Філософія – Губерський Л. В. – Розділ третій. Вчення про поняття
§ 160. Поняття є тим, що вільне як суща для себе субстанціальна могутність, і є тотальністю, в якій кожний з моментів є цілим, становлячи поняття, і покладений як нероздільна з ним єдність; таким чином, поняття у своїй тотожності з собою є в собі-і-для-себе-визначене.
Додаток. Кут зору поняття є взагалі кутом зору абсолютного ідеалізму, і філософія є пізнанням за допомогою понять, оскільки все те, що інша свідомість вважає сущим і самостійним у своїй безпосередності, у ній пізнається лише як ідеальний момент. У розсудковій логіці поняття розглядається звичайно тільки як проста форма мислення й, говорячи більш точно, як загальне уявлення; відповідного (untergeordnete) трактування поняття стосується так часто повторюване з боку відчуття й серця твердження, начебто поняття як таке є щось мертве, пусте й абстрактне. Насправді все навпаки: поняття є принципом кожного життя і є, отже, разом із тим цілком конкретним. Це є висновком з усього зробленого дотепер логічного руху й не вимагає тому тут доказу. Що ж до протилежності між формою і змістом, висунутої проти поняття як чогось нібито лише формального, то цю протилежність разом з усіма іншими, за які міцно тримається рефлексія, ми вже залишили позаду як діалектично (тобто через себе) подолану, і саме поняття містить у собі як зняті всі попередні визначення мислення. Звичайно, поняття варто розглядати як форму, але як нескінченну, творчу форму, яка містить у собі всю повноту будь-якого змісту й постає разом із тим його джерелом. Можна також називати поняття абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише чуттєве конкретне й взагалі безпосередньо сприйняте… Але однак поняття, як ми підкреслили вище, є водночас цілком конкретним настільки, наскільки воно містить у собі в ідеальній єдності буття й сутність і, отже, все багатство цих двох сфер.
<…>
§ 161. Поступальний рух поняття не є більше ні переходом, ні видимістю в іншому, але є розвитком, тому що розрізнене одночасно безпосередньо покладене як тотожне з іншим і з цілим і визначеність покладена як вільне буття цілісного поняття.
<…>
§ 162. Вчення про поняття поділяється на: 1) вчення про суб’єктивне, або формальне, поняття; 2) вчення про поняття як визначеність до безпосередності, або вчення про об’єктивність; 3) вчення про ідею, про суб’єкт-об’єкт, єдність поняття й об’єктивності, про абсолютну істину.
<…>
А. СУБ’ЄКТИВНЕ ПОНЯТТЯ
А. Поняття як таке
§ 163. Поняття як таке містить у собі: 1) момент загальності, як вільна рівність із собою в його визначеності, 2) момент особливості, визначеності, в якому всезагальне залишається нескаламучено рівним собі, і 3) момент одиничності, як рефлексію-в-себе визначеностей загальності й особливості, негативну єдність із собою, яка є в-собі-і-для-себе-визначений і разом із тим тотожним із собою, або всезагальним.
<…>
0. Судження
§ 166. Судження є поняттям у його особливості, як розрізнення відношень своїх моментів, які покладені як для себе сущі й разом з тим тотожні із собою, а не один з одним.
<~->
А) Якісне судження
§ 172. Безпосереднім судженням є судження наявного буття, е суб’єктом, покладеним у деякій загальності як у своєму предикаті, який є деяким безпосереднім і, отже, чуттєвою якістю.
<“.>
Р) Рефлексивне судження
§ 174. Одиничне, покладене в судженні як одиничне (рефлексія в себе), володіє деяким предикатом, порівняно з яким суб’єкт у відношенні до себе разом із тим залишається деяким іншим. В існуванні суб’єкт уже більше не безпосередньо якісний, а перебуває у відношенні й у зв’язку з чимось іншим, з деяким зовнішнім світом.
<…>
У) Судження необхідності
§ 177. Судження необхідності як тотожність змісту в його відмінностях:
1. З одного боку, містить у предикаті субстанцію або природу суб’єкта, конкретне всезагальне – рід; а з іншого боку – зважаючи на те, що це всезагальне містить у собі також і визначеність (як заперечення), воно містить у собі виняткову суттєву визначеність – вид; таке категоричне судження.
