Зовнішня політика України – Кучик О. С. – 5.3. Міжнародний контекст боротьби за незалежну державу Івана Мазепи та Пилипа Орлика

Аби зрозуміти особливості зовнішньої політики Івана Мазепи, варто враховувати той факт, що це була постать пепересіч – на щодо освіти, широти світогляду та політичного досвіду. І. Мазепа здобув добру освіту в Киево-Могилянській колегії, Краківській академії; був “покойовим дворянином” (пажем) польського короля Яна Казимира; відвідав Німеччину, Італію та Францію; вивчав артилерійську справу в Нідерландах; виконував дипломатичні доручення короля у посольствах до І. Ви – говського, Ю. Хмельницького та П. Тетері. У 1669 р. І. Мазепа перейшов на службу до П. Дорошенка, будучи ротмістром надвірної корогви, а згодом виконувачем обов’язків генерального осавула. Водночас П. Дорошенко доручав І. Мазепі дипломатичні місії до Криму, і під час однієї з таких поїздок його схопили запорожці, і врятувало його від смерті лише заступництво І. Сірка, який передав майбутнього гетьмана І. Самойловичу. На службі в останнього І. Мазепа продовжував виконувати дипломатичні доручення, часто відвідуючи Москву, де зблизився із впливовим князем Василем Голіциним. Власне цей князь і допоміг І. Мазепі очолити Гетьманщину.

Під час свого обрання на гетьмана Іван Мазепа присягнув на вірність царівні Софії та царевичам Івану і Петру. При цьому, уже за традицією, були підписані нові статті, які, за місцем розташування козацького табору, отримали назву Коломацьких (25 липня 1687 р.). В основі цих пунктів лежали Глухівські статті 1669 р., до яких було додано деякі нові положення. Згідно зі статтями, було закріплено залежність кадрових змін в уряді від Москви – ані гетьман не міг на власний розсуд звільняти старшин, ані старшина самовільно обирати нового гетьмана. Значну увагу приділяли участі Гетьманщини у зовнішній політиці Росії. Так, новий гетьман мав дотримуватися “Вічного миру” і не повинен був діяти на шкоду інтересам Речі Посполитої. Гетьман зобов’язувався надавати військо для російських акцій проти Криму та Туреччини. Передбачалася також побудова українським урядом прикордонних укріплень на півдні (ці обіцянки І. Мазепа успішно реалізував, спорудивши, зокрема, на Самарі Новобогородицьку та Новосергіївську фортеці, які, однак, були обсаджені московськими залогами, що викликало неприхильність запорожців). Вкотре українській стороні було відмовлено у дипломатичних контактах гетьмана з правителями інших держав. Окрім перебування московських воєвод у б містах (Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі), було вирішено, що при резиденції гетьмана в Батурині має стояти московський стрілецький іюлк. Через нові статті московський уряд силоміць (під загрозою страти) намагався поширити в Україні російські гроші (“сєвські чехи”), які були вкрай низької проби, що обурило місцеве населення. Ще однією новизною в договорі був пункт про сприяння мішаним українсько-російським шлюбам та наголошення на тому, що Гетьманщина не повинна бути окремим державним утворенням від Росії, а між їхніми народами не має бути відмінностей. Цей пункт І. Мазепа не поспішав виконувати, що згодом намагалися використати як аргумент донощики зі старшини. Умови Коломацьких статей були дещо пом’якшені через два роки – під час перевороту 1689 р., коли, ймовірно, були сформульовані нові домовленості між гетьманом та новим царем Петром І. Загалом, пункти 1687 р., попри їхні негативні аспекти, дали І. Мазепі змогу зміцнювати свою владу, наводити лад у козацькій автономії та боротися за соборність українських земель.

Коломацькі статті, як уже згадувалося, були укладені в контексті протистояння християнського Сходу Європи проти турецької експансії, і під їхнім впливом І. Мазепі довелося змінити стару концепцію рівноваги сил у Причорномор’ї (базовану на порозумінні з Туреччиною та Кримом і якої дотримувалися П. Дорошенко та певною мірою І. Самойлович) на концепцію витіснення впливів Туреччини з Північного Причорномор’я. І. Мазепа прийшов до влади у час між першим і другим Кримськими походами і, зрозуміло, був утягнутий у плани московської царівни Софії та її фаворита князя В. Голіцина щодо боротьби проти Османської імперії. Гетьман, який завжди швидко орієнтувався в політичній ситуації та вмів відчути потреби часу, взявся писати досить вдалі проекти військового

І політичного наступу Московії (у спілці з Гетьманщиною) на Північне Причорномор’я. В рамках таких планів І. Мазепа підтримував тісні стосунки з духовенством Сербії, Болгарії, Греції, з Константинопольським, Єрусалимським та Антіохій – ським патріархами, з Молдавією та Валахією.

