Психологія – Трофімов Ю. Л. – 3.4 МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ
3.4.1. Поняття про мислення. Мислення як процес
Мислення являє собою процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках та відношеннях. Мислення є одним із провідних пізнавальних процесів, його вважають найвищим ступенем пізнання. Відображення на стадії мислення відрізняється від чуттєвого пізнання на стадії сприймання тим, що мислення відбиває дійсність опосередковано, за допомогою системи засобів, зокрема мисленнєвих операцій, мови й мовлення, знань людини тощо. Відображення дійсності на рівні мислення має також узагальнений характер. Виділяючи загальне, ми спираємося не тільки на ті об’єкти, які сприймаємо в даний момент, а й на ті, які сприймали в минулому.
Мислення надає людині можливість відобразити й зрозуміти не тільки те, що може бути безпосередньо сприйняте відчуттями, а й те, що сховане від безпосереднього чуттєвого сприймання. Відомо, наприклад, що ми не відчуваємо безпосередньо інфрачервоних і ультрафіолетових променів, радіохвиль, звукових коливань, частота яких перевищує 20 000 / с, радіаційного впливу. Ми не можемо сприйняти справжню величину Землі, швидкість руху світла, електричного струму тощо. Щоб пізнати все це, ми вдаємося до досліджень, експериментів, обчислень.
Мислення – предмет не тільки психології, а й філософії, логіки, фізіолога та інших наук Принциповою є проблема виділення саме психологічного аспекту вивчення мислення, диференціації цього аспекту від теоретико-пізнавального й логічного. За такої постановки питання недостатньо визначення мислення як найвищого ступеня пізнання, який характеризується узагальненістю й опосередкованістю. У підходах провідних вітчизняних психологів, зокрема Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна, Г. С. Костюка, можна виділити такі загальні положення щодо трактування мислення як предмета психології (О. К. Тихомиров):
1. Усі явища мислення не входять до предмета психології, необхідним є виділення спеціального аспекту вивчення мислення психологічною наукою.
2. Мислення процесуальне, або розгорнуте в часі, динамічне.
3. Мислення як процес і мислення як діяльність (С. Л. Рубінштейн), орієнтування як процес та орієнтування як орієнтувально-дослідницька діяльність (П. Я. Гальперін) дуже часто розглядаються як близькі або навіть синонімічні поняття.
4. Мислить суб’єкт, орієнтування також здійснює суб’єкт. Якщо на рівні теоретико-пізнавального й логічного аналізу абстрагувати мислення від суб’єкта можна і навіть необхідно, то на рівні психологічного аналізу це неможливо. Інакше кажучи, мислить суб’єкт, особистість, активна людина, яка не тільки пізнає навколишній світ, а й перетворює його власним розумом. Мислення являє собою ядро інтелектуально-творчого потенціалу особистості, його активну складову. Саме через мислення відбувається процес цементування окремих пізнавальних процесів у єдиний блок – інтелект людини, бо воно забезпечує здатність людини будувати індивідуальну “картину світу”, по-своєму, особистісно відображати й розуміти навколишню дійсність, суб’єктивно розвивати й реорганізовувати індивідуальний суб’єктивний досвід, головним чином досвід пізнавальної взаємодії з навколишньою дійсністю.
Отже, мислення – це процес (пізнавальна діяльність), продукт якої характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності, воно диференціюється на види залежно від рівнів узагальнення і характеру засобів, які використовуються, залежно від новизни узагальнень і засобів для суб’єкта, а також залежно від ступеня активності самото суб’єкта мислення. Мислення – процесуальне, тобто розгорнуте в часі, динамічне. Хід мислення рідко з самого початку є запрограмованим, сама детермінація мислення також створюється і розвивається під час мислення, тобто теж є процесом.
Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії – це дії з об’єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Вони відбиваються “в думці” за допомогою мовлення. Людина не діє безпосередньо з предметами, вона робить це подумки, не вступаючи в контакт із самими предметами й не вносячи реальних змін у їхню будову, розміщення.
Мисленнєві дії є основним видом розумових дій. Вони формуються на основі зовнішніх практичних дій шляхом їх інтериоризіції. У дослідженнях П. Я. Гальперіна описано процес поетапного формування розумових (мисленнєвих) дій, який здійснюється протягом чотирьох етапів. Першим з них є зовнішня дія з опорою на матеріальні предмети, потім ці матеріальні предмети замінюються символами, спочатку теж матеріалізованими, а потім оформленими у вигляді вербальних знаків. Вербалізація відбувається спочатку голосно, а потім у вигляді “проговорювання” і, нарешті, в думках, за допомогою так званого внутрішнього мовлення. Пройшовши ці етапи поступової інтеріоризації, дії стають внутрішніми, розумовими, мисленнєвими. Вони узагальнюються, завдяки чому легко переносяться з одного матеріалу на інший, скорочуються, певною мірою автоматизуються. Кожна мисленнєва дія включає мисленнєві операції (які теж колись, історично, були мисленнєвими діями, а ще раніше – діями зовнішніми).
