Зовнішня політика України – Кучик О. С. – 5.2. Зовнішня політика козацьких гетьманів в умовах розколу України
На початку 60-х років XVII ст. розкол України продовжував поглиблюватися – коли в Корсуні на козацькій раді було ратифіковано Слободищенський трактат, то на Лівобережжі переяславський полковник (і дядько Ю. Хмельницького) Яким Сомко разом із деякими іншими полковниками тієї сторони Дніпра склали присягу на вірність царю. Спроби об’єднати обидві частини козацької України походами Ю. Хмельницького завершилися безрезультатно. Остаточно розкол закріпився 1663 р., коли на початку цього року на козацькій раді в Чигирині Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся в ченці під іменем Гедеона, а гетьманами на обох боках Дніпра стали люди з протилежними зовнішньополітичними орієнтаціями – про – польський Павло Тетеря-Моржковський та промосковський Іван Брюховецький.
Після Переяславських статей 1659 р., які надалі слугували основою для гетьманів Лівого берега в їхніх відносинах з Москвою, фактично неможливо говорити про повноцінну зовнішню політику – вона обмежувалася лише до двосторонніх українсь – ко-російських стосунків, які не мали характеру міжнародних відносин, а радше відповідали моделі “колонія-метрополія”.
У часи правління на Правобережжі П. Тетері його зовнішня політика була вкрай обмеженою і йшла у фарватері польської політики (зрештою, Слободищенська угода й не передбачала права на зовнішні зносини), зводячися здебільшого до невдалих спроб повернути втрачене Лівобережжя. Для цього П. Тетеря спробував схилити на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, котрий після перевороту І. Брюховецького був страчений за розпорядженням останнього. П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, який розпочався у жовтні 1663 р. На допомогу полякам та правобережним українцям вирушили татари, але на заваді активнішій допомозі з їхнього боку стали диверсійні дії Івана Сірка проти Криму. Кампанія на початку (попри важкі зимові погодні умови) розвивалася успішно для короля та П. Тетері – швидкими темпами здобувалися значні території. Однак успіх був поверховим – Київ та добре укріплені міста оминалися, щоб не затримуватися, і так українсько-польське військо дійшло аж до Глухова неподалік кордону з Московією. Але такий підхід до справи спричинив неможливість надовго закріпити здобутки. Під час цієї братовбивчої війни козаки обох берегів намагалися порозумітися – це випливає зі звинувачень у таємних зносинах Івана Богуна з протилежною стороною (якого тоді, за рішенням польового суду, було розстріляно). Тим часом, на Правобережній Україні розпочалося повстання під проводом Сулимки та О. Гоголя, яке застало П. Тетерю на Полтавщині, а ЯнаКазимира – на Чернігівщині. В такій ситуації вони були змушені повертатися назад.
Єдності українських сил на Правобережжі заважала недалекоглядна політика П. Тетері, через інтриги якого було протиправно страчено І. Виговського (за звинуваченнями у підтримці повстанців), заслано до пруської фортеці Мальборк київського митрополита Й. Тукальського, архімандрита Геде – она (Ю. Хмельницького), полковника Г. Гуляницького тощо. Повстанські ватажки діяли без узгодження своїх кроків, що призводило до хаосу. Не бачачи перспектив у своєму подальшому гетьмануванні, у червні 1665 р. П. Тетеря забрав гетьманські клейноди та скарби і подався до Польщі. Однак це не врятувало його – згодом до нього висували претензії і польська шляхта, і козацтво на чолі з П. Дорошенком, і врешті, 1670 р. під загрозою баніції (вигнання) П. Тетеря втік до Молдавії, а звідти до Туреччини, де був прийнятий султаном Мех – медомІУ і затверджений гетьманом України під турецьким протекторатом, але невдовзі був отруєний.
Дії лівобережного гетьмана І. Брюховецького також мали на меті підпорядкувати землі протилежного боку Дніпра під свою владу. Крім цього, упродовж свого правління цей гетьман уклав дві домовленості з Москвою – Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.). Згідно з першими, в Україні мало перебувати московське військо (буцімто для захисту від ворогів), утримуване коштом місцевого населення, впроваджувалися торговельні обмеження для лівобережних. Політика І. Брюховецького викликала опозицію в населення Лівобережжя, і для зміцнення своєї влади він вирішив опертися ще більше на московську підтримку. У листопаді 1665 р. І. Брюховецький першим із гетьманів відвідав Москву й уклав там нові Московські статті, які ще дужче узалежпювали Україну від Росії. Царські воєводи мали перебувати в ще більшій кількості міст, ніж це передбачалося Переяславськими статтями 1659 р., а також на Кодаку біля Січі, що згодом обурило запорожців. Крім того, воєводи отримали широкі повноваження щодо втручання у місцеві справи. Київського митрополита мав призначати московський патріарх. Усе населення Гетьманщини, крім козаків, оголошувалося царськими підданими та підпорядковувалося напряму царському уряду. До часів І. Брюховецького гетьмани у звертанні до царя писалися його “вірними слугами та підданими”, натомість цей гетьман почав себе титулувати царським “холопом” і “найнижчим підніжком”. До того ж, гетьман став московським боярином та одружився з княжною Долгорукою (ймовірно, вважаючи цс за велику честь). Діяльність І. Брюховецького загалом оцінюється негативно – власне він за кілька років невмілого правління звів нанівець незалежність України.
Доки на Лівобережжі І. Брюховецький намагався коштом державної незалежності зміцнити свою владу, на Правобережжі панував хаос. Після втечі П. Тетері до Польщі гетьманом було обрано татарського ставленика Степана Опару, котрий, однак, дуже швидко перестав влаштовувати самих татар і вони його видали Петрові Дорошенку, який став гетьманом у жовтні 1665 р. Цей вибір був підтверджений на загальній військовій раді в Чигирині у січні 1666 р., де новий гетьман і козаки присягли навзаєм одне одному. При цьому не уточнювали, при якому саме монархові вони перебуватимуть – польському королю, чи московському царю. Правда, на початках свого правління П. Дорошенко визнавав зверхність короля і навіть протекторат кримського хана – наприклад, завойовуючи міста, він приймав від населення присягу “королю і ханові”.
Популярність П. Дорошенка швидко зростала, як і лави його прихильників. Гетьман реформував збройні сили, зробивши своєю опорою відданих йому “сердюків” (від турецького “серденгесті” – нещадні) – вільних найманців, до яких належали не лише українці, а й іноземці. Крім того, П. Дорошенко винаймав загони татарської кінноти. Правобережний гетьман спробував закