 р. було прийнято три аграрні закони для окремих регіонів – Центральної Італії, Півдня та Сицилії, що була автономною областю з особливим статусом. Передбачалося вилучення близько 720 тис. га землі у великих власників та її продаж із відтермінуванням на 30 років. Аграрна реформа мала на меті створення широкої верстви дрібних власників та середніх і великих селянських капіталістичних господарств. При цьому кількість селянських сімей, що претендували на землю, становила близько 1 млн (у селі проживало близько 6 млн дрібних власників і сільськогосподарських робітників). Хоча на кінець 50-х років великі латифундії на Півдні були ліквідовані, проблеми малоземелля селян та сільськогосподарського безробіття залишилися нерозв’язаними. Загалом до 1960 р. із реформи скористалися близько 110 тис. родин, із яких майже половину становили сільськогосподарські робітники. Отже, аграрна реформа не розв’язала конфліктів у селі і не забезпечила християнським демократам зростання авторитету та впливів у тих масштабах, на які вони очікували. Натомість, більшість великих землевласників почала шукати підтримки в монархічному або неофашистському рухах. Масовий переїзд сільського населення у міста в пошуках заробітків змусив уряд прийняти нові кроки в аграрній політиці. У прийнятому наприкінці 1959 р. “Зеленому плані” (Piano Verde) вже не йшлося про поділ землі, про зміцнення існуючих господарств через субсидіювання сільськогосподарських робітників і протекціоністську систему щодо цін на продукти сільського господарства. Це привело до незначного (3% в рік) підвищення виробництва сільськогосподарської продукції при одночасному зростанні цін на неї. Але процес “втечі зі села” припинити не вдалося. Перепис 1961 р. свідчить, що за 10 років кількість населення Рима збільшилася на 24%, Турина – на 36%.
Необхідно було ліквідувати регіональні диспропорції в економічному розвитку країни, тобто розрив між відсталим аграрним Півднем та розвиненою індустріальною Північчю. Якщо прийняти річний дохід на одного жителя для всієї Італії за 100%, то наприкінці 40-х років аналогічний показник на Півночі становив 126,1% та лише 58,2% на Півдні; споживання електроенергії – 683,1 та 153,1 кіловат; відповідний відсоток неписьменності становив 5,7% та 24,3%. Доля зайнятих на Півдні у промисловості станом на 1950 p. у загальній чисельності економічно активного населення становила всього 25%, тоді як в середньому по Італії – 34%. З метою фінансування індустріалізації Півдня країни у серпні 1950 р. засновано державний фонд – так звана Каса Півдня (Cassa del Mezzogiorno), створено кредитні установи для цієї частини Італії Опрацювання генерального плану Каси Півдня та загальне керівництво її роботою здійснювалося Комітетом міністрів з проблем Півдня. Каса Півдня отримала особливий юридичний статус та значний рівень автономії від уряду. Інституція володіла власною фінансовою базою. Каса отримала 1280 млрд лір, які впродовж 12 років мала витратити та створення умов, необхідних для економічною розвитку. З цієї суми будувалися дороги, водоканали, іригаційні системи, вся інфраструктура, необхідна для розвитку сільського господарства та промисловості. Значні суми призначалися для інвестицій у промисловість. Каса виступала і як кредитна установа, що підтримувала приватну ініціативу. На початках левова частка фондів скеровувалася на модернізацію сільського господарства, в якому була зосереджена головна маса робочої сили. У 1952 р. Каса Півдня отримала дозвіл на випуск позик всередині країни та зовнішніх – на потреби фінансування промисловості. Здобуті результати не відповідали очікуванням: не було чіткої координації, Каса поширювала свою діяльність на надто велику територію, у своїх діях керувалася часто політичними, а не економічними мотивами. Промисловці Півночі боялися інвестувати свої капітали в Південь через брак досвідчених робітників та низьку ємність ринку. Проте, внаслідок проведеної політики за 40 років Південь країни перетворився з аграрного в індустріально-аграрний регіон.
