Новітня історія країн Європи та Америки – Газін В. П. – Суспільний розвиток у післявоєнний період. Характер і основний зміст сучасної епохи
Посібник “Новітня історія країн Європи та Америки. 1945-2002 роки” призначений для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів, учителів середніх шкіл, усіх, хто цікавиться історією повоєнного часу.
На багатому фактичному матеріалі у ньому висвітлюються історія країн двох континентів і головні тенденції та проблеми суспільного розвитку після Другої світової війни. З позицій Історизму піддано всебічному аналізові процеси краху комунізму в Східній Європі та розглянуто їхній вплив на подальший розвиток світу, становлення нових незалежних держав і формування нового світопорядку, в основу якого закладаються цінності економічної, політичної та соціальної демократії. Особливу увагу приділено явищам суспільного розвитку, що визначилися на зламі тисячоліть, таким як глобалізація світової економіки, співпраця незалежних держав у системі економічної і політичної інтеграції, вплив Інформаційної революції на науково-технічний прогрес, розширення ареалу постіндустріалізму, Інтернаціоналізація зусиль у вирішенні глобальних проблем людства.
Важливим постулатом, яким послуговувалися автори цієї праці, є подальше переосмислення післявоєнної Історії, очищення її від нашарувань міфів та ідеологічних догм. Водночас вони не претендують на остаточне слово в оцінці досліджуваних проблем і сподіваються, що такий підхід приверне увагу дослідників при опрацюванні даної теми.
У посібнику вперше визначаються і висвітлюються теми, що віддзеркалюють історію становлення після подій 1989-1991 pp. таких держав, як Росія, Білорусь, Словаччина, країн Балтії
/ Балканського півострова, які постали після розвалу комуністичних режимів.
У сюжетах історії розвинутих демократичних країн особливий акцент зроблено на висвітленні передумов успіхів демократії у соціально-економічній, політичній, духовній царині, а в розділах, присвячених посткомуністичним країнам, найбільше уваги приділено проблемам переходу до ринкової економіки та демократії, становленню системи парламентаризму і формуванню правової держави, труднощам перехідного періоду.
Зміст і тематика посібника відповідають програмним завданням Міністерства освіти і науки України стосовно вивчення проблем всесвітньої історії у вищих навчальних закладах та середній школі.
Розділи I, II, VI-XII, XVI, XVIII, XXVII підготував В. П. Газін; lll-V, XIII-XV, XVII, XIX-XXVI – С А. Копилов.
Розділ 1. СВІТ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНОСТІ
Суспільний розвиток у післявоєнний період. Характер і основний зміст сучасної епохи
Наслідки Другої світової війни, насамперед перемога антигітлерівської коаліції, коаліції крихкої, нестабільної, в якій перед лицем спільної загрози тимчасово об’єдналися західні демократії і комуністичний Радянський Союз, котрі прагнули у власних інтересах використати досягнуту перемогу (Захід – сприяти поступу демократії, СРСР – насадити тоталітаризм), призвели до незнаних доти протиборства й конфронтації. Системне протиборство та конфронтація спричинили суперечливі процеси, що охопили єдиний світ. Весь післявоєнний період характеризується чітко виявленими протилежними тенденціями.
По-перше, це – протистояння тоталітаризму і демократії. Моделі демократії (парламентська, президентська) і моделі тоталітаризму (сталінська, тітовська, кадаровська) співіснували в роздвоєному єдиному світі. У завершеному вигляді, вважають німецькі історики, тоталітаризм проявився у сталінському Радянському Союзі. Навіть у фашистській Німеччині, на їхню думку, економіка розвивалася за законами вільного ринку. На іншому полюсі протистояння у повоєнний період небачену досі еволюцію переживала демократія, як найбільш адекватна матеріальним і духовним запитам людини форма організації суспільного життя на принципах свободи, права та відповідальності, як форма гармонійного поєднання суспільного й індивідуального інтересу. Демократичні принципи в післявоєнний період широко реалізовувалися також через закріплення їх у конституційних законах та діяльності відповідних державних структур (парламентів і т. ін.), які в демократичних країнах створюються за формулою представницького народовладдя. На зміну праву сили прийшла сила права. У цьому чи не найважливіший здобуток демократії. У боротьбі проти тоталітаризму відбувалося становлення правових держав – головний здобуток демократії, що перемогла.
По-друге – протистояння капіталізму і соціалізму. Соціалізм, який внаслідок перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні відчутно розширив свій територіальний ареал, проголосивши спокусливі лозунги та ідеї, кинув виклик демократії і капіталістичному світові.
По-третє – націоналізм і інтернаціоналізм: очевидними були прагнення народів до створення своїх національних держав і водночас – об’єктивні процеси інтернаціоналізації у вирішенні проблем планети, насамперед економічного характеру. При цьому якщо капіталізм, не ставлячи за мету руйнування того й іншого, розглядав цю дихотомію крізь призму пошуку шляхів поєднання національних інтересів та інтернаціональних потреб, то соціалізм культивував відразу до націоналізму як украй негативного суспільного явища, підносячи інтернаціоналізм виключно як вираження суті пролетарської єдності. Тим самим сіялися зерна розбрату і ненависті, внаслідок чого військова сила розглядалася як єдиний засіб насадження комунізму на планеті. Сама ж ідея інтернаціоналізму, таким чином, опинилася в жорстких класових рамках.
