Археологія України – Залізняк Л. Л. – Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього заліза

За доби раннього заліза в межах України виникли три світи, що різнилися етнічною належністю, господарством, способом життя, рівнем розвитку і менталітетом. Хоча вони активно взаємодіяли, а відтак впливали один на одного, кожен із них зберігав своєрідність.

Перший світ – світ еллінів. Це – грецькі міста на північному узбережжі Чорного моря, хоча грецька ойкумена була набагато більшою. Греки, а точніше елліни, з’явилися на нашій території десь у середині VII ст. до н. е. Саме тоді виник перший грецький апойкій (виселок) у Північному Надчорномор’ї – Борисфен на сучасному острові Березань неподалік м. Очакова. А згодом усе північне узбережжя Чорного моря вкрилося грецькими містами й містечками, селищами.

Активні й винахідливі греки хутко обзавелися тут власним господарством, налагодили обмін з місцевим населенням. Ідеальними партнерами для них були хлібороби лісостепової смуги. Це населення складало другий світ, етнічно строкатий, із якого вийшли згодом слов’яни. З упровадженням заліза землероби дістали новий імпульс для розвитку, а поява торговельних партнерів в особі еллінів значною мірою стимулювала цей процес.

Проте ці світи розмежувала третя і вельми неспокійна сила — кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських народів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фрако-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму.

Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначився виходом на історичну арену кочовиків – кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво – особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худоба – основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше – сім’ї, общини. Худоба виступає основним об’єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин – сліди поховальної та поминальної трапез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам.

Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже утримання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і лише кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання.

Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба – сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46-126 pp.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславленого флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь – вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися.

Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов’язане з подальшим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайдено досконалу металеву вуздечку – вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військових діях. Так з’явилися кінні воїни-вершники.

Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто рукопашна зброя. її майже не знає попередній час, коли панувала дистанційна зброя. Вершникові потрібен довгий меч. Реакцією на досконалішу зброю було застосування металевого захисного обладунку: шоломів, панцирів, пасків. Усе це визначило формування нової військової тактики. Раніше, за панування метальної зброї, бій піших воїнів з часом почав доповнюватися загонами воїнів на колісницях, що для нашої території засвідчено пам’ятками культури багатоваликової кераміки. З появою кочовиків та нового озброєння на перше місце висувається вершник із луком і стрілами, озброєний також кинджалом, мечем, списом та сокирою. Цією зброєю кочовики добре володіли змалечку. Їхні військові загони, а за ними й усе населення, нерідко долали величезні простори, аби зайняти кращі екологічні ніші.

За своєю природою кочове суспільство є агресивним, його інтереси спрямовані назовні. Причина цього криється у самому кочовому господарстві. Адже прогрес виробництва визначається можливістю його інтенсифікувати – шляхом упровадження нових знарядь, нової організації праці, нових агро – і зоотехнічних прийомів, селекційної роботи. Такі можливості надає комплексне господарство, що поєднує хліборобство й скотарство, та осілий спосіб життя, котрі сприяють і розвиткові нехарчових сфер діяльності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Археологія України – Залізняк Л. Л. – Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього заліза