Серед мисленнєвих операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення (рис. 37). Можна назвати ще класифікацію і систематизацію. З порівняння починається пізнання, але найсуттєвіші ознаки виявляються за допомогою попереднього аналізу і наступного синтезу. Ці операції виступають, як правило, в єдності та взаємозв’язку, тому й виникло досить відоме поняття “аналіз через синтез” (С. Л. Рубінштейн), яке означає поступове заглиблення в суть предмета або явища, вивчення усіх його сторін і властивостей (аналіз) у взаємозв’язках, синтезування їх для подальшого пізнання.
Як зазначає С. Л. Рубінштейн, аналіз і синтез – це дві сторони, або два аспекти, єдиного мисленнєвого процесу. Вони взаємопов’язані та взаємозумовлені. Аналіз найчастіше здійснюється через синтез (тобто через синтетичний акт співвіднесення умов з її вимогами); аналіз цілого завжди зумовлений тим, за якими ознаками в ньому об’єднані частини. 1 далі: “Правильний аналіз будь-якого цілого завжди є аналізом не тільки частин, елементів, властивостей, а й їхніх зв’язків або відношень. Тому він веде не до розриву цілого, а до його перетворення. Але це перетворення цілого, нове співвідношення виділених аналізом компонентів цілого і є синтез”. Отже, так само як аналіз здійснюється через синтез, синтез здійснюється через аналіз, який охоплює частини, елементи, властивості в їхньому взаємозв’язку.
Рис. 37. Мисле не об’єднання предметів та явищ за їхніми суттєвими ознаками (за М. А. Гамезо, І. А. Домашенко)
Операція “аналіз через синтез” має принципове значення для розгляду процесу мислення, бо завдяки їй усувається суперечність між такими моментами, як, з одного боку, відділення, відокремленість частин або властивостей об’єкта пізнання – аналіз і його нерозчленованість, монолітність, з іншого – синтез. Об’єкт пізнання не поділяється на частили, бо в мисленнєвому процесі аналізу через синтез завжди залишається єдиним, хоча мислено включається в різні системи зв’язків і виявляє в них різні властивості. За допомогою аналізу через синтез реалізується мисленнєва процедура так званого вичерпування змісту з об’єкта пізнання. Як відомо з гносеології, кожний об’єкт пізнання насправді є невичерпним, безконечним, однак він доступний процесові пізнання, тобто осмисленню й відповідному поглибленню розуміння за допомогою мисленнєвих операцій, зокрема аналізу через синтез.
Дослідження мисленнєвих дій та операцій свого часу означали певний прорив у розумінні мислення як реального процесу, здійснюваного суб’єктом. Нині вже розроблено нове розуміння процесу мислення як такого, що включає в себе динаміку і породження смислів, цілей, оцінок, потреб.
Наведемо приклад. Розгортання глибинних смислів досліджувалося в процесі вивчення рухів очей людини, яка розв’язує задачу. Зокрема, досліджувалося мислення шахістів п|ц час гри (О. К. Тихомиров). Йшлося про нереалізовані дослідницькі акти, які мали не перцептивну, а мисленнєву суть (оскільки шахісти вивчали не зовнішній вигляд фігур, а функцію їх відповідно до мети гри, функціональні взаємозв’язки). Інакше кажучи, рухи очей у даному випадку дають можливість зафіксувати дії, за допомогою яких відбувається опосередковане відображення властивостей елементів ситуації. Отже, такі дії – це компоненти мисленнєвого процесу людини, однак глибинного, невербалізованого. Динаміка такого процесу в сучасній психології називається динамікою “невербалізованих операційних смислів”.
Мислення завжди слугувало специфічним пробним каменем, на якому перевірялися і реалізовувалися теоретичні підходи, концепції різних психологічних шкіл. Розглянемо коротко основні трактування мислення, які співіснують у сучасній психологічній науці.
Досить відомим напрямом у психології є так званий асоціанізм. Із принципом асоціацій, тобто зі створенням і актуалізацією зв’язків між уявленнями (“ідеями”, за виразом асоціаністів), пов’язані перші (за часом – XVII-XVIII ст.) підходи до психічного життя людини. Виділялися чотири види асоціацій: за схожістю, контрастом, часовою або просторовою близькістю, а також за взаємовідношенням (причинність, властивість). Оскільки психологія мислення тоді ще не виділилася окремо, то асоціативні не керовані зв’язки образів-уявлень визнавалися єдино можливим розумовим процесом. Мислення вважалося тільки образним, а його розвиток розглядався як процес накопичення асоціацій.