Негативними сторонами “економічного дива” були нерівномірність економічного розвитку, розрив між промисловою Північчю і аграрним Півднем, нерозв’язаність житлової та транспортної проблем, міграція сільського населення в міста й зростання безробіття, яке становило в середині 50-х років близько 10% від працездатного населення. Не вплинула на зміну становища і сприятлива еміграційна політика уряду: щороку в пошуках заробітків із країни виїжджало близько 150 тис. осіб, головно до США.
Значні зміни відбулися в зовнішній політиці Італії. Завдяки підтримці США вона поступово виходила з міжнародної ізоляції, в якій опинилася після завершення Другої світової війни. На зміну політиці нейтралітету прийшла прозахідна та атлантична політика, спрямована на співпрацю з Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами Америки. Провідником такої політики став, насамперед, А. Де Гаспері. Незважаючи на гостру дискусію, що розгорнулася навколо вступу країни до НАТО, уряд отримав підтримку в парламенті (317 депутатів “за” та 175 – комуністи й соціалісти – “проти”) й Італія у квітні 1949 р. стала членом Північно-Атлантичного альянсу. На рішення парламентарів не вплинули застереження лівих, що позитивне рішення може привести країну до війни; опір націоналістів, які виступали проти союзу “з англосаксами”. На території Італії були розміщені військові формування та штаби Північно-Атлантичного пакту. У 1950 р. Італія та США підписали угоду “Про взаємну допомогу з метою оборони”. У 1954 р. Італія увійшла до Західноєвропейського союзу – військово-політичної міжнародної організації, створеної для зміцнення і розвитку системи спільної оборони та безпеки європейських держав. Італія спільно з іншими країнами Західної Європи стала засновником Ради Європи (1949). У 1951 р. Італія була серед шести країн, які підписали договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). У 1955 р. Італія стала членом ООН.
У 1954 р. вирішили проблему Трієсту: згідно з підписаною у жовтні в Лондоні між Югославією та Італією угодою ця територія була поділена між обома країнами (північна частина передана Італії, південна – Югославії), що своєю чергою сприяло встановленню добросусідських взаємних відносин, зокрема в сфері торгівлі.
У середині 50-х років змінився клімат міжнародних відносин, що безумовно вплинуло й на зовнішню політику Італії, яка стала більш відкритою та незалежною. Спостерігалася активізація західноєвропейських інтеграційних ініціатив, не в останню чергу зумовлених міжнародними подіями (придушення народної революції в Угорщині, поразка англо-французької інтервенції в Єгипті). У березні 1957 р. в Римі були підписані договори, що стосувалися утворення двох об’єднань: Європейського економічного співтовариства (“Спільного ринку”) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Після бурхливих дебатів італійський парламент ратифікував угоду про приєднання Італії до ЄЕС. Найгарячіше опонували комуністи, які лише в 1962 р. змінили своє ставлення в цій справі. Утрималися від підтримки вступу країни до ЄЕС соціалісти, але голосували на підтримку Євроатому, інституції, що мала полегшити спільні дослідження і використання атомної енергії
Зміна політичного клімату в СРСР після приходу до влади М. Хрущова сприяли покращенню італо-радянських відносин. У 1957 р. між Італією та СРСР був підписаний перший торговельний довгостроковий договір.
Під час Карибської кризи 1962 р. Італія виступила за мирне врегулювання конфлікту між США та Кубою в рамках ООН.
