Історія України – Литвин В. М. – Особливості національно-культурного відродження Галичини
В Галичині, де давно було втрачено традиції державності, а панівна верства виявилася покатоличеною і спольщеною, роль лідера культурно-національного руху взяло на себе уніатське духовенство. Крім того, на відміну від Наддніпрянської України, де культурно-національне відродження було ініційоване “знизу” опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти, аналогічні процеси на західноукраїнських землях значною мірою були спровоковані соціальними й культурно-адміністративними заходами австрійського уряду.
Перший етап національно-культурного відродження в Галичині розпочинається 1772 р. – з часу приєднання краю до Австрійської монархії. На той момент становище галицького уніатського духовенства було вкрай важким і принизливим. Вони потерпали від матеріальної скрути, нерідко зазнавали знущань з боку місцевих польських (чи спольщених) поміщиків, котрі подекуди навіть виганяли їх на панщину чи силували до виконання двірських робіт. Украй низьким був і рівень їх освіченості (щоб стати священиком достатньо було лише вміти читати, писати та розуміти кирилицю).
Найперше австрійський уряд спромігся поліпшити матеріальне й соціальне становище духовенства та підняти рівень народної освіти, що цілком відповідало ідеології просвічених монархів, згідно з якою благоденство і добробут суспільства залежать від рівня його освіченості і культури. Імператриця Марія-Терезія зрівняла статус уніатського духовенства з католицьким. Указом 1777 р. австрійський уряд забороняв священикам виконувати панщину і двірські роботи. Задля підтримування на належному рівні матеріального становища місцевого духовенства було створено Релігійний фонд Галичини.
У 1774 р. в Австрійській державі введено закон про обов’язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. Законом створювалася нова система Шкільної освіти, яка передбачала існування трьох типів шкіл: 1) парафіяльних однокласних, в яких діти навчалися читати, писати, рахувати рідною мовою; 2) тривіальні – трикласні; та 3) нормальні – чотирикласні школи у містах з німецькою мовою навчання. Тоді ж у Відні при церкві св. Варвари Марія-Терезія заснувала духовну семінарію, де навчалися й греко-католики. У 1783 р. єпархіальну семінарію було засновано у Львові. Згодом вона перетворилася на генеральну семінарію і в ній велася підготовка греко-католицьких священиків для усіх єпархій Австрійської держави.
У 1784 р. заходами Йосифа II у Львові був відкритий перший на українських землях світський університет, де викладання велося німецькою мовою та латиною. У 1787 р. при університеті постав Руський інститут (Studium Ruthenum), де філософські й богословські дисципліни викладалися слов’янською мовою (Інститут проіснував до 1809 р.).
Нове піднесення культурно-національного відродження Галичини починає пробиватися у 10-20-х рр. XIX ст. Ідеологами і провідниками цього руху виступають представники вищого уніатського духовенства, і в цьому контексті важливе значення мало відновлення у 1807 р. Галицької митрополії. У IS16 р. митрополію очолив перемиський єпископ Михайло Левицький, котрий відразу зарекомендував себе палким прибічником ідеї відновлення парафіяльних шкіл з народною мовою викладання. Організатором справи відновлення українського шкільництва було призначено каноніка перемиського Івана Могильницького, котрий задля поширення освіти та культури в Галичині заснував Товариство галицьких греко-католицьких священиків. Метою діяльності товариства стало видання шкільної й популярної літератури українською мовою для пропаганди освіти в народних масах.
У 1817 р. для підготовки викладачів для сільських шкіл Могильницький заснував Дяковчительський інститут, слухачами якого ставали діти парафіяльних священиків і навіть селян. Чимало було зроблено каноніком для створення розгалуженої мережі українських народних шкіл. Ним особисто було написано п’ять шкільних підручників. У 1820 р. І. Могильницький звернувся до австрійського уряду з науковим трактатом “Розвідка про мову руську”, де вперше поставив питання про відмінність української мови від російської та польської, доводив самостійність і рівнозначність її серед інших слов’янських мов.
Важлива роль у розвитку галицького відродження належала гуртку перемиського єпископа Івана Снігурського, до якого у 20-30-х рр. XIX ст. увійшли ректор і професор греко-католицької духовної семінарії у Львові Іван Лаврівський, історик Антін Добрянський, автор граматики української мови Йосиф Левицький, філолог та етнограф Йосиф Лозинський, уже згаданий І. Могильницький. У межах свого освітньо-просвітницького проекту І. Снігурський, І. Лаврівський, І. Могильницький лише за один 1832 р. відкрили в Перемиській єпархії 385 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 нормальні школи.
Наступний етап у розвитку галицького відродження пов’язаний з діяльністю “Руської трійці” – гуртка львівських романтиків, вихідців з сільського духовенства, студентів феко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького.
Перебуваючи під враженням мелодійності української мови, втіленої в “Енеіді” І. Котляревського та збірці “Українські народні пісні” М. Максимовича, гуртківці поставили за мету широко впроваджувати рідну мову в усі сфери суспільного життя. У 1836 р. щоб довести, що українською мовою можна висловлювати філософські і релігійні думки, М. Шашкевич на традиційних урочистостях в семінарії виголосив промову, які традиційно виголошувалися латинською, німецькою чи польською, українською мовою. Він же один із перших почав проповідувати в церкві українською, подаючи таким чином приклад іншим студентам семінарії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)