Історія України – Коваль М. В. – § 10. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Утворення ЗУНР

Таємна стаття Брестської угоди

Дотримуючись принципу “поділяй і володарюй”, цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об’єднати їхні землі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. Навпаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками І українцями, на Закарпатті – між угорцями і українцями, на Буковині – між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнуто 8 лютого 1918 р домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і залучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов’язувався “зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону”. Український уряд, зі свого боку, зобов’язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців” поляків і євреїв в УНР.

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

Справедливо розглядаючи додаток до Брестської угоди як величезне досягнення делегації незалежної України, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям. Таємницю, отже, було розкрито. Зчинився скандал, однаково неприємний для всіх зацікавлених сторін. Добре організовані польські депутати імперського парламенту (“Польське коло”) висловили недовіру голові австро-угорського уряду Е. фон Зайдлеру, підпис якого стояв під документом. Поляки завжди заперечували можливість поділу краю, бо вважали всю Галичину польською землею. За умов, що склалися, міністр іноземних справ граф О. Чернін, який також підписав документ, домовився з урядом УНР про те, що примірник української сторони зберігатиметься в Берліні до виконання закладеного в ньому зобов’язання у погоджені терміни. Якби зобов’язання залишилося нереалізованим, документ мали передати українському урядові.

Надалі протягом кількох місяців стосунки між Віднем і Києвом ускладнювалися бажанням цісарського уряду анулювати незручну для нього домовленість. Австро-угорські дипломати робили все, щоб гетьманський уряд не виступив із протестом після визнання Віднем нечинності “таємного” додатку до Брестської угоди, бо такий протест не міг не розглядатися як втручання у внутрішні справи імперії. Гетьман відступив лише тоді, коли дізнався, що Німеччина підтримує Австро-Угорщину в цьому питанні, а примірник української сторони, який зберігався в Берліні, знищено.

Проголошення ЗУНР

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: “Всі українці зі Снятинської землі урочисто й одностайно протестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі”.

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичини і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду – вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщииу, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися взяти владу в усій Галичині, зокрема й у Східній. Щоб запобігти цьому, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми збройними силами Львів, а пізніше – всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західно-україяську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом ЗУНР став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – лідер національно-демократичної партії К. Левиць-кий.

Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Австро-Угорщини й поспішила зі створенням жандармерії та збройних сил – Української Галицької армії (УГА). Вона виступала проти передачі землі селянам. Це зменшило підтримку населенням проголошеної держави за умов агресії з боку Польщі, що почалася. Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада зайняли Львів, уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.

Трудящі були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Зростаюче соціальне напруження взимку 1918-1919 рр. матеріалізувалось у появі, за російським прикладом, непредставницьких революційних організацій – Рад. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стебнику виникли Ради робітничих депутатів. У Коломиї, Станіславі і Стрию, де розміщувалися частини УГА, з’явилися Ради солдатських депутатів.

З’явилися також комуністичні партійні групи, що стояли на вкрай лівих позиціях і під гаслами ліквідації приватної власності розшарували населення за класовими ознаками. У суспільстві, вже розколотому за національними ознаками, загострення класової боротьби створювало додаткові перепони на шляху до завоювання державної незалежності українських земель.

Перші комуністичні групи або гуртки постали у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Стрию і Тернополі. У лютому 1919 р. на конференції в Станіславі вони утворили Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама назва партії свідчила про те, що її члени не визнали утворення ЗУНР. Хоча така позиція була до певної міри спровокована відверто ворожим ставленням Національної Ради до революційних організацій трудя–щих, усе-таки її треба розцінувати як сектантську.

26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулася конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Заслухавши доповідь комуніста В. Ф. Копка про Жовтневу революцію, конференція висловила недовіру Національній Раді й закликала до встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне возз’єднати Східну Галичину з радянською Україною.

Одночасно з робітничими виступами розпочався селянський рух. Навесні у деяких повітах селяни стали розподіляти поміщицьку й церковну землю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Історія України – Коваль М. В. – § 10. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Утворення ЗУНР