Тим часом, з осені 1688 р. Москва почала готуватися до другого кримського походу, який розпочався у березні 1689 р. наступом понад стотисячного війська під командуванням В. Голіцина та І. Мазепи на Крим. Татарам не вдалося зупинити похід, і 20 травня російсько-українське військо дійшло до Перекопу, але вже наступного дня В. Голіцин наказав відступити з невідомих причин (можливо, через підкуп з боку хана або й просто через побоювання заходити вглиб ворожої території з виснаженим військом). Провал такої масштабної кампанії став одним із приводів до усунення від влади царівни Софії та В. Голіцина. Переворот у Москві відбувся за присутності І. Мазепи, котрий зумів порозумітися з новим царем.

Після другого Кримського походу політика гетьмана зосередилася на організації боротьби проти татар, при чому дії Мазепиних козаків координувалися з правобережним козацтвом. У 1690 р. лівобережні козаки ходили під Очаків і того ж року Семен Палій здійснив напад на Кизикермен. С. Палій 1891 р. організував похід на Аккерман, 1692 – на Очаків, 1693 – знову на Кизикермен. Узагалі 1693 р. був дуже успішним для козаків, які розбили татар спочатку на р. Інгулі, зайшли аж під Перекоп, а наприкінці жовтня завдали значної поразки татарам на р. Кодимі. У 1694 р. козаки вдало вибралися на Очаків та в район Буджаку, а також, спільно з донськими козаками, дійшли до Перекопу.

Ці відносно дрібні атаки на татар були своєрідною прелюдією для організації масштабного виступу проти турецько-татарської присутності на півдні України. Навесні 1695 р. на Азов вирушило московське військо з козацьким загоном І. Обидовського, а паралельно на Дніпровські володіння татар рушили козаки під проводом І. Мазепи та російський загін Бориса Шеремєтьє – ва. Метою останніх було захопити ворожі подніпровські фортеці та блокувати допомогу обложеному Азову. Однак це місто могло чинити успішний опір через те, що російському війську не вдалося організувати морську блокаду, а тому ця перша облога Азова виявилася невдалою. Натомість успішніше діяли козаки на Дніпрі – наприкінці липня козакам із чималими зусиллями вдалося здобути Газі-Кермен (Кизиксрмсн), а після цього здалися інші фортеці – Нусрет-Кермен (Мустрит-Кермен, Таванськ), Мубарек-Кермен (Мюбарск-ксрман), Іслам-Кермев (Ослам-городок) та Шах-Кермен (Шингерей, Саксагань). Фактично була здобута мережа з 4 міст-фортець поблизу Таванської переправи, які з першої половини XVII ст. мали перекривати доступ козакам до моря.

Здобуття цього комплексу суттєво полегшило наступний Азовський похід, який розпочався у квітні 1696 р. Знову було відправлено дві армії – під Азов і на нижню течію Дніпра (козаки на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогу – бом). Козаки впоралися зі своїм завданням – татари не змогли надати допомогу Азову, і місто здалося 19 липня 1696 р. Туреччина фактично втратила для себе Азовське море, однак ще контролювала Керченську протоку. Після цього основна боротьба перенеслася на пониззя Дніпра – щонайменше потрібно було оборонити і відбудувати Таванськ та Шах-Кермен, а в ідеалі планувалося здобути Очаків. Якщо з першим завданням українсько-російське військо з труднощами, але впоралося, то Очаків не був здобутий ні 1697 р., ні 1698 р., як було задумано (цей намір буде реалізовано значно пізніше, у XVIII ст.).

Приєднання І. Мазепи до антитурецької політики Москви дало певні позитивні наслідки – зокрема, було ліквідовано турецькі фортеці на Нижньому Дніпрі, що загороджували козакам шлях на море і сприяли татарським нападам. Однак значно більше було негативів – не лише ворожі, а й власні війська спустошували край, особливо страждав Полтавський полк. Фактично Україна витрачала власні людські ресурси для задоволення московських потреб – новоздобуті території збільшували не так територію Гетьманщини, як володіння Мос – ковії.

Попри те, що деякі плани не було реалізовано (як, наприклад, здобуття Очакова), Московія загалом була вдоволена результатом війни проти Туреччини, оскільки перша отримала певні територіальні здобутки, до того ж Молдавія та Валахія 1698 р. визнали зверхність російського царя. В листопаді того ж року почалися переговори “Священної ліги” з Туреччиною в Карловицях, які завершилися для Росії підписанням у грудні дворічного перемир’я, а 1700 р. було укладено Константинопольський мирний договір (на 30 років), за яким Приазов’я переходило до Росії, а турецькі фортеці на Дніпрі мали бути знищені (що й відбулося 1701 р.). Упродовж російсько-турсць* кої війни лише дуже умовно можна говорити про повноцінну зовнішню політику І. Мазепи – за свосю спрямованістю вона була “зовнішньою”, але не була незалежною, а йшла у фарватері російської.