2. У зв’язку зі своєї субстанціальністю обидві сторони набувають форми самостійних дійсностей, тотожність яких є тільки внутрішньою тотожністю, й, отже, дійсність одного є разом із тим не його буттям, а буттям іншого; таке гіпотетичне судження.
3. Коли в цьому озовнішненні поняття покладена одночасно внутрішня тотожність, то всезагальне є родом, який у своїх одиничних виявах, що виключають один одного, тотожний із собою; судження, яке має це всезагальне своїми двома сторонами (всезагальне як таке й всезагальне як коло відособлень, що виключають одне одне), судження, чиє або-або, а також “як те, так і це” є родом, – таке судження є диз’юнктивним судженням. Всезагальність спочатку як рід, а тепер також як коло її видів визначена й покладена цим як тотальність. <…>
6) Судження поняття
§ 178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.
<…>
С. Умовивід
§ 181. Умовивід є єдністю поняття й судження; воно є поняттям як проста тотожність, у яку повернулися відмінності форм судження, і воно є судженням, оскільки воно разом з тим покладене в реальності, а саме у відмінності своїх визначень. Умовивід – це розумне й все розумне.
Примітка. Зазвичай зазначається, що умовивід є формою розумного, але як лише суб’єктивна форма без будь-якого зв’язку між цією формою й розумним змістом (наприклад, яким-небудь розумним основоположенням, вчинком, ідеєю тощо). Взагалі багато й часто говорять про розумне й апелюють до нього, не вказуючи, у чому полягає визначеність цього розумного, що воно становить, і найменше міркують при цьому про умовивід. Насправді фор мильний умовивід є розумним таким нерозумним чином, що воно геть зовсім непридатне для якого-небудь розумного змісту. Але оскільки зміст може бути розумним лише у зв’язку з тією визначеністю, завдяки якій мислення є розумом, то воно може бути розумним лише через форму, якою є умовивід. Але останнє є не що інше, як покладене (спочатку формально), реальне поняття… Тому умовивід є суттєвою основою всього істинного; і дефініція абсолютного зазначає тепер, що вона є умовиводом, або, виражаючи це визначення у вигляді речення, все є умовиводом. Все є поняттям, і його наявне буття є розмежуванням моментів, так що його всезагальна природа повідомляє собі зовнішню реальність за допомогою особливості, і завдяки цьому як негативна рефлексія-в-себе вона робить себе одиничним.
<…>
§ 193. Ця реалізація (Realisierung) поняття, в якій загальне є цією єдиною, що повернулася назад у себе тотальністю, чиї різні члени суть також ця тотальність, і яка через зняття опосередкування визначила себе як безпосередню єдність, – ця реалізація поняття е об’єктом.
Примітка. …Але під об’єктом зазвичай розуміють не тільки деяке абстрактне суще, або існуючу річ, або дещо дійсне взагалі, а дещо конкретне, у собі завершене самостійне; ця повнота є тотальністю поняття.
Об’єкт, далі, є взагалі єдиним (ще не визначеним у собі) цілим, об’єктивним світом взагалі, Богом, абсолютним об’єктом. Але об’єкт має також розходження в собі, розпадається в собі на невизначене різноманіття (як об’єктивний світ), і кожне з цих одиничних (Vereinzelten) є також деяким об’єктом, деяким у собі конкретним, повне, самостійним наявним буттям.
<~.>
В. ОБ’ЄКТ
§ 194. Об’єкт є безпосереднім буттям завдяки байдужості до розмежування, яке зняло себе в об’єкті; він, далі, є в собі тотальністю, й одночасно, оскільки ця тотожність є лише в-собі-сущою тотожністю моментів, вона байдужа до своїх безпосередніх моментів; він, таким чином, розпадається на різні існування, кожне з яких є тотальність. Об’єкт є тому абсолютною суперечністю між повною самостійністю й настільки ж несамостійністю різних існувань.
