Історія України – Пасічник М. С. – Національно-визвольний рух у західних областях УРСР
Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5-10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися в промисловому сенсі зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, заводи у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний).
Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності та наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії.
Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди КПРС. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Атмосфера недовіри відштовхувала значну частину місцевого населення від комуністичної влади.
Служаки НКВС скрізь вишукували “недобитків українських буржуазних націоналістів”. Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. У 1944- 1945 рр. у західних областях діяло 359 резидентів, 1473 агенти та 18 085 інформаторів. До того ж, у органах держбезпеки й внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, “розгромили” 379 формувань УПА з 5831 учасниками повстанської боротьби. Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення спецбоївок НКВС – НКДБ. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р., в західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, запозичені в колег із МДБ, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою так званих агентів-бойовиків, створення “паралельної агентурної мережі” та переведення оперативників до категорії “негласних працівників”.
Як і білогвардійські чорносотенці, служаки НКВС вирішили розправитися з греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили й провели сценарій незаконного так званого Львівського синоду в 1946 р. До його початку був арештований і засланий в Сибір митрополит Й. Сліпий, “знешкоджені” єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму та входження її в “лоно руської”, себто Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і на Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Вірна українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена. її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.
Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: “Здобути волю Україні або загинути за неї!”
У загонах УПА діяли сотні тисяч патріотів. Уже в 1944 р. на Волинь проти них було відправлено стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. осіб. У Рівненській області на боротьбу зі загонами УПА кинули майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській – 6,5 тис, у Тернопільській – понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами й бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій Областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть із Кавказу, а з Росії – п’ять бронепоїздів. Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і навіть розбоями. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись
Над сім’єю, отця Прибитовського розстріляли. Деякі військовослужбовці НКВС відмовлялися брати участь у цій війні. Про це з тривогою повідомляли командири своїм начальникам.
Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з’єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами – сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в’язнями. Без суду й слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім’ї так званих бандпособников. Усього в 1944- 1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, ВНЗ систему “сексотства”. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА.
Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 р., передані новопри-значеному наркомові внутрішніх справ УРСР Т. Строкачу. Отож, з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 108 813 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти в боях із УПА: кулемети, міномети тощо.
За допомогою системи примусу більшовицькому режимові в 1948-1949 рр. вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Комуністи скористались ослабленням партизанської боротьби оунівців, оскільки організовані дії УПА фактично припинилися у i960 р., після загибелі генерала-хорунжого Тараса Чупринки, хоч окремі загони боролися до середини 50-х рр.
Зі свого боку “оунівська служба безпеки”, яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто громадян, що співпрацювали з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944-1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН-УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів.
Трагічні часи пережили українці, які жили на землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни – в Лемківщині, Над* сянні, Ряшівщині, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають ввійти до складу республіки. Але по-іншому розпорядився И. Сталін. Нав’язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося переселення українців звідти на схід. У 1945-1946 рр. сотні тисяч людей втратили землю, майно й під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.
Кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його всебічно підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К. Сверчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичні режими – СРСР, ПНР і ЧССР – уклали договір про спільні дії проти ОУН – УПА. З допомогою комітету державної безпеки (КДБ) уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісний план “Вісла”. Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно ополячити лемків, їх розміщали по дві-три сім’ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.
Отже, соціально-економічний розвиток України у 40-х-на початку 60-х рр. відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні хиби у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х – початку 60-х рр. так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.
Література
Ільюшин І. Антипольський фронт у бойовій діяльності ОУН і УПА (1939-1945 рр.) // УІЖ. – 2002. – № 3.
Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991.
Коваль М. 1941-1945 роки. Україна // УІЖ. – 1991. – № 6.
Когут П. Колективізація в західноукраїнському селі. – Л., 2000.
Король В. Бабин Яр: відоме і невідоме // Голос України. – 1991. – 14 серпня.
Король В., Кучер В. Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників // Київ, правда. – 1991. – 28 серпня.
Косин В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні у документах. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993-1999. – Т. 1-3.
Літопис УПА. – Торонто, 1978-1985. – Т. 1-11.
Лялька Я., Романюк П. Стара Сіль / НДЦ історії нац.-визвол. змагань України. Літопис нескореної України. – Кн. 3. – Л., 2002.
Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40-50-ті рр. XX ст.). – Чернівці, 2002.
Мерцалов А. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. – М., 1989.
Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. – Л., 1991.
НекричА. 1941, 22 июня. – М., 1991.
Петрів В. Військово-історичні праці: Спомини / Упоряд. В. Сер-гійчук – К., 2002.
Пігідо-Провобережний Ф. Велика Вітчизняна війна: спогади та роздуми очевидця. – К., 2002.
ОУН і УПА у Другій світовій війні. Документи і матеріали // УІЖ. – 1994. – № 2-6; 1995. – № 1-3.
Рожик М. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. – К” 1992.
Самсонов А. Вторая мировая война. – М., 1990.
Трофимович В. Історія військових формувань ОУН 1939- 1942 рр. – Л., 1994.
Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)