Козацькі вожді України – Сушинський Богдан – Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва

Чомусь так склалося, що ім’я кошового Федора Лютая загубилося поміж іменами багатьох інших полковників та отаманів часів Хмельниччини. А шкода. Бо ж саме Федір Лютай стояв біля її витоків, витоків Визвольної війни під проводом Хмельницького. Тож відновімо справедливість і скажімо добре слово й про цього, негучної слави, але відданого справі козацькій та Україні, січового отамана.

Свою військову кар’єру Лютай починав разом із Хмельницьким у реєстровому городовому козацтві, яке на той час досить вірно служило інтересам короля та Речі Посполитої. 20 грудня 1637 року польські війська оточили під Боровицею основний загін повстанців під проводом Павлюка. За кілька днів, повстанці здалися. їхніх керівників закували в кайдани і послали, як відомо, на страту. А рядових учасників М. Потоцький порозсилав по маєтках, звідки вони свого часу втекли.

Що ж до козаків, які приєднались до Павлюка, то з ними розправитись було не так легко. Єдине тільки – на Запоріжжя пішов наказ: очистити Січ від нереєстрової черні й надалі не бунтувати. А в самому реєстрі Потоцький затвердив нове командування. Старшим (або гетьманом) став І. Караїмович, Хмельницький дістав призначення на військового писаря, а Ф. Лютай – на одного з двох військових осавулів.

Це був досить високий чин, який давав змогу Лютаеві подбати і про свій авторитет, і про маєтності. Ще міцнішим стало його становище, коли в грудні 1638 року поляки скликали в урочищі Маслів Став Раду, під час якої працювала так звана “остаточна комісія з козаками”, тобто спеціальна урядова комісія, яка вирішувала долю козацтва. За її ухвалою Хмельницький став сотником чигиринського, а Лютай – переяславського адміністративних полків.

Спільний поступ по щаблях кар’єри заприязнив двох реєстровиків і, судячи з усього, Ф. Лютай був одним з перших, кому Хмельницький звірився з планами нового повстання. Може, не з усіма і не дуже детально, але не викликає сумніву, що і несподівана втеча Лютая з Переяслава на Січ, яка так здивувала багатьох, була заздалегідь спланованою акцією Хмельницького. Зрозуміло: перед тим, як самому податися на Січ, майбутній гетьман хотів мати там когось “свого”. І слід віддати цьому “своєму” належне, Ф. Лютай добре прижився серед козаків, здобув їхню пошану і навіть визнання. Наприкінці 1647 року, за літописом С. Величка – 11 грудня 1647 р., вони обрали його кошовим отаманом.

Дізнавшись про це, Хмельницький міг бути певним: Січ його підтримає. Для початку збройного виступу проти поляків це було головною передумовою, і він її дістав. Намагався навіть її зміцнити. Як саме? Відомо, що перед відходом Хмельницького на Січ поляки його заарештували, звинувативши у спробі переправити на Запоріжжя гармати, що були в сотні. Можна не сумніватися, що гармати ці прийняв би Лютай. Але операція не вдалася. Що ж, буває. Та коли Хмельницький прибув на Запоріжжя, на одному з островів на нього із загоном козаків уже чекав кошовий Лютай.

Про участь кошового у визвольній війні відомо дуже мало. Зате відомо, що учасниками її стали далеко не всі запорізькі козаки, тому більшу частину часу Лютай перебував на Січі – гітував, переконував, збирав прихильників. І робота ця була аж ніяк не зайвою. Адже траплялись періоди, коли запорожці геть відмовлялися допомагати Хмельницькому. Так сталося, наприклад, 1651 року, коли Хмельницький звернувся до січовиків, щоб вони підсобили збройною силою. Поляки саме розбили корпус Данила Нечая і розгорнули наступ на корпус Бо-гуна, отож потрібні були підкріплення. Але козаки, скликавши раду, Хмельницькому відмовили, і гетьман мусив удатися до хана, який… не відмовив. Чи не було це парадоксом? Можливо. Але факт є фактом: запорожці часом демонстративно дистанціювалися від армії Хмельницького, а коли й посилали допомогу, то лише невеличкими загонами. І мали для цього свої резони: козаків не влаштовували умови угод, що їх Хмельницький підписував з поляками; не подобалося, що він дбав у цих договорах здебільшого тільки про старшину, забуваючи про інтереси простого люду, який зазнав чимало утисків від тих-таки поляків. Не могли козаки пристати й на порушення давніх своїх звичаїв. Адже всі звикли до того, що гетьманів обирали і скидали на Січі, а Хмельницький давно вийшов з-під контролю січового товариства.

Ось що говорить, конкретизуючи факт неучасті козаків-запорожців у війні, А. Кащенко: “Без участі Війська Запорізького року 1651 виникла й Білоцерківська згода з поляками; року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожці, з кошовим отаманом Лютаєм саме переносили Січ з Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехід невідомо, а тільки козаки обрали собі місце на березі Чортомлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Січ за часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням тут куренів, церкви й окопів”

Погодьтеся, тихо-мирно ставити собі курені, копати окопи та зводити церкву край лиману, тоді як Україна палає в одній з найбільших у своїй історії воєн, – це досить дивна поведінка січовиків. Інакше, як демонстративним приводом для неучасті запорожців у боях під командою Хмельницького, її й назвати важко. Але ще дивнішим здається те, що засновником Чортомлицької Січі був не хто інший, як кошовий отаман Федір Лютай. Невже й у нього, такого досі відданого й “свого”, виникли якісь претензії до недавнього однодумця? Чи, може, він тільки чинив волю козацької ради, що визнала за краще в цей момент покласти силу на перебазування, а не допомогу гетьманові?

На ці питання сьогодні вже ніхто не відповість. Але деякі дослідники схильні вважати, що рельєф Чортомлика справді був набагато зручнішим для Січі, ніж на Микитиному Розі. Та й клімат приємнішим. Інша річ, що з цим перенесенням ще цілком можна було зачекати…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Козацькі вожді України – Сушинський Богдан – Федір Лютай, кошовий отаман запорізького козацтва