Доки І. Мазепа провадив зовнішню політику “під диктовку” Москви, в українській політиці з’явилася постать, здатна на більш незалежну позицію, – Петро Іванснко(ІІстрик), старший військовий канцелярист І. Мазепи. Попри тс, що Пстрик мав змогу здійснити непогану старшинську кар’єру, наприкінці лютого 1691 р. він несподівано і таємно вирушив па Запорожжя, де був обраний військовим писарем. У квітні 1692 р. Пстрик знову ж таки таемно (але з відома кошового Івана Гусака) вирушив до татар для проведення переговорів. Наслідком цієї подорожі став Кизиксрмснський договір, укладений 26 травня 1692 р. Можливо, Петрик діяв не лише з відома січовиків, а й із дозволу котрогось із впливових політиків Гетьманщини – принаймні надалі гетьман І. Мазепа і генеральний писар Василь Кочубсй взаємно звинувачували один одного у підтримці Петрика.

Укладений у Кизиксрмені договір був окреслений як “вічний мир” між Кримським ханством та незалежною Україною, яку в документі названо “Видільним князівством Київським та Чернігівським зі всім Військом Запорозьким і Народом Малоросійським” або в коротшій формі “Князівством Малоросійським” (як і в інших договорах XVII ст., тут йшлося про князівство без князя). Оригінал був написаний польською мовою, але збереглася лише його копія російською мовою. Складався він із 16 пунктів, з яких частина стосувалася загальних зобов’язань сторін, а частина – тимчасових. Фактично це було оформлення оборонного союзу Козацької України та Криму, спрямоване проти Москви, а опосередковано також і проти Польщі. Татари мали допомогти українцям визволитися з-під московського панування, а українці мали відкрити їм “Муравські шляхи”, які традиційно використовувалися для нападів татар на Московію. Договір забороняв укладення сепаратної угоди з ворогами обох держав (Росія, Польща). Територія Української держави мала охоплювати Лівобережжя і частину Правобережжя, а також частину Слобожанщини: Охтирський та Сумський полки. Натомість населення Харківського та Ри – бинського полків мало бути переселено на “чигиринський” бік Дніпра, а їхня територія мала залишитися незаселеною).

Петрик укладав договір ще як військовий писар, але вже в липні 1692 р. за допомогою татар у Кам’яному Затоні його було обрано гетьманом і призначено полковників та сотників. Це відбувалося на тлі неоднозначної реакції з боку січового товариства – Запорожжя схвалило угоду з Кримом, але відмовилося надати Петрику військову допомогу (його підтримали лише рядові козаки). Наприкінці липня Петрик видав універсал до народу і розпочав наступ із 500-а добровольцями (здебільшого із Запорожжя) та 20-тисячним татарським військом (на чолі з калгою-султаном Девлет-Гіреєм та Батирчі-мурзою). Союзникам піддалися міста Царичанка і Китайгород (неподалік упадання Орілі в Дніпро). Можливо, піддалася й Полтава. Але успіх Петрика розтанув із наближенням московського та Мазе – пиного війська, а також через дії татар (які, як завжди, не могли втриматися від збирання ясиру). Петрик втратив довіру місцевого населення і в таких умовах годі було сподіватися ефективної боротьби проти регулярних армій супротивників. Запорожжя остаточно зреклося підтримки Петрика. Останній ще кілька років здійснював походи спільно з татарами (у тому числі й білгородськими) на територію Гетьманщини, але справа вже була програною.

Остання відома військова акція Петрика з татарами відбулася 1696 р. без жодних успіхів, лише з великими руйнуваннями, після чого ім’я Петрика зникає з джерел понад на десятиліття. Відомо, що в середині 90-х років він мав титул гетьмана “Ханської України” (межиріччя південного Бугу та Дністра), що входила до складу Кримського ханства. У 1711-1712 рр. Петрика згадують з нагоди російсько-турецької війни як “ду – босарського гетьмана”*48.

