Козацькі вожді України Т.2 – Сушинський Богдан – Степан Опара, сотник медведівський, полковник, гетьман Правобережної України
На українському військово-політичному Олімпі доти незнана й дещо загадкова постать Степана Опари виникла в червні 1665 року. Цьому передували події в районі Медведівки, де сотникував цей полковник за призначенням гетьмана Тетері. Тут, поблизу Медведівки, війська Тетері, серед яких був і полк Опари, напали на військо російського воєводи Косагова, намагаючись не допустити його до Умані, де сиділи в оточенні вірні росіянам і гетьманові Брюховецькому козаки під командою кошового Сашка Туровця.
Подробиці кривавих сутичок, що точилися там, нас не цікавлять. Але зауважу, що саме дії в Медведівці та на її околицях розпалили бойовий дух полковника Опари. Відчувши, що сили обох гетьманів – і Тетері, і Брюховецького – досить незначні і ненадійні, він вирішив, що й сам може стати гетьманом. Тим паче, що тут, під Медведівкою, він опинився на чолі корпусу, який складався з двох козацьких полків, кількох загонів “охочих” та загону татар. Маючи під рукою таку силу, пан Опара войовничо роззирнувся навкруги:
“Хто тут проти того, щоб я став гетьманом Правобережжя? Відомо ж бо: хто при силі, той і гетьман”. – “Ніхто не проти, батьку! – гукнуло у відповідь козацтво. – Бери булаву й веди!”.
Булави як такої напохваті не знайшлося, але це не завадило Опарі підійти до Умані й наказати гарнізонові відчинити браму перед самим гетьманом. Варта заходилася чухати потилиці, намагаючись пригадати: був у них колись такий гетьман – Опара – чи ні? Не пригадала. Зате російський майор Свіньїн, який командував російським гарнізоном, умить дорозумівся, що це прийшли по його душу, і приготувався до оборони. Але Опара до бою не став. Він вишикував поперед свого війська загін татар і заявив городянам: “Бачите?! Це ще не всі. Позаду суне орда. Як не відімкнете брами, я однаково місто здобуду. Але тоді вже віддам його на поталу татарам. І спокійно дивитимусь на те, як ви оце дивитесь на мене”.
Городяни зметикували: краще вже визнати нового гетьмана, ніж нового мурзу. І, попри незгоду росіян, браму розчинили. Росіяни спробували опиратись, але Опара частину таких завзятців перебив, частину полонив, а сам набрав у місті – з гарнізону та рекрутів – нові полки і, проголосивши Умань своєю столицею, заходився розсилати по всіх полках та сотнях – еге ж, як і кожен порядний гетьман, – універсали, закликаючи козацтво українське під свої прапори. Та козацтво не квапилось. Протягом останніх років воно вже бачило стількох гетьманів та претендентів, що, навчене гірким досвідом, почало пильніше придивлятися, хто є хто.
Особливо ж Опара намагався залучити до спілки реєстрових козаків. З їхньою допомогою новий “Правобережний” сподівавсь упорати всіх, хто стане супроти нього, і тим перетворитися з гетьмана самопроголошеного на гетьмана законного.
Загалом, плани його були далекоглядними. Опара досить добре уявляв собі розстановку сил тогочасних політичних та військових сил в Україні та за її кордонами. Але припустився двох помилок. Перша – всі свої плани він викладав у листах, не подбавши про надійну охорону гінців. Але татарська розвідка не спала. її агентура, що діяла і серед реєстро-виків, розголосила: знайшовся такий собі Опара. Він плекає намір ударити на білгородських татар, що підтримують Дорошенка. Не ловила гав і ханова контррозвідка, їй пощастило перехопити гінців, які везли листи до Івана Сірка та Василя Дрозда, полковника брацлавського. Що ж цікавого знайшли татари в цих листах? Зокрема, він приохочував полковників об’єднати свої військові сили і разом із ним, гетьманом, розгромити білгородських татар, а потім повиганяти з Правобережжя усі польські гарнізони. Тим паче, що чисельно вони були незначними. Одразу проти всіх? В політиці так не буває. То була його друга помилка.
Ну, а далі розгортається крутий середньовічно-політичний детектив. Білгородський хан, що стояв неподалік Січі, смиренно визнає себе за союзника й уклінно просить ясновельможного пана гетьмана завітати до себе в ставку та обговорити план наступних дій. Оскільки один загін татар, але кримських, уже був при війську Опари (до речі, в ті часи одні загони татар підтримували промосковську партію, другі – пропольську, і все за гроші та за право принагідно грабувати українське населення), то він поринув у мрії: чого б не поєднатися ще й з ханом та не вдарити на своїх, слов’янських, недругів у спілці з ним? А там… Там уже можна буде добрати способу й на самого хана…
Одне слово, пан Степан до ханської ставки прибув. Але хан, замість виголошувати – з келихом кумису в руці – тост за спільну перемогу, заарештував гетьмана з усім його почтом. Ні-ні, про страту Опари не було й гадки. Хан просто… продав його Дорошенкові. Авжеж, елементарно продав і за досить грубі гроші. А Дорошенко? Він посадив своє новопридбане “рухоме майно” на цеп і віддав його – вже не за гроші, а за саме лише “дзенькую бардзо” – полякам. Та ще й докинув листа – того, перехопленого, в якому Опара запрошував Сірка вдарити на поляків.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)