Related posts:
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Політика лівоцентристських урядів (1963 – 1976) Незавершеність демократичних реформ, піднесення страйкового руху, перманентні урядові кризи спричинили зміну політичного курсу ХДП у напрямку її співпраці з партіями лівого спрямування, включаючи ІСП. Остання вказувала на “кризу моделі реального соціалізму”, практично вилучила з програми соціалістичні цілі. ІСП взяла курс на відмову від ролі опозиційної партії, якою виступала спільно з ІКП від 1947 р. На […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Ера Аденауера” (1949 – 1963) Конституційний лад Федеративна республіка Німеччина (без Західного Берліна) займала на час свого конституювання територію 245 тис. кв. км, із населенням 47,7 млн осіб. Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов’язаність федерального уряду довірою парламенту. Система влади на федеральному […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Економічна і соціальна політика неоконсервативних урядів. “Тетчеризм” Парламентські вибори 1979 р. стали рубіжними для визначення нового етапу історії Великої Британії. Вони підвели підсумок тривалій економічній і політичній нестабільності, розпочали реформи, що призвели до важливих структурних змін в економіці і оновленні соціально-політичного життя британців. Новий етап історії Великої Британії позначений певними характерними відмінностями. Саме на цьому етапі дві найбільші правлячі політичні сили країни […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 – 1951 рр Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 – 1951 рр. Велика Британія постраждала під час Другої світової війни порівняно менше, ніж інші європейські країни. Людські жертви становили 145 тис. убитими, 278 тис. пораненими, 53 тис. осіб пропали безвісти. Було пошкоджено понад 4 млн помешкань, знищено 30% торговельного флоту. За роки війни країна втратила 25% національного […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – 1. Повоєнне економічне зростання. Соціальна структура суспільства 1. Повоєнне економічне зростання. Соціальна структура суспільства. Проблеми повоєнної відбудови Наприкінці Другої світової війни більшість економістів передбачали серйозні господарські труднощі, за масштабами значно більші ніж після Першої світової війни. Зруйнований економічний потенціал континентальної Європи, крах міжнародної торгівельної системи, чергове перекроювання кордонів, мільйони убитих та поранених, поява маси біженців та переміщених осіб, загальна зневіра – аж […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Неоконсервативний політичний курс 80-х років. Діяльність “п’ятипартійної коаліції” На початок 1980-х років в Італії відбувся перехід до неоконсервативного політичного курсу. Ліберально-реформістська стратегія не дала бажаних результатів ні в період лівоцентризму 1960-х років, ні в 1976 – 1979 рр., коли ХДП вимушена була шукати політичного співробітництва з ІКП. Досвід післявоєнного політичного розвитку виключав і можливість повороту вправо з опорою на неофашистські сили. Відображенням змін, […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Економічна інтеграція Західної Європи До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція – турбота про добробут своїх громадян. На 1950 – 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як “держава добробуту” (welfare state). Підгрунтям для становлення “держави добробуту” стала теорія “народного капіталізму”, що передбачала забезпечення добробуту всіх […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Італія па початку XXI ст У травні 2001 року на парламентських виборах переміг правоцентристський блок “Дім свобод” (La Casa delle Liberta) на чолі з партією С. Берлусконі “Вперед, Італіє! (45,4%). Друге місце зайняв блок “Олива” (35%, із 2004 р. блок трансформовано в “Союз олива” – Uniti ne – у складі 4 партій), на третій позиції – ПКВ (5%). Після 1995 […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Італія у 90-ті роки XX ст Політична система країни відзначалася нестабільністю, що перейшла у спадок від попередніх десятиліть. Упродовж двох десятиріч усі парламентські вибори (1972, 1976, 1979, 1983, 1987) відбувалися достроково. Наполегливішими ставали вимоги реформи політичних інститутів, внесення змін до конституції. Праві висували ідею сильної авторитарної влади. Ліві в особі ІСП пропонували встановлення президентської республіки, що передбачало вибори глави держави прямим […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Держава добробуту До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція – турбота про добробут своїх громадян. На 1950 – 1960-і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як “держава добробуту” (welfare state). Підгрунтям для становлення “держави добробуту” стала теорія “народного капіталізму”, що передбачала забезпечення добробуту всіх […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Повоєнний розвиток Повоєнний розвиток Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем’єром. Північна Італія в […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 9. Італія Повоєнний розвиток Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем’єром. Північна Італія в […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Праворадикалізм У 70-ті роки XX ст. у країнах Західної Європи почали виникати молоді угруповання праворадикального спрямування. Серед них можна виділити дві групи. У програмних закликах партій авторитарної чи навіть фашистської традиції (Народний фронт у Бельгії, Німецький народний союз, Національний альянс в Італії, Народна партія у Великій Британії) заперечується легітимність існуючої політичної системи, відкидається ліберально-демократичний стиль керівництва […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Об’єднання Німеччини Східнонімецьке суспільство прагнуло до якнайшвидшого об’єднання. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведеного на початку лютого 1990 p., за возз’єднання в цей час висловилося 75% східних німців, що перевищило аналогічний показник за листопад 1989 р. на 27%. У січні 1990 р. в НДР з’явилися нові партії: Німецький суспільний союз (НСС), що за своїми програмними засадами […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Велика коаліція” У результаті позачергових парламентських виборів 18 вересня 2005 р. склалася “натова ситуація” між двома коаліційними таборами: ні ХДС/ХСС-ВДП, ні СДПН-“Союз 90/ Зелені” не отримали необхідної більшості депутатських мандатів для формування уряду. ХДС/ХСС набрали 35,2% голосів (226 мандатів), СДПН – 34,3% голосів (222 мандати), ВДП – 9,8% голосів (61 мандат), “Союз 90/Зелені” – 8,1% голосів (51 […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Іспанія на початку XXI ст Незважаючи на загалом позитивні зрушення в економічному та політичному розвитку країни, в іспанському суспільстві наростали опозиційні настрої проти правлячої партії, головним чином пов’язані з її зовнішньополітичним курсом. 15 лютого 2003 р. близько 1 млн осіб у Мадриді та такої ж кількості в Барселоні зібралися на демонстрацію, протестуючи проти війни в Іраку. Ці виступи за розмахом […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Мирні договори зі сателітами Німеччини Згідно з прийнятим у той час визначенням, до сателітів Німеччини належали Італія, Румунія, Болгарія, Угорщина та Фінляндія. Керівники великих держав-переможниць утворили в Потсдамі Раду міністрів закордонних справ (Китаю, Франції, Сполучених Штатів, Великої Британії та СРСР). її основним завданням була підготовка договорів із переможеними державами. Процедурні питання розглянули на конференції міністрів закордонних справ США, Великої Британії […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Уряд Л. Ергарда 16 жовтня 1963 р. місце К. Аденауера на посаді канцлера зайняв Людвіг Ергард (ХДС). Віце-канцлером і міністром загально-німецьких справ став лідер ВДП Еріх Менде, зовнішньополітичне відомство знову очолив Г. Шрьодер. У програмній декларації, запропонованій Бундестагові через два дні, Л. Ергард заповів продовження внутрішньої та зовнішньої політики попереднього уряду. Попервах канцлер мав намір зосередитися, передусім, на […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Новий лібералізм Наприкінці XX ст. перед людством постали нові виклики: економічна глобалізація, індивідуалізм, структурні зміни на ринку праці та в процесах виробництва, інформатизація суспільства тощо. Зміни в суспільно-політичному та економічному розвитку людства спричинили появу “нового лібералізму”. Його головною метою стало забезпечення належних умов для динамічного та вільного розвитку суспільства, збереження і поширення можливостей громадян, зміцнення їхньої свободи […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Проблеми екології і “зелені” У 70-ті роки XX ст. у країнах Західної Європи почали виникати молоді угруповання праворадикального спрямування. Серед них можна виділити дві групи. У програмних закликах партій авторитарної чи навіть фашистської традиції (Народний фронт у Бельгії, Німецький народний союз, Національний альянс в Італії, Народна партія у Великій Британії) заперечується легітимність існуючої політичної системи, відкидається ліберально-демократичний стиль керівництва […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – ВСТУП Пропоноване читачеві видання являє собою хронологічно безпосереднє продовження виданого у 2005 р. навчального посібника “Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки 1918 – 1945 рр.” Праця присвячена розвиткові країн означених регіонів у наступний історичний період, що охоплює час від закінчення Другої світової війни по перші роки XXI ст. При окресленні хронологічних рамок опису автори […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Освіта 1. Розвиток освіти і науки Освіта Потреби науково-технічної революції зумовили у повоєнний період потребу суттєвих змін у системі освіти. Застосування в промисловості, сфері послуг та інших галузях суспільної діяльності складної техніки та сучасних технологій, а також лавиноподібне збільшення обсягів інформації, які щоденно доводиться засвоювати працівникам гуманітарної сфери, викликало постійний попит на висококваліфікованих працівників, які здатні […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Червоно-зелена” коаліція” Кульмінаційним моментом у розвитку партійно-політичної системи об’єднаної Німеччини були вибори 1998 р. Правляча коаліція партій ХДС/ХСС – ВДП підходила до виборів ослабленою; давалися взнаки труднощі в процесах інтеграції двох частин Німеччини і негаразди в соціально-економічній політиці уряду. Позиції СДПН під час виборної кампанії були значно сильнішими. Це був історичний шанс для партії змінити свій багаторічний […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Хвиля міграцій Одним із наслідків війни було біженство – масовий відхід людей з місць свого проживання. Після Першої світової війни держави-переможниці при визначенні державних кордонів, меж областей брали до уваги етнічний принцип. При цьому намагалися враховувати бажання груп населення, доля яких вирішувалася. Хоча у своїх рішеннях вони не змогли уникнути деяких несправедливих розв’язок, які суперечили задекларованому принципові […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Конституційний лад Конституційний лад Федеративна республіка Німеччина (без Західного Берліна) займала на час свого конституювання територію 245 тис. кв. км, із населенням 47,7 млн осіб. Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов’язаність федерального уряду довірою парламенту. Система влади на федеральному […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Західна Європа на шляху єднання Ініціативи стосовно зближення і співпраці європейських країн з’явилися вже невдовзі після закінчення війни. В. Черчілль 19 вересня 1946 р. виступив із доповіддю у Цюріхському університеті, в якій закликав до об’єднання принаймні Західної Європи. У 1946 р. у державах Західної Європи, головно в Бельгії, Голландії, Франції та Великій Британії виникло кілька організацій і товариств, що пропагували […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Правління Е. Гонеккера З травня 1971 р. В. Ульбріхт був звільнений за “власним проханням” із посади Першого секретаря ЦК СЄПН, ставши почесним головою партії. Його місце зайняв Еріх Гонеккер. Новий керівник партії свого часу очолював Вільну німецьку молодь, а від 1958 р. був членом Політбюро і секретарем ЦК СЄПН. Очолюване Е. Гонеккером керівництво відмовилося від окремої лінії в […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 4. Сполучені Штати Америки Розділ 4. Сполучені Штати Америки США у повоєнні роки. Політика демократичної та республіканської адміністрацій (1945-1960) Упродовж Другої світової війни в житті США відбулися докорінні зміни. Воєнні дії розгорталися за тисячі кілометрів від їхньої території, Сполучені Штати, не зазнали бідувань і руйнувань, пов’язаних із війною. Порівняно невеликими були в них людські втрати на фронтах -292 тис. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Економічний бум 1947 – 1973 рр Починаючи з 1947 р., економіка країн Заходу розвивалася досить швидкими темпами. Впродовж 1948 – 1952 рр. показник промислової продукції у Західній Європі зріс на 35%, сільське господарство досягло довоєнного рівня, а експорт збільшився удвічі. Середньорічне зростання економіки у проміжку між 1950 і 1973 рр. складало 4,9%. Американські кредити і значний товарний попит викликали у західноєвропейських […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Проблеми повоєнної відбудови 1. Повоєнне економічне зростання. Соціальна структура суспільства. Проблеми повоєнної відбудови Наприкінці Другої світової війни більшість економістів передбачали серйозні господарські труднощі, за масштабами значно