Одним з основних питань асоціативної теорії було питання про репродукування ідей, тому її нерідко називають теорією репродуктивного мислення.
Наявність асоціацій у мисленні, пам’яті, мовленні, сприйманні тощо психологи ніколи не заперечували. Проте сучасна психологія не вважає асоціації ключем до всієї психічної діяльності людини.
Перші експериментальні дослідження мислення були проведені психологами вюрцбурзької школи (О. Кюльпе, Н. Ах та ін.). Вони розглядали мислення як внутрішню дію (акт). Однак засоби дослідження тоді зводилися до самоспостереження, інтроспекції, а розробка об’єктивних методів тільки починалася (Ахом, наприклад, була розроблена перша методика створення штучних понять). Згідно з уявленнями вюрцбурзької школи мислення – це акт бачення відношень, тобто всього, що не має характеру “відчуттів”. Принциповим для цієї школи є констатація того, що мислення відбувається “без образів”, тобто розуміння мислення тільки як мислення категоріями.
У дослідженнях вюрцбурзької школи мислення вперше розглядається як процес розв’язування задачі Цей підхід дістав досить велике поширення у психології XX ст. У задачі виділялися два основні компоненти: “детермінуюча тенденція” та “уявлення про мету”. Під впливом цих компонентів створюється установка, вони надають мисленню цілеспрямованого, впорядкованого характеру.
Ці ідеї були розвинуті в працях О. Зельца, який розумів мислення як здійснення інтелектуальних операцій. Людина, розв’язуючи задачу, створює “проблемний комплекс”, у якому виділяються характеристики відомого, місце невідомого й шуканого, відношення між ними. В незакінченості цього комплексу О. Зельц бачив суть проблемності Крім того, О. Зельц увів у психологію важливе поняття антиципації того, що шукається, тобто певного передчуття, передбачення, уявлення про шукане через його відношення до відомого.
У працях представників гештальтпсихології розв’язування задачі розглядалося як переструктурування проблемної ситуації, завдяки якому предмети виявляють нові сторони й Властивості Розв’язання задачі виступає як гештальт (основне поняття гештальтпсихології), тобто як цілісне утворення, що визначає конкретні кроки та дії людини.
Біхевіоризм (психологія поведінки) заперечував мислення як окремий психічний процес (і не тільки його), зводячи мислення до особливого типу поведінки, подібного до поведінки пацюка, який уперше потрапив у лабіринт. Необіхевіористи ввели в просту систему “стимул-реакція” проміжну перемінну – щось на зразок пізнавальної активності суб’єкта.
Психоаналіз (3. Фрейд та його послідовники) на перший план висуває проблему мотивів поведінки, в тому числі мислення. Основні мотиви – секс і агресія – мають несвідомі характер і сфери проявів, зокрема сни. Сни трактуються як вид образного мислення, яке розгортається мимовільно. До психоаналізу можна віднести й концентрацію аутистичного мислення, яке пов’язується з “відходом” від реальності, переважанням афективних потреб як мотиву мислення.
Окреме місце серед досліджень інтелекту в сучасній психології посідають праці Ж. П’яже та його однодумців. Теорія інтелекту Ж. П’яже включає два основних компоненти – вчення про функцію інтелекту й про стадії розвитку інтелекту. Основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти, – це організація й адаптація. Адаптація, у свою чергу, включає два взаємопов’язані процеси – асиміляцію та акомодацію. Асиміляція підкреслює відтворення суб’єктом у його пізнавальній активності певних характеристик об’єкта пізнання. Акомодація – це процес пристосування суб’єкта пізнання до вимог, які висуває об’єктивний світ. У процесі пізнавальної активності змінюється і сам суб’єкт пізнання, накопичуючи пізнавальний досвід. Цей досвід П’яже називає пізнавальною структурою. Пізнавальні структури створюють схеми – послідовності актів поведінки, що взаємодіють між собою. Асиміляція й акомодація можуть перебувати в стані збалансованої або незбалансованої рівноваги.
Більшість досліджень школи П’яже торкаються стадій розвитку інтелекту. Це сенсомоторний інтелект (від 0 до 2 років), доопераційне мислення (від 2 до 11 років), період конкретних операцій (від 7-8 до 11-12 років) та період формальних операцій. Розвинений інтелект розуміється як система операцій. Операція – це внутрішня дія, джерелом якої є зовнішня, предметна дія. Однак на відміну від останніх операція – дія згорнута, яка стосується не реальних предметів, а образів, символів, знаків.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)