Контролінг – Давидович І. Є. – Б. Облік за неповною (вкороченою) собівартістю
Головною рисою даної системи обліку, яка відрізняє її від попередньої, є те, що на об’єкт калькулювання (продукцію, центр затрат тощо) відносяться лише ті затрати, які при вибраному підході розглядаються як такі, що безпосередньо зв’язані з даним об’єктом.
Обліку за неповною (вкороченою) собівартістю властива значна кількість переваг, а саме:
1. Фінансовий результат по всьому підприємству і за окремими видами продукції не залежить від вибору методу розподілу постійних затрат;
2. Можливість порівняння собівартості різних періодів лише в частині релевантних витрат; як наслідок – зміна структури підприємства, пов’язані з цим нерелевантні, непідконтрольні затрати не впливають на результат порівняння;
3. Врахування характеру поведінки затрат залежно від обсягу випуску продукціІ(виконання робіт);
4. Внаслідок врахування характеру поведінки затрат залежно від обсягу можливі:
– аналіз причин відхилень;
– оцінка мінімального критичного обсягу виробництва;
– оцінка ризику;
– планування затрат і результатів;
– оптимізація обсягу виробництва; – оптимізація структури випуску;
– ціноутворення у короткому періоді;
– контроль;
– вияв причинно-наслідкових зв’язків, тобто “важелів” управління витратами.
До недоліків даної системи обліку можна віднести те, що має місце при цьому занижена собівартість запасів, а також труднощі у розподілі постійних і змінних затрат (у довгостроковому періоді усі затрати перетворюються на змінні).
Система обліку за неповною собівартістю включає такі методи обліку затрат: простий “директ-костинг”, облік покриття постійних затрат, облік покриття постійних затрат з відносними прямими затратами, облік планових граничних затрат.
Зупинимось на характерних особливостях кожного із наведених методів обліку затрат.
1. Простий “директ-костинг”
Головними рисами даного методу обліку слід вважати такі:
1. Поділ затрат на змінні і постійні (фіксується або у класифікації видів затрат, або у класифікації центрів затрат);
2. На продукцію відносяться лише змінні затрати, а на центр затрат відносяться лише змінні затрати на ведення основної діяльності даного центру затрат;
3. Прибуток вираховується як різниця, з одного боку, суми ціни певного виду продукції і змінних затрат на одиницю даного виду продукції, а з другого боку, – величини постійних затрат;
4. По кожному виду продукції обчислюється сума покриття (маржинальний дохід, маржинальний прибуток) як різниця ціни реалізації та змінних затрат на одиницю продукції;
5. Додаткові можливості;
-розрахунок планового і фактичного маржинального прибутку (доходу);
– розрахунок суми покриття по внутрішньофірмовому обороту (з використанням відповідних трансфертних цін);
– встановлення мінімально допустимого маржинального прибутку (доходу);
– багаторівневий “директ-костинг”.
До переваг вказаного методу обліку, крім тих, що характерні для всієї системи неповної собівартості, слід віднести ще й такі:
– відносна простота (немає необхідності розподілу постійних затрат на продукцію і на центри затрат);
– інформація для ціноутворення у короткостроковому періоді (нижня границя ціни у короткостроковому періоді дорівнює змінним затратам).
Недоліками даного методу вважають:
– відсутність інформації для ціноутворення у довгостроковому періоді;
-ринкова ціна на продукцію не завжди відома, що веде до труднощів у плануванні маржинального прибутку (доходу),
– можлива нелінійна функція затрат,
– наявність серед постійних затрат таких, які можна безпосередньо віднести на конкретний виріб.