Філософія родознавства – Черепанова С. О. – Род – Святовит – Збруцький ідол
З-поміж слов’янських божеств Род вважається особливо загадковим. Культ Рода у дослідженнях слов’янського язичництва часто замовчувався або зображувався як охоронець сім’ї, на зразок домашнього божка-домового, “лизуна” (для якого біля печі ставили блюдечко з молоком). Натомість уже давньоруські середньовічні наукові джерела трактують Рода як небесне божество, що перебуває на повітрі, керує хмарами і вдуває життя у все живе. В повчаннях проти язичництва (XI-XII ст.) найзагрозливіші звинувачення церква спрямовувала проти громадських святкувань на честь Рода ірожаниць. У цих повчаннях слов’янський язичницький Род прирівнювався до єгипетського Озириса, біблейського Ваала (Баал-Хадду), християнського Саваофа, Бога-Творця і Вседержителя. Час оформлення уявлень про верховне божество Всесвіту, природи і роду людського може бути визначений приблизно: у землеробському енеоліті відомі лише рожа-ниці; чоловічі божества з’являються наприкінці трипільської культури, але посідають другорядне місце. Для укорінення ідеї чоловічого божества як Господаря Світу потрібна була повна перемога патріархату. Очевидно, наприкінці періоду бронзи з піднесенням значення землеробства і сформувався принципово новий, зумовлений землеробським світоглядом культ бога Всесвіту – Рода (Рибаков, 1981, с. 603-604).
Род виявляється всеохоплюючим божеством Всесвіту і вміщує всі світи: верхній, небесний, звідки падає дощ і летять громовиці; середній – світ природи і породження, і нижній – з його “вогненним спорідненням”. Тоді стає зрозумілим протиставлення Рода християнському Саваофу. Такий погляд на Рода простежується в численних джерелах, отриманих у різних перекладах, де книга Буття, в якій йдеться про створення світу, іменується “Родьство”, а Бог – творець -“рододіяч” (Дяченко, 1900; Срезневський, 1958).
У річному обрядовому циклі календарне місце свята ро-жаниць (духів, котрі уособлюють родючість, народження нового життя) пояснює його значення й урочистість рожаничних “зібрань” з круговими чашами, наповненими медом. Різдво Богородиці церква святкує 8 березня. У східнослов’янському ареалі – це свято врожаю, завершення головного циклу землеробських робіт. Аграрний характер свята і зумовив склад частувань, певних язичницьких жертвоприношень на честь рожаниць – їжею з продуктів землеробства (переважно каша, хліб) і питтям (мед). Дотепер Православна церква на свято Різдва Богородиці здійснює “благословення хлібів”. Свято врожаю – головне свято Рода і рожаниць, яке відбувалося восени. У цьому простежується його подібність зі святом врожаю на честь західнослов’янського чотириглавого Святовита. Вдруге Рода і рожаниць пошановували на Різдво Христове. Християнські персонажі органічно співіснували з архаїчними язичницькими рожа-ницями, а давнє благодатне моління здійснювалося під прикриттям церковних обрядів (Рибаков, 1981, с. 469-470).
Род – Святовит – Збруцький ідол.
Род як божество згадували на другий день різдвяних свят – 26 грудня; день мав назву собор або “лолог” Богородиці; у цей день жінки приносили до церкви хліб і пироги (Гальковський, 1916).
Стосовно періодизації слов’янського язичництва, то її найдавніший шар уявлень – упирі та берегині, духи зла і добра, характерні для мисливського суспільства. Подальша стадія – Род і рожаниці, яким слов’яни ставили “трапезу попереду Перуна, їхнього бога”. Про це згадує автор “Слова про ідолів”, котрий вважав Род значним слов’янським божеством. Культ рожаниць, як й інші жіночі персонажі (берегині), згадується у множині, що пов’язано з жіночим середовищем, уявленнями про продовження роду і долі новонародженого. Берегині у східнослов’янській міфології – жіночі персонажі. Етимологічно назва “Берегині” наближена до імені Перуна.
Календарна згадка про Рода пов’язує його зі зимовим сонцестоянням (“сонце – на літо, зима – на мороз”), з християнським святом народження Христа. Історичні джерела акцентують на зближення Рода з найважливішим персонажем християнської релігії і водночас з культом сонця; власне богослови часто прирівнють Христа до сонця.
Надзвичайно важливі взаємовідношення всеосяжного Рода і Світла; кожен з них у різних джерелах (майже до XX ст.) зіставляється з християнським Богом-Творцем. Для східних слов’ян “єдиним богом у небесах” був Род. У наближенні Рода і Світла простежується подібність зі Святовитом – божеством середньовічних західних слов’ян. Для західних слов’ян божеством “білого світла” був Святовит, ім’я якого складається з двох частин: Світло + життя. Гельмгольц називав його “богом богів” (Иеш йеогит). Святовиту присвячувалися білий кінь і зброя; він був покровителем родючості, врожаю. Після збирання хліба на його честь влаштовували річне свято; головна обрядова дія полягала у виготовленні величезного пирога (на зріст людини) (Рибаков, 1981, с. 443, 458-461).
Про Святовита (Свантовита) згадує Саксон Грамматик (бл. 1140-1220) – датський священнослужитель. Він видав латинською мовою “Історію Данії” (“Сesta Danorum”), доведену до 1185 р. (16 книг). Перша її частина (кн. 1-9) вміщує збірку давніх героїчних сказань і пісень Північної Європи.
Цікаво, що саме ця збірка покладена в основу трагедії Вільяма Шекспіра “Гамлет”.
Статуя Святовита (виготовлена із дерева, як і статуя Перуна) була встановлена у давньослов’янському капищі в Ар-коні (укріплене місто чи замок) на о. Руяні (Rugen; Рюген – острів, розташований у південно-західній частині Балтійського моря, у складі Німеччини). За описом Саксона Грамматика, “в Арконі, на міській площі, стояла дерев’яна, вишукано оздоблена будівля, в якій знаходився ідол Святовита. Храм був розділений на дві частини; посеред будівлі знаходилось відділення на чотирьох стовпах; стінами слугували йому висячі покрови, стеля виблискувала червоною фарбою. Саме тут стояв велетенський бовван Святовита, що мав чотири голови і чотири шиї; з двох сторін представлено дві спини і двоє грудей; борода у нього старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг, який щороку в призначений день жрець наповнював вином і по цьому вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він тримав зігнутою, подібно до лука. Ідол мав одяг до колін. Ноги його стояли на голій землі, а підошви входили в землю. Біля ідола знаходились його речі: сідло, вуздечка і величезний меч, піхви і руків’я якого сяяли сріблом. Свято-вит був богом плодів земних і богом війни. Кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету, йому належала третина воєнної здобичі; для охорони” (Цит. за: Виклади давньослов’янських легенд, 1991, с. 18-19).
Дослідник етнічної культури українців Я. Головацький на основі аналізу численного етнографічного матеріалу довів, “що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хоре абсолютно схожий зі Святовитом західних слов’ян”; отже, “обожнене Сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи Святовитом, був шановний скрізь на Слов’янщині. Він був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, суспільного порядку і громадянськості; до нього зверталися перед початком всякої громадської справи і питали передбачень” (Цит. за: Виклади давньослов’янських легенд, 1991, с. 19-20).
Наукові джерела зазначають певну подібність чотириглавого (чотириликого) Святовита і Збруцького ідола, знайденого на стику чотирьох слов’янських племен: волинян, білих хорватів, тиверців і бужан (Грамматик, Гельмгольц).
Українські вчені (експедиція, очолювана І. Русановою, В. Тимощуком) у 1848 р. виявили давньослов’янське святилище на горі Богит, поблизу с. Городниця (Гусятинський р-н, Тернопільська обл.). Саме тут у давнину (до початку XIII ст.) стояв Збруцький ідол, виготовлений з місцевої породи вапняку, який і був захований у р. Збруч (за 1,5 км від гори Богит). Зберігається Збруцький ідол у Краківському музеї (Польща).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)