<…>
С. Телеологія
§ 204. Ціль є поняттям, що вступило за допомогою заперечення безпосередньої об’єктивності у вільне існування, є для-себе-сущим поняттям. Вона визначена як суб’єктивна ціль, оскільки це заперечення спочатку абстрактне, і тому поки що об’єктивність лише протистоїть йому. Але ця визначеність суб’єктивності є однобічною визначеністю стосовно тотальності поняття, а саме однобічною для самої цілі, оскільки кожна визначеність поклала себе в ній як зняту. Таким чином, і для цілі зважуваний нею об’єкт є лише ідеальною, незначною в собі реальністю. Як така суперечність її самототожності з покладеними в ній запереченням і протилежністю сама ціль є зняттям, діяльністю, що заперечує протилежність, так що з’ясовує її тотожність із собою. Це реалізація цілі – реалізація, в якій ціль, зробивши себе іншою щодо своєї суб’єктивності й об’єктивувавши себе, знімає розбіжності суб’єктивності й об’єктивності, з’єднується лише із собою й зберігає себе.
<…>
§ 206. Телеологічне відношення є умовиводом, у якому суб’єктивна ціль з’єднується із зовнішньою щодо неї об’єктивністю через деякий середній термін, який є єдністю обох; ця єдність є, з одного боку, доцільна діяльність, з іншого – об’єктивність, яка безпосередньо підкоряється цілі, засобові.
Додаток. Розвиток цілі в ідею проходить три щаблі: по-перше, щабель суб’єктивної цілі; по-друге, щабель цілі, що досягається, і, по-третє, щабель досягнутої цілі. Спочатку ми маємо суб’єктивну ціль, і вона як для себе суще поняття сама є тотальністю моментів поняття. Першим із цих моментів є тотожна із собою всезагальність… Другим моментом є відособлення цього всезагального, завдяки чому останнє набуває визначеного змісту. Оскільки цей визначений зміст зауважується діяльністю загального, то останнє за посередництва цього змісту повертається до себе й з’єднується (zusammenschließen) із собою.
<…>
С. ІДЕЯ
§ 213. Ідея є істиною в собі й для себе, абсолютною єдністю поняття й об’єктивності. її ідеальний зміст є не що інше, як поняття в його визначеннях, її реальний зміст є лише розкриттям самого поняття у формі зовнішнього наявного буття, і, з’єднуючи цю форму (Gestalt) у своїй ідеальності, ідея утримує її під своєю владою, зберігає в такий спосіб себе в ній.
<…>
Ідею не слід розуміти як ідею про щось, точно так само як не слід розуміти поняття лише як визначене поняття. Абсолютне є всезагальною і єдиною ідеєю, яка в акті судження (als urteilend) відособлює себе в систему визначених ідей, які, однак, за своєю природою не можуть не повернутися в єдину ідею, у їхню істину. Відповідно до цього судження ідея спочатку (zu-nächst) є лише єдиною, загальною субстанцією, але у своїй розвинутій, справжній дійсності вона є суб’єктом і, таким чином, духом.
Додаток. Під істиною розуміють насамперед те, що я знаю, як дещо існує. Це, однак, істина лише стосовно свідомості, або формальна істина, це – чиста правильність. Істина ж у більш глибокому розумінні полягає, навпаки, в тому, що об’єктивність тотожна з поняттям.
<…>
§ 215… По суті ідея є процесом, тому що її тотожність є лише настільки абсолютною й вільною тотожністю поняття, наскільки вона є абсолютною негативністю і тому діалектичною. Ідея є процесом (derVer-lauf), у якому поняття як всезагальність, яка є одиничністю, визначає себе щодо об’єктивності й щодо протилежності цієї об’єктивності, і ця зовнішність, яка має поняття своєю субстанцією, завдяки своїй іманентній діалектиці повертає себе назад у суб’єктивність.
<…>
Додаток. Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Першою формою ідеї є життя, тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи розрізненості (Dif-ferenz), і це є ідея як пізнання, яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичної ідеї й в образі практичної ідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму – форму абсолютної ідеї; цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першим і лише за посередництва себе сущим щаблем.
<…>
С. Абсолютна ідея
§ 236. Ідея як єдність суб’єктивної й об’єктивної ідеї є поняттям ідеї, для якого ідея як така є предметом, об’єктом, який охоплює всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютною й повною істиною, ідеєю, що осмислює себе, і саме як така, що мислить себе як мисляча, логічна ідея.
<…>
§ 244. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї своєї єдності з собою, є спогляданням у й ідея, що споглядає, є природою. Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свобода ідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю (scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважується вільно вивести із себе момент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосередню ідею як свою видимість (Widerschein), наважується із себе вільно відпустити себе як природа.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)