Концепції сучасного природознавства – Бобильов Ю. П. – 13.7. Хоспіси
Усі релігії приділяють велику увагу останнім хвилинам умираючих: у них просили пробачення, соборували, виконували останню волю. Зараз на Заході, а недавно й у нашій країні, для безнадійно хворих з’явилися спеціальні відділення при госпіталях – хоспіси. Інтерес до цієї проблеми збудила швейцарський лікар Елізабет Кублер-Росс, що написала книгу про смерть і вмирання. У книзі висловлювалися ідеї про те, яка важлива для вмираючих свідомість, що життя не пройшло даремно і що вони встигли в останні дні щось доробити, з кимось помиритися, щось продумати й усвідомити…
Реальне втілення ідей Кублер-Росс здійснила англійка Сесілі Сондерс, яка відкрила в Лондоні хоспіс. Хоспіс – це слово, взяте з давньої англійської мови, означає щось середнє між притулком, богадільнею і госпіталем, де, за старою традицією, більше піклувалися про душу, ніж про тіло пацієнта. У хоспіс приймаються особи в такій стадії хвороби, коли ясно, що активне їх лікування вже безнадійне. Тут лікують біль, кашель, порушення дихання, діяльності кишечника, – усі ті симптоми, що завдають неприємностей пацієнтам. Одна з філософських основ усього персоналу полягає в тому, що смерть – це природний кінець життя, що чи рано пізно “усі там будемо”, і що людина, яка виконала свій обов’язок, свої бажання, закінчила земні справи, переходить до наступного, до речі, неминучого, етапу буття. Цей підхід вони й намагаються передати пацієнтам хоспісу.
На жаль, найчастіше люди вмирають, не знаходячись у такому благодушному стані. Причини найчастіше бувають такі.
На першому місці стоїть біль і страх перед болем. Лікарі утримуються давати вмираючим тяжкохворим знеболювальні препарати в достатніх дозах, побоюючись, що пацієнт звикне до наркотику (умираючий!). Тому подібні ліки дають лише тоді, коли терпіти біль йому вже несила. Але сам біль створює ще й страх перед болем. А страх теж вимагає заспокоєння наркотиками. У Монреалі в госпіталі при університеті Мак Гілл, де також відкрито відділення для вмираючих пацієнтів, проводили спеціальні дослідження. Насамперед, було розроблено шкалу для визначення ступеня болю. А потім досліджувалися різні методи запобігання болю. Виявилося, що ефективність болезаспокійливих речовин у багато разів вища, коли хворий знаходиться в сприятливих душевних умовах. Звідси і велика роль гіпнозу в створенні почуття душевного спокою, який і порушується найчастіше болем. Тому всім (чи майже усім) пацієнтам хоспісу дають коктейль, що складається з набору болезаспокійливих засобів, речовин, які підвищують загальний тонус і просвітлюють розум. І тут несподівано виявилося, що потреба в цьому коктейлі у хворих не збільшувалася, а падала. Адже піднесений настрій менше потребує допінгу.
Друга причина, що ускладнює смерть, полягає в тому, що людину гнітить, якщо вона не може виконувати якихось функцій свого тіла самостійно. І тут велику роль відіграє обслуговуючий персонал. Усім своїм виглядом нянечки показують, що в тому, що хворий користується “судном” чи “качкою”, немає нічого особливого, що тіло людини – лише оболонка, яка може з часом виходити з ладу, що головне – його дух, душа…
І, по-третє, людині дуже важко буває примиритися з утратою життєвих звичок – роботи, захоплень, родини. Тому дуже важливо зацікавити умираючого пацієнта чимось для нього новим, спрямувати на релігійні міркування, запропонувати йому поділитися життєвим досвідом – писати або диктувати мемуари, створити довкола нього атмосферу любові і спокою.
Коли умираючий бачить навколо себе членів родини, з якими він, звичайно, не раз сварився, але які зараз, сидячи біля ліжка, не голосять, а просто виражають свою любов, розуміння і співчуття умираючому, то в нього часто з’являється на обличчі вираз блаженства.