Не менш гострою виявилася у післявоєнний період традиційна в історії протилежність “гуманізм і пацифізм – насильство і війна”, У жорсткому силовому протистоянні двох систем ідеї гуманізму та пацифізму були піддані нелегкому випробуванню, посиленому ракетно-ядерним протистоянням, що загрожувало спопелити увесь світ. Марксизм-ленінізм і політична практика сформували в СРСР негативну традицію щодо світового пацифізму та гуманізму, ідей миротворства, не насилля та моралі. Класова боротьба завжди розглядалася як війна, без особливих поправок на її внутрішній або ж зовнішній характер.
Чи не тому мілітаризація усього суспільного життя розглядалася як пріоритетна категорія в усіх сферах діяльності наддержави. У підсумку – поведінка наддержав визначалася взаємним страхом і турботою перед усе про свою безпеку. У глобальному просторі цих змагань соціалістичний Радянський Союз виступав як суто військова наддержава, в той час як капіталістичні США з їх розвинутою ринковою економікою мали можливість здійснювати не лише достатні військові витрати, а й потужно розвивати виробництво матеріальних благ, що не давало підстав кваліфікувати Сполучені Штати Америки як військову наддержаву.
Воєнно-силова політика, до якої не раз удавалися обидві наддержави, що тривалий час після війни визначали політичний клімат планети, ніде не дала бажаних результатів. Незважаючи на величезну перевагу у військовій силі, Сполученим Штатам Америки не вдалося запобігти насадженню комунізму у В’єтнамі, так само як і Радянський Союз не зумів його насадити в Афганістані. Політико-стратегічні цілі, таким чином, не були досягнуті ні тими, ні іншими. Що ж стосується безпосереднього зіткнення, то обидві сторони його уникали: усвідомлення загрози ядерного знищення планети поступово стало нормою поведінки. Та ж сама небезпека ядерного самознищення прирекла світ на довготривалу “холодну війну”, в яку мимохіть був утягнутий весь світ. Сама “холодна війна” була виграна Заходом тому, що СРСР, як імперія, продемонстрував свою внутрішню неспроможність, афганська війна оголила вразливі точки комуністичної системи. У 1985 р. новий генсек М. Горбачов та його команда, поступово переводячи вектор радянської зовнішньої політики в русло нового політичного мислення, тим самим фактично визнали, що комуністична система не в змозі далі продовжувати гонку озброєнь. Це зумовлювалося не тільки неспроможністю радянської економіки адекватно відповісти на новий виклик Заходу, а й цілковитою дискредитацією комуністичної ідеї. Протиборство по лінії “Схід – Захід”, що виникло відразу ж після війни, пішло на спад.
Застосування принципів нового політичного мислення у зовнішній політиці, горбачовська перебудова радянського суспільства виявили головну специфіку й особливість соціалізму: він не піддається реформуванню, а спроби його демократизації призводили лише до появи гігантських тріщин у похмурому будинку “світлого майбутнього”. Як тільки ослабли важелі силового тиску з боку центру світового соціалізму – СРСР, соціалістичні країни Центральної та Південно-Східної Європи (ЦПСЄ) одна за одною, як по команді, вийшли в 1989 р. з режиму тоталітаризму, відмовивши комунізмові у праві на життя. Так починалася зміна суспільного ладу в НДР, Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії, Албанії. Сумнів щодо комуністичної ідеї поставив під питання й доцільність існування останньої у світі імперії. У 1991 р. захитався і став розколюватися на національні держави Радянський Союз.
Таким чином, останнє десятиріччя XX ст. ознаменувалося подіями, які завершили спір, започаткований у 1917 p., між капіталізмом і соціалізмом, між нормальною цивілізацією, яка удосконалювалася шляхом саморозвитку, і схемою омріяного багатьма поколіннями, принадного, але викривленого бачення світу, його суспільного устрою. Соціалізм упав не внаслідок війни, як фашизм, не внаслідок якогось гігантського катаклізму, а в результаті саморозкладу, власної неспроможності, неефективності як системи економічної та політичної несвободи, в яку він поставив індивіда, виробника матеріальних благ. Мрія залишилася мрією, а всі спроби її реалізації наштовхнулися на відсутність інтересу виробника, у якого відчужена власність, до плодів своєї праці. Утопія породила антиутопію з притаманною їй системою примусової праці, суворою регламентацією всього суспільного життя, зведенням людини до звичайної статистичної одиниці.
Крах комунізму у Східній Європі призвів до змін на політичній карті Європи та Азії. Стали утверджувати себе нові держави: Азербайджан, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Словаччина, Туркменістан, Узбекистан, Україна, Чехія, Словенія, Хорватія.
Посткомуністичні країни, що опинилися у складній обстановці переходу від комунізму до демократії та ринкової економіки, інакше кажучи, до сучасного капіталізму, дістали відчутну підтримку від передових розвинутих країн світу (США, Німеччини, Японії, Італії, Франції, Великої Британії, Канади та ін.), використовували їхній досвід, заново освоювали багатогранність економічного та політичного плюралізму. Водночас відбувалося нелегке психологічне одужання мільйонів і мільйонів людей, наркотованих комуністичною ідеологією, прилучення їх до цивілізованого розвитку. Ідеологічна догма про світову соціалістичну систему як основний чинник суспільного прогресу зазнала краху.
Основний зміст нашої епохи став визначатися завданнями створення світового співтовариства, здатного успішно і раціонально розв’язувати наболілі проблеми. А це можливо лише за умов демократії, ринкової економіки, ефективної регулюючої ролі правової держави, цілеспрямованої соціальної політики тощо.