Цивільне право України – Харитонов Є. О. – 3. Склад правовідносин представництва
Як зазначалося вище, до складу правовідносин входять: суб’єкти, об’єкт, зміст (права та обов’язки суб’єктів правовідносин).
При характеристиці суб’єктів представництва традиційно виокремлюють 3 категорії суб’єктів: той, кого представляють, представник і треті особи.
Перед тим, як перейти до з’ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із згаданих суб’єктів, варто звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію – “особа, яку представляють”, існування якої пов’язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном – “принципал”, відомим ще римському праву. Поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази “особа, яку представляють” або “той, кого представляють”.
У літературі зазвичай зазначається, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб’єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа незалежно від наявності дієздатності1. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, якого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб’єкт з моменту її організації у встановленому порядку2.
Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов’язкового представництва, котрі виникають незалежно від волі особи, яку представляють.
При добровільному представництві, котре грунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності трансдієздатності, тобто здатності набувати права та обов’язки через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов’язки (активна трансдієздатність).
Пасивна трансдієздатність обмежена колом тільки тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не можна наділити представника більшим обсягом здатності набувати права і обов’язки, ніж той, що у нього самого. Іншими словами, здатність мати права і обов’язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності, визнається за всіма суб’єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем ) і повіреним.
Оскільки закон не встановлює спеціальних правил щодо дієздатності довірителя при укладанні договору доручення (котрий є однією з головних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як довірителі (тих, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.
Однак при цьому неповнолітня особа як і особа, обмежена у дієздатності, повинна одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, котрі він має право вчиняти самостійно (ст. ст. 33, 37 ЦК).
Таким чином, хоча для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, насамперед, необхідним є волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Разом з тим у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені згадані вище вимоги до цивільної правосуб’єктності того, кого представляють.
Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник – особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов’язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст. 239 ЦК, яким передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть виступати лише дієздатні суб’єкти. Отже, хоча неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювача) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст. 32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть за наявності згоди на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст. 35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.
Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.
Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо’.
Проте в цьому разі йдеться не про характеристику суб’єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов’язків, що мають їхні учасники. Представниками можуть виступати і фізичні, і юридичні особи. Оскільки ст. ст. 91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та спеціальної цивільної дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов’язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов’язані з природними властивостями людини. Звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов’язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа.
Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені і в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб’єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов’язків, котрі виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб’єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.
Об’єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.
Незважаючи на те, що у ст. ст. 237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов’язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їхня доставка за певною адресою тощо). Тому з урахуванням цього, об’єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, яка с підставою виникнення згаданих внутрішніх правовідносин представництва.
Головним суб’єктивним правом особи, яку представляють (принципала) є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб’єктивному праву того, якого представляють, відповідає обов’язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.
Головним суб’єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.
Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб’єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов’язок якої-небудь особи – ні особи, яку представляють, ні третіх осіб1.
Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб’єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов’язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов’язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і будь-які правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов’язків їхніх суб’єктів.
При здійсненні представництва (зовнішні відносини) представник зобов’язаний:
1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов’язок);
2) надати докази наявності і змісту повноваження. Нездійснення першого обов’язку покладає юридичні наслідки дій представника щодо третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого – може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.
Отже, суть зовнішніх відносин представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв’язків. Реалізація цих відносин створює можливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов’язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв’язку між тим, кого представляють, і третьою особою.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)