Звичайно, робота з умираючими вимагає напруги всіх душевних сил як від персоналу хоспісу, так і від близьких людей. З ними також ведеться робота. Довідавшись про невиліковну хворобу, вмираючий проходить кілька фаз її сприйняття. Спочатку з’являється думка: “А може, це помилка?”. Потім надія: “Либонь, усе минеться”. Туту свідомості хворого звичайно з’являється торгівля з Богом, з долею: “От якщо виживу, то не буду робити того й того, буду хорошим з тим і тим”. Нарешті, приходить думка: “Так, я незабаром умру. Неважливо, скільки часу я ще проживу, важливо – як я проживу цей час”. І ось тут виявляється талант лікарів хоспісу, щоб вселити в умираючого віру в те, що останні його дні можуть бути дуже змістовні.
Чи потрібно привчати дітей до думки про смерть? Виявляється – так, потрібно. Адже коли маляті говорять про померлу бабусю, що та “заснула”, а маля бачить, що бабуся, принаймні з його життя, пішла, він часто починає боятися засинати – як би теж не піти з життя. Досліди показали, що діти набагато спостережливіші і кмітливіші, ніж про це думають дорослі. Колись було прийнято не посвячувати дітей у таємницю народження. Однак казки про лелек, версія “купили на базарі” та інше ні до чого хорошого не привели, і зараз дітей прийнято посвячувати в таємницю дітонародження раніше, ніж вони про це довідаються на вулиці*
А от щодо смерті думки розходяться. Батьки одного хлопчика, хворого лейкемією, наполягали на тому, щоб йому не говорили про неминучість його швидкої смерті. Лікарі зобов’язані були виконувати волю батьків. І тільки коли в дитини наступила передсмертна агонія, причому свідомість залишалася зовсім ясною, лікар запитав: – А якщо б тобі сказали, що ти незабаром помреш, що б ти хотів зробити? Хлопчик відповів: – Тепер занадто пізно. Я все одно не встигну. – Заплакав і помер…
Те, що питання умирання осмислюються не тільки “зовні” – лікарями, але, так би мовити, і “зсередини”, самими пацієнтами, відкрило багато додаткових деталей, наприклад, допомогу музики в знаходженні душевного спокою. Умираючий сприймає ритм і мелодії набагато чутливіше, ніж це буває у повсякденному житті. Музика допомагає йому самовиразитися, знайти себе. Одні мелодії дають хворому насолоду, інші неприємні, і от за вибором тієї чи іншої музики лікар може судити про психічний склад і стан хворого.
Робота і навіть спілкування з умираючим вимагають великого психічної витримки. Насамперед, у присутніх з’являється “синдром тих, хто вижив”, синдром провини. Виявляється, майже в кожного десь у душі звучить підленька струнка: “А добре, що помирає він, а не я”. Але через те, що вмирає близька, іноді кохана людина, звук цієї струнки боляче резонує в душі… Спілкування з умираючим, прояв до нього любові, терпимість до капризів, а іноді й образ, вимагають колосальної напруги душевних сил. Тому в хоспісах персонал підтримує один одного, проводить між собою щось на зразок сеансів психотерапії. Усі почувають кругову моральну підтримку і цю підтримку надають близьким умираючих і померлих.
Робота в хоспісах дуже нелегка, і часто люди там надовго не затримуються. Однак у деяких з подібних закладів дивовижна стабільність кадрів. Обслуговуючий персонал – єдине ціле, схоже на сім’ю. А поєднують цих людей Віра, Надія і Любов. Віра в те, що вони роблять потрібну справу, надія на те, що вони можуть полегшити страждання вмираючих, і любов як до кожного вмираючого зокрема, так і до людства в цілому.
Виявляється, що в наше століття прагматизму воскрешаються на науковій основі старі забуті традиції. Адже акт смерті був священним майже у всіх релігіях, що існували. До нього готувалися, його обставляли урочисто. І смерті не боялися.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)