Цивільне право України – Харитонов Є. О. – 6. Захист цивільних прав та інтересів судом
Стаття 55 Конституції гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції).
Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 17 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи) (ст. 22 Закону “Про судоустрій і статус суддів”).
Загальним територіальним судами підвідомчі: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів; 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених пунктом 4 (ст. 12 ГПК). Третейськими судами тут можуть бути як спеціально створені для розгляду одного спору органи, так і постійно діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 р. “Про міжнародний комерційний арбітраж”).
Способи захисту судом цивільних прав та інтересів:
1) визнання права – застосовується у випадку спору щодо наявності у суб’єкта цивільного права чи цивільного обов’язку;
2) визнання правочину недійсним – може мати місце у випадку укладення заперечуваного правочину;
3) зобов’язання припинити дію, яка порушує право, – можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов’язання припинити розповсюдження твору мистецтва до вирішення спору судом;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція) застосовується у разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право. Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним;
5) примушування до виконання обов’язку в натурі – полягає у адресованій зобов’язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії. Може застосовуватися незалежно від застосування інших засобів захисту (відшкодування збитків чи моральної шкоди, стягнення штрафу тощо);
6) зміна правовідношення – полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов’язку на інший, покладенні на боржника нового обов’язку;
7) припинення правовідношення – застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов’язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу тощо;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди – можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди цивільним правам та інтересам (ст. 22 ЦК).
Право на відшкодування збитків виникає у особи з самого факту невиконання обов’язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав, котрий одночасно, як правило, є й заходом відповідності.
Збитками є:
O втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
O доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, – у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди – застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу (ст. 23 ЦК).
Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ЦК (наприклад, ст. ст. 39, 200, 225, 226, 230-233 та ін.) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Згідно зі ст. 23 ЦК моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; 5) в інших формах завдання шкоди особі.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням обставини конкретної справи, що мають значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен враховувати вимоги розумності і справедливості, як того вимагає ст. З ЦК.
Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено неодноразове право на відшкодування (наприклад, внаслідок порушення договірних зобов’язань);
10) визнання незаконним правого акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування – полягає у скасуванні (позбавленні юридичної сили) такого акту (ст. 55 Конституції, ст. 21 ЦК). Відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” і КАС розгляд справ, адміністративної юрисдикції (адміністративних справ) належить до компетенції адміністративних судів.
Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів управління господарських товариств тощо. На вказані акти ст. 21 ЦК не поширюється. Однак якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оспорювані цивільні права фізичних чи юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.
Правовий акт може бути визнаний незаконним, якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням законодавства. У випадку визнання акту незаконним немає потреби, щоб орган чи посадова особа скасовували свій акт: визнання його незаконним означає, що він не створює правових наслідків з дня його видачі;
11) інші способи захисту цивільних прав та інтересів, встановлені договором або законом. Наприклад, визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219 ЦК, ч. 2 ст. 220 ЦК, застосування засобів забезпечення зобов’язань тощо).
(2 votes, average: 5,00 out of 5)