*48: {Дубосари (Дубесарь) – місто в Молдавії (нині на території невизнаної Придністровської республіки).}

Іншою видатною постаттю кінця XVII – початку XVIII ст. був Семен Палій. Ще 1684 р. він скористався дозволом польського уряду на відновлення козацтва й отримав право на формування козацького полку у Фастові та заселення спорожнілих земель. Його діяльність швидко почала викликати невдоволення польської шляхти, що проживала на Правобережжі. Польський уряд довідався про зносини С. Палія з московськими воєводами, і фастівського полковника було заарештовано, але йому вдалося визволитися з ув’язнення. У 1694 р. Ф. За – мойський охарактеризував С. Палія як людину, що хоче “з мотикою кинутися на сонце”, і зазначив, що цей козацький ватажок мріє про “удільну державу в Фастові”. Досить швидко С. Палій переконався, що у цій боротьбі йому потрібна допомога Гетьманщини, і запропонував І. Мазепі об’єднати обидва береги Дніпра під гетьманською владою. З проханням про об’єднання або бодай допомогу С. Палій ледь не щороку в першій половині 90-х років XVII ст. звертався до Батурина та Москви. Однак в умовах війни проти Туреччини, Росія, звичайно ж, не хотіла псувати відносин із Польщею і не підтримала фастівського полковника. І. Мазепа зайняв невиразну позицію стосовно С. Палія, не бажаючи підштовхнути його в обійми ворожого табору – Польщі, чи, радше, Криму, тим паче, що хан сам ішов на зближення з Палієм (до того ж, його сестра була дружиною котрогось із татарських мурз, а племінник Чора-мурза навіть згодом відвідував дядька). З іншого боку, І. Мазепу, котрий був шляхтичем, не влаштовувала різка соціальна програма С. Палія. Врешті за відсутності підтримки з-за Дніпра у 1694-1695 рр. відбулося примирення Палія з Польщею (але ненадовго).

Після укладення Карловицького миру Польща отримала назад від Туреччини Правобережжя та Поділля, а польські урядові кола, заохочені таким перебігом подій, почали мріяти про повернення втраченої Лівобережної України, водночас домагаючись знищення козаччини на Правобережжі як зайвої перешкоди. Польський посол у Стамбулі 1700 р. пропонував турецькому уряду виступити спільно проти Московії та допомогти повернути Польщі всю Україну (це була, фактично, позиція магнатів, але не короля Августа II, який був прихильно налаштований до Росії). Спроба перешкодити переговорному

Процесу між Стамбулом і Москвою не вдалася, але такі дії виказували справжні наміри поляків.

С. Палій не визнав рішення про скасування козацтва, а тому 1700 р. Польща вислала 14-тисячний загін проти Палія. Поляки захопили низку міст на Правобережжі, але їм не вдалося здобути Фастів. У 1701 р. Польща почала готуватися до нового наступу. У 1702 р. на козацькій раді у Фастові було прийняте рішення про антипольське повстання. До кінця жовтня 1702 р. Брацлавщина опинилася в руках С. Палія. Далі була здобута твердиня й осередок польської влади на Правобережжі – Біла Церква. У польських колах почали поговорю – вати про “нову Хмельниччину”. Однак на початку 1703 р. коронному війську вдалося відвоювати Поділля, але Київщину опанувати не вдалося і королівський уряд звернувся по допомогу до царя Петра І. Росія дала згоду, й І. Мазепа навесні 1704 р. отримав наказ вирушити на Правобережжя, а також углиб Польщі (для підтримки боротьби проти Швеції).

Попри патріотизм та прагнення до об’єднання України, І. Мазепа не був задоволений діяльністю С. Палія – надто багато побоювань було в лівобережного гетьмана щодо цього діяча. По-перше, не подобалося І. Мазепі те, що С. Палія підтримує голота, по-друге, у своїх діях Палій посилався на підтримку Мазепи, що ставило його в незручне становище, врешті в правобережному повстанцеві, якого називали “козацьким батьком”, І. Мазепа вбачав до певної міри конкурента. До того ж, С. Палій порозумівся з прошведськи налаштованими колами Речі Посполитої і гетьман побоювався примирення повстанця з поляками. Тому, коли І. Мазепа перейшов на Правобережжя і С. Палій прибув до його табору, то після місяця прохолодного спілкування між собою, І. Мазепа розпорядився арештувати Палія (липень 1704 р.), і на початку 1705 р. відправив його до Москви, звідки шлях його проліг, звичайно ж, до Сибіру. Цим І. Мазепа позбувся конкурента, однак це не додало йому популярності серед козаків.

Так І. Мазепа став володарем обох берегів Дніпра. Польща, знесилена боротьбою проти Швеції, не мала змоги “витиснути” гетьмана зі своїх колишніх володінь. Мазепі вдалося переконати Петра І в доцільності затримання цієї території під своєю владою – цар сподівався, що Правобережжя потрібне як для

Боротьби проти Швеції, так і для можливої війни з Туреччиною. Однак свої справжні міркування Петро І викладав лише в таємних інструкціях, а офіційно виступав за повернення Правобережжя до Польщі.

