Цивільне право України – Дзера О. В. – 2. Правова природа інституту представництва
Питання правової природи інституту представництва в доктрині права отримало різні оцінки, що обумовило тривалу наукову дискусію з цього приводу. У вітчизняній доктрині права сформувалися дві основні концепції юридичної сутності представництва: концепція “дії” (“діяльності”) і концепція “правових відносин”.
Концепція “правових відносин” грунтується на розумінні представництва як правових відносин, на підставі яких правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останньої цивільні права та обов’язки.
Прихильники цього підходу звертають увагу на те, що для набуття представником права вчиняти певні юридичні дії від імені особи, яку він представляє, спочатку між ними повинно виникнути правовідношення, внаслідок якого представник буде наділений повноваженнями.
Іншого підходу дотримуються прихильники концепції “дії”, яка свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Саме вона виявилася теоретичним підгрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961 – 1964 рр.
Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє. Тобто про представництво може йтися тільки тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої особи.
Концепція “дії” акцентує увагу на тому, що лише “внутрішні” правовідносини між представником та особою, яку представляють, не можуть самі по собі викликати правові наслідки представництва, для цього необхідно, щоб представник почав діяти (укладати правочини з третіми особами, вчиняти інші юридичні дії).
Кожен із зазначених двох підходів має свої переваги і вади, обумовлені наданням пріоритету лише окремим специфічним рисам представництва, зокрема діям і правовим відносинам.
Ідеалізація лише однієї з традиційних у доктрині теорій сутності представництва (зокрема концепції “діяльності” або “правовідношення”) чи категоричної відмови від іншої непродуктивні, оскільки всі підходи акцентують увагу на різних, але необхідних складових механізму виникнення представницьких відносин.
Концепція “правовідношення” справедливо звертає увагу на те, що для набуття представником права вчиняти певні юридичні дії від імені особи, яку він представляє, спочатку між ними повинно виникнути правовідношення, внаслідок якого представник буде наділений повноваженнями.
Втім лише “внутрішні” правовідносини між представником та особою, яку представляють, не можуть самі по собі викликати правові наслідки представництва, для цього необхідно, щоб представник почав діяти (укладати правочини з третіми особами, вчиняти інші юридичні дії). На цьому аспекті слушно наголошує концепція “діяльності”.
Це свідчить про неспроможність повністю розкрити юридичну природу інституту представництва в цивільному праві за допомогою відокремленого застосування концепцій “дії” та “правових відносин”.
Юридична сутність представництва має враховувати всі визначальні ознаки представництва.
Правова природа представництва визначається тим, що представник діє не від свого імені, а від імені особи, яку представляють, та в її інтересах. Тому внутрішнє правовідношення обов’язково повинно включатися до складу представництва і лише наявність повноваження є доказом того, що особа, яку представляють, зобов’язана визнати правові наслідки дій представника.
У цьому зв’язку недостатньо обгрунтованим видається уявлення про представництво як складне правовідношення, що включає сукупність трьох елементів: а) “внутрішні відносини” між особою, яку представляють, та представником; б) “зовнішні” – між представником та третьою особою; в) правовідносини між особою, яку представляють, і третьою особою.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)