більші ніж після Першої світової війни. Зруйнований економічний потенціал континентальної Європи, крах міжнародної торгівельної системи, чергове перекроювання кордонів, мільйони убитих та поранених, поява маси біженців та переміщених осіб, загальна зневіра – аж […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 10. Іспанія Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки Диктаторський режим Ф. Франко був встановлений у результаті громадянської війни 1936 – 1939 рр. Поразка в ній республіканців спричинила політичну еміграцію близько 500 тис. осіб. У роки Другої світової війни франкістська Іспанія, незважаючи на проголошення Ф. Франко 4 вересня 1939 р. декрету про нейтралітет, підтримувала Німеччину. Як і будь-яка […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Уряди ІСРП (1982 – 1996) Перемогу здобули соціалісти (48,4% голосів), отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах Кортесів, а друге місце дісталося об’єднанню іспанських правих – Народному альянсу. Фактично після виборів 1982 р. в Іспанії склалася біполярна політична система, представлена двома партіями – ІСРП та НА (СДЦ оголосив про свій саморозпуск у лютому 1983 р.). В ієрархії мотивів, що спонукали […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Повоєнні роки Повоєнні роки Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 5. Канада Повоєнні роки Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. Федеральний уряд спромігся мобілізувати до війська близько 1,1 млн осіб із усього 12-мільйонного населення […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Відродження неоконсервативної ідеології Відродження неоконсервативної ідеології Період кінця 60-х – початку 70-х відзначався високими показниками економічного зростання. На фоні цього з’явилася довіра до реформ і демократизації. Водночас, уже з кінця 60-х років спостерігалися перші прояви загострення соціальних та політичних суперечностей: події 1968 р. у Франції, “спекотна осінь” 1969 р. в Італії, страйкова боротьба у США та Великій Британії […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Архітектура У перші повоєнні роки активно розвивалася архітектура. її розвиток був зумовлений потребами відбудувати руйнування, завдані європейським країнам Другою світовою війною. Своєю чергою, відбудова міст Західної Європи створила можливості для удосконалення урбаністичного планування, запровадження архітектурних нововведень. У 1947 р. відновив свої зібрання Міжнародний конгрес сучасної архітектури. Протягом 1947 – 1956 рр. відбулося п’ять зібрань цього форуму […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Розділ 7. Франція Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки З початком визволення Франції з-під німецької окупації влітку 1944 р. в країні почав діяти Тимчасовий уряд, який очолив генерал Шарль де Голль. До складу уряду ввійшли представники двох найбільших організацій руху Опору – деголівського Французького Комітету Національного Визволення і Національної Ради Опору, де переважали комуністи та соціалісти. […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – “Ліберальна ера” У квітні 1963 р. до влади повернулися ліберали на чолі з популярним політиком Лестером Пірсоном (1963 – 1968), що започаткувало т. зв. “ліберальну еру” (1963 -1984). Своєрідною формулою політичного життя країни стало твердження: “ліберали при владі – це норма”. Слабким місцем такої системи, однак, було те, що Канада вступила у тривалий період парламентаризму меншості, коли […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Зміни в соціальній сфері Ускладнення економічної системи внаслідок структурних змін призвело до появи нових професій, брокери (посередники при укладанні угоди між продавцем і покупцем), дилери (юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють операції за свій рахунок), дистриб’ютори (збутові посередники), куртьє (посередники біржових операцій), маклери (посередники при укладанні біржової угоди), маркетолога (розробники рекламної стратегії), менеджери (наймані управителі компанії) тощо. За уніформою […]...
- Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки – Баран 3.А. – Покарання воєнних злочинців та колаборантів Однією з найгостріших проблем, яка стояла перед переможцями, було питання як вчинити з тими, хто розв’язав війну і спричинив для Європи та світу нечувану катастрофу. Заклики до покарання переможених лунали вже після багатьох воєн; після Першої світової війни знайшла широку підтримку вимога притягнути до кримінальної відповідальності німецького імператора Вільгельма II. Друга світова війна не відповідала […]...