Тим часом, тільки-но завершилася російсько-турецька війна, Росія залучила Україну до Північної війни проти Швеції. Річ у тім, що Росія, підписавши Константинопольський мир з Туреччиною, оголосила в серпні 1700 р. війну Швеції, не знаючи, що її союзниця Данія вже капітулювала перед 18-річ – ним шведським королем Карлом XII. Вже у листопаді того ж року російська армія була вщент розбита під Нарвою (козацькі полки не встигли прийти на допомогу росіянам). Як наслідок, в Європі поширилася чутка про небоєздатність російської армії, аКарлХІІ вирішив, що з Росією справа здебільшого закінчена і повернув головні війська проти Польщі, яку вважав більш небезпечною, а до того ж його підігрівала особиста неприязнь до Августа II. Однак це дало змогу Росії добре підготуватися до реваншу.

У Польщі Карл XII провадив досить успішні дії – на 1702 р. шведи зайняли Варшаву та Краків. З одного боку, дії шведів викликали невдоволення в польського населення, але, з іншого – війна зі шведами не була надто популярною в Польщі й її багато хто вважав особистою справою короля Августа II як саксонського курфюрста. Проти польського короля визрівала опозиція на чолі з примасом Польщі Михайлом Стефаном Рад – зєйовським (сином Єроніма Радзєйовського, прошведського політика часів Хмельниччини), який ніяк не хотів змиритися з королюванням Августа і висунув кандидатом на польський престол познанського воєводу Станіслава Лєщинського. Варшавський сейм підтримав таку ініціативу і Станіслав був обраний королем. Однак частина магнатів не визнала скинення Августа з престолу і польське суспільство залишилося розколотим.

Доки увага Карла була прикута до подій у Польщі, Петро І розпорядився вислати на Правобережжя та на Білорусь ук – раїнсько-російську армію. Однак дії козаків у Білорусі 1706 р. були неуспішними. Карл XII знову здобував перемоги і Петро І навіть почав укріплювати Київ, побоюючись походу шведів на Україну. Але Карл XII повернув на захід – у Саксонію, що змусило Августа рятувати свої рідні володіння, підписати восени 1706 р. Альтранштадтський мир, і відповідно вийти з ан – тишведської коаліції та зректися польської корони.

Однак розкол Польщі робив її більш небезпечною для Укра-^ їни – незалежно від того, хто б переміг у війні – Петро І з Августом II чи Карл XII зі Станіславом Лєщинським. У першому випадку був би зафіксований поділ України, а в другому – ціла Україна як союзниця Росії могла б потрапити під владу Польщі. За такої ситуації та в умовах погіршення українсько-російських відносин (через надмірну експлуатацію українських ресурсів для російських задумів) у старшинських колах Гетьманщини почали з’являтися проекти порятунку України. Частина старшини (переважно правобережної) орієнтувалася на Польщу, відкликаючись до Гадяцького трактату, інша частина (передусім Полтавський полк, а також Запорожжя) – покладала сподівання на союз із Кримом.

Пропольську орієнтацію мали генеральний обозний Іван Ло – миковський, миргородський полковник Данило Апостол, ста – родубський полковник Михайло Миклашевський. Вже 1703 р. М. Миклашевський розпочав таємні відносини з прихильниками Августа II і відразу було оговорено, що майбутній статус Гетьманщини та решти козацьких земель має бути оформлений як “Річ Посполита третя Українська” ~ поруч із Польською та Литовською. У 1707 р. в І. Ломиковського та Д. Апостола відбувалися збори старшини, на яких читали Гадяцькі статті, взяті з Печерської бібліотеки. Французький дипломат польського походження Жан Казимир Бал юз, який добре знався на українських справах і 1704 р. відвідував І. Мазепу, 1708 р. повідомляв, що в дипломатичних колах Варшави ідея відновлення Гадяцької унії була також популярна. До речі, цей дипломат згадував, що Франція свого часу підтримала Гадяцький трактат.

Інша концепція – так звана кримська, полягала в тому, що оптимальним для України мав стати союз із Кримом та Туреччиною. На відміну від “гадяцького” проекту, вона передбачала повну незалежність України (без жодних федеративних постулатів). Її прихильниками були генеральний суддя Василь Ко – чубей, полтавський полковник Іван Іскра, запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко. Від 1702 р. запорожці активізували відносини з Кримом. У 1703 р. І. Мазепа повідомляв Москву про таємні зносини І. Іскри з ханом та перекопським беєм.

Івана Мазепу не влаштовувала жодна з цих концепцій, зрештою, уже не нових і дискредитованих у минулому. Щодо “кримського” проекту, то Крим тоді вже не був потужною силою, а доля Східної Європи вирішувалася на Півночі, а не на Півдні. І, звичайно ж, ця ідея не була прийнятною для гетьмана, з огляду на соціальну програму запорожців, а також на те, що ініціаторами зближення виступали особисті вороги гетьмана зі старшинської опозиції.

Натомість “гадяцька” концепція виявилася ближчою для гетьмана попри те, що він розумів, що мрії про “Велике князівство Руське” є небезпечною ілюзією – польські політичні кола в критичні моменти витягували “гадяцьку карту”, але тільки-но ситуація для них покращувалася, годі було мріяти про серйозну автономію України в рамках Речі Посполитої. Однак І. Мазепа таки вважав за потрібне підтримувати таємні відносини з Польщею, а через неї зблизитися зі Швецією. Правда, ініціатива в українсько-польських контактах початково була виявлена з боку Польщі – відразу після своєї коронації в жовтні 1704 р. Станіслав Лєщинський надіслав до Мазепи під Замостя шляхтича-священика Францішка Вольського для встановлення контактів. Але гетьман відправив привезені королівські листи до царя (зайве продемонстрував свою лояльність), а Ф. Вольського затримав при собі.

Натомість уже у листопаді 1705 р. поблизу Кременця І. Мазепа сам пішов на зближення з княгинею Ганною Дольською, тіткою Станіслава Лєщинського. Гетьман та княгиня підтримували шифроване листування про можливість розбудови українсько-польських відносин на засадах Гадяцької унії. У 1707 р. Г. Дольська повідомляла, що король готовий ласкаво прийняти козаків та підготував для І. Мазепи трактат із 12 статей. Врешті 1708 р. переговори завершилися укладенням угоди між гетьманом та королем. Формально це був привілей С. Лєщинського як короля для І. Мазепи, яким передбачалося утворення Руського князівства. Також існують припущення, що І. Мазепі надавалися Вітебське та Полоцьке воєводства на правах залежного від Польщі курляндського герцога. Князівський

Титул не був новиною для І. Мазепи, котрому, за рекомендацією Петра І, було вже надано титул князя Священної Римської імперії (1707 р.). Правда, імператорський диплом і князівський герб не були вислані І. Мазепі з огляду на подальший перебіг подій. Поза “грою” з титулами, реальне значення угоди з Польщею полягало передусім у тому, що І. Мазепа переходив до іншої коаліції. Фактично, договір із Польщею був спробою гетьмана “перестрахуватися” на випадок наступу польського війська на Україну, тоді як шведське військо мало йти на Москву, а цар відмовлявся надати допомогу І. Мазепі. Договір із Польщею також суттєво змінював відношення до гетьмана з боку Карла XII, який досі нічого не хотів чути про спілку з І. Мазепою.

Спроби зав’язати контакти зі Швецією гетьман активізує 1707 р., і вже приблизно в березні 1708 р. в білоруському місті Сморгоні було укладено прелімінарну домовленість про шведські гарантії польсько-української угоди. Зміст її достеменно невідомий і деякі дослідники вважають її повноцінною угодою, інші ж – лише попередньою домовленістю, складеною за польським посередництвом (а тому в ній не могло йтися про повну незалежність України).

Та на перешкоді успішній реалізації планів шведсько-поль – сько-українського <}оюзу стали невдалі дії шведських генералів Левенгаупта та Лагенкрони, перший з яких зазнав поразки під Лісною (вересень 1708 р.), а другий заблукав на Сіверщині і втратив Стародуб. Тому план наступу Карла XII на Москву довелося переглянути і шведське військо рушило до України, чого І. Мазепа аж ніяк не сподівався і не хотів. Гетьман не був готовий до негайного виступу проти царя, як попередньо домовлялися, оскільки козацькі полки були розпорошені. Наближений до гетьмана стародубський полковник Іван Скоропадський був відтятий від І. Мазепи, а Петро І почав закликати гетьмана виступити в похід. Та замість цього І. Мазепа вирішив відкрито підтримати Карла XII і, залишивши столичний Бату – рин, на початку листопада виїхав назустріч шведському королю. Звістка про перехід І. Мазепи на бік шведів приголомшила Петра І, але, не втративши бойового духу, він з іще більшою завзятістю взявся до справи. Першою жертвою гніву царя став Батурин, який був здобутий зрадою одного з козаків. Далі почалися жорстокі репресії проти підозрюваних у симпатіях до І. Мазепи із паралельним винагородженням тих, хто вчасно підтримав царя і виявляв готовність до доносів. Цс спричинило величезну деморалізацію в українському суспільстві.

Одним із недоліків політики І. Мазепи була надмірна секретність його планів, деталей яких не знали навіть найближчі його соратники. Суспільство, загалом озлоблене на Москву, все ж не було підготоване до різкої зміни зовнішньополітичної орієнтації. Для того, щоб імітувати відданість царю, гетьман був змушений висилати козацькі полки (на шкоду своїм планам) на допомогу промосковській партії у Польщі, на придушення повстання на Дону (яке сам хотів би використати проти царя) тощо. Військо, яке залишилося при гетьманові, було малочисельним, і то серед прибічників гетьмана продовжувався перехід на бік царя.

Однак, у той час ситуація для шведсько-українського союзу не видавалася безнадійною – Польща перейшла на бік Карла XII, Прусія зайняла нейтральну позицію, Франція підтримувала шведів, Туреччина виявляла готовність приєднатися до антиросійської коаліції. Карл і Мазепа намагалися порозумітися якнайшвидше з Кримом і Туреччиною. За зв’язки з Кримом (та одночасно зі Запорожжям) відповідав генеральний бунчужний Федір Мирович та канцелярист Данило Болбот (возив до Криму також кореспонденцію від шведів). До Туреччини І. Мазепа вислав кілька місій на чолі з Дмитром Горлен – ком та Тимофієм Згурою, котрі мали порозумітися зі сілістрій – ським сераскером Юсуф-пашею. Д. Болбот навесні 1709 р. вирушив до Очакова, звідки привіз турецького представника на Січ (незадовго перед її зруйнуванням). Крім того, гетьман активізував дипломатичну діяльність і в інших напрямках. Імовірно, робилися спроби налагодити стосунки з Молдавією та Валахією, а також з Доном (чи, радше з “некрасівською” Кубанню). Великі сподівання покладалися на союзну Польщу – до Станіслава Лєщинського було відправлено дипломата єврейського походження Федора Нахимовського, який уже перед тим бував посередником між І. Мазепою та Карл ом XII ікористувався великою довірою, будучи залученим до найбільш делікатних та секретних справ. Станіслав Лєщинський і шведський генерал Крассау мали зайняти Правобережжя та перейти на Лівий берег Дніпра (чого, однак, не відбулося). Загалом, тогочасна активна дипломатична діяльність І. Мазепи не дала бажаних результатів, але важлива була передусім тим, що український гетьман уперше після довгих років залежності від Москви провадив справжню власну зовнішню політику.

Поряд з цим, гетьман та шведський король розраховували також на антимосковські виступи на Дону, Північному Кавказі та Поволжі. Зокрема, для активізації таких відцентрових процесів у Росії було вирішено організувати експедицію на Слобожанщину (з перспективою руху на Москву) в лютому 1709 р. Похід, який початково був успішним для шведів, зупинився через відлигу та повінь. Шведи на Слобожанщині поводилися як на ворожій території і викликали значний опір у місцевого населення у формі партизанської війни.

Невдача походу на Слобожанщину вплинула на підтримку шведсько-українського союзу з боку Туреччини і Криму, які у той час хоч і виявляли прихильність до І. Мазепи та Карла XII, але зайняли вичікувальну позицію та згодні були діяти лише за умов їхніх успіхів. Дещо покращив ситуацію перехід Запорожжя на бік мазепинців (12 (22) березня 1709 р.) – гетьман отримав до своїх послуг 1 тисячу досвідчених вояк. Після того, як кошовий Кость Гордієнко зі запорозькою делегацією прибув до Кар л а XII у Великі Будища, між українською стороною (гетьман та кошовий) та шведською (король) 28 березня (8 квітня) 1709 р. було укладено договір, основною ідеєю якого було зобов’язання Карла XII не укладати мирної угоди з царем, доки Україна та Запорожжя не будуть визволені з-під московської влади.

Після порозуміння Запорожжя з гетьманом на Полтавщині вибухнуло антимосковське повстання, що охопило приблизно територію, яка підтримала колись Петрика. Тим часом, на Січі виникло протистояння, яке намагалася використати Москва, – замість К. Гордієнка запорожці обрали кошовим Петра Сорочинського. Однак, усупереч сподіванням Росії каменем спотикання було питання, на кого орієнтуватися запорожцям у зовнішній політиці – поляків (К. Гордієнко висилав листи до С. Лєщинського) чи на Крим (П. Сорочинський, котрий після цього виїхав до Криму), однак антимосковські настрої панували в обох партіях. Тоді Москва в березні 1709 р. наказала новообраному “підросійському” гетьману І. Скоропадському розпочати економічну блокаду Запорожжя, а на початку квітня з Києва вирушило московське військо на чолі з полковником П. Яковлевим для того, щоб зруйнувати Січ, що й відбулося 14 травня.

Це вкотре послабило сподівання на підтримку Криму та Туреччини, які хотіли діяти лише в спілці з успішними союзниками. Шведсько-українській спілці необхідно було переломити ситуацію на свою користь. І під цим кутом зору, союзники покладали великі сподівання на здобуття Полтави. У квітні шведи розпочали облогу міста, але, за браком важкої артилерії, здобути його не могли. Тим часом, С. Лєщинський та генерал Крассау не змогли прийти на допомогу Карлові XII і після поразки біля Підкаменя на Поділлі були змушені повернути назад до Вісли. З іншого боку, Петро І також не міг зволікати з генеральною битвою через скрутне становище Полтави. Битва початково планувалася на 29 червня 1709 р., але Карл XII довідався, що на допомогу московській армії поспішає 40 тис. калмицького війська на чолі з ханом Аюкою і вирішив розпочати бій на два дні раніше. Однак це не врятувало Карл а XII, і шведи були розбиті під Полтавою 27 червня 1709 р. (українці в битві участі не брали). Після значних утрат союзне військо почало відступати, але ЗО червня під Переволочною військо Олександра Меншікова та Івана Скоропадського наздогнали Карла XII та І. Мазепу і завдали їм нищівної поразки. Шведська армія після цього вже не існувала. Карл XII та І. Мазепа з найближчим оточенням і К. Гордієнко з 2 тис. запорожців почали відступати до турецьких володінь. 6 липня вони вже були в Очакові (при чому очаківський паша пропустив тільки значніших людей, а решті не дозволив перейти Південний Буг, що розчарувало І. Мазепу, який переконував Карла XII у приятельських відносинах із пашею), а 1 серпня – в Бендерах. Незабаром із Криму до них приєднався дипломат і генеральний бунчужний Ф. Мирович. Політичні емігранти перебували в непевному становищі – упродовж липня Петро І наполегливо вимагав від Стамбулу видачі І. Мазепи та його прибічників, але, на щастя, турецький уряд не мав наміру їх видавати. Незабаром серед мазепинців відбувся розкол, і частина старшини подалася під протекцію молдавського господаря до Ясс. на Лівий берег Дніпра (чого, однак, не відбулося). Загалом, тогочасна активна дипломатична діяльність І. Мазепи не дала бажаних результатів, але важлива була передусім тим, що український гетьман уперше після довгих років залежності від Москви провадив справжню власну зовнішню політику.

Поряд з цим, гетьман та шведський король розраховували також на антимосковські виступи на Дону, Північному Кавказі та Поволжі. Зокрема, для активізації таких відцентрових процесів у Росії було вирішено організувати експедицію на Слобожанщину (з перспективою руху на Москву) в лютому 1709 р. Похід, який початково був успішним для шведів, зупинився через відлигу та повінь. Шведи на Слобожанщині поводилися як на ворожій території і викликали значний опір у місцевого населення у формі партизанської війни.

Невдача походу на Слобожанщину вплинула на підтримку шведсько-українського союзу з боку Туреччини і Криму, які у той час хоч і виявляли прихильність до І. Мазепи та Карла XII, але зайняли вичікувальну позицію та згодні були діяти лише за умов їхніх успіхів. Дещо покращив ситуацію перехід Запорожжя на бік мазепинців (12 (22) березня 1709 р.) – гетьман отримав до своїх послуг 1 тисячу досвідчених вояк. Після того, як кошовий Кость Гордієнко зі запорозькою делегацією прибув до Карла XII у Великі Будища, між українською стороною (гетьман та кошовий) та шведською (король) 28 березня (8 квітня) 1709 р. було укладено договір, основною ідеєю якого було зобов’язання Карла XII не укладати мирної угоди з царем, доки Україна та Запорожжя не будуть визволені з-під московської влади.

Після порозуміння Запорожжя з гетьманом на Полтавщині вибухнуло антимосковське повстання, що охопило приблизно територію, яка підтримала колись Петрика. Тим часом, на Січі виникло протистояння, яке намагалася використати Москва, – замість К. Гордієнка запорожці обрали кошовим Петра Сорочинського. Однак, усупереч сподіванням Росії каменем спотикання було питання, на кого орієнтуватися запорожцям у зовнішній політиці – поляків (К. Гордієнко висилав листи до С. Лєщинського) чи на Крим (П. Сорочинський, котрий після цього виїхав до Криму), однак антимосковські настрої панували в обох партіях. Тоді Москва в березні 1709 р. наказала новообраному “підросійському” гетьману І. Скоропадському розпочати економічну блокаду Запорожжя, а на початку квітня з Києва вирушило московське військо на чолі з полковником П. Яковлсвим для того, щоб зруйнувати Січ, що й відбулося 14 травня.

Це вкотре послабило сподівання на підтримку Криму та Туреччини, які хотіли діяти лише в спілці з успішними союзниками. Шведсько-українській спілці необхідно було переломити ситуацію на свою користь. І під цим кутом зору, союзники покладали великі сподівання на здобуття Полтави. У квітні шведи розпочали облогу міста, але, за браком важкої артилерії, здобути його не могли. Тим часом, С. Лєщинський та генерал Крассау не змогли прийти на допомогу Карлові XII і після поразки біля Підкаменя на Поділлі були змушені повернути назад до Вісли. З іншого боку, Петро І також не міг зволікати з ге

(1 votes, average: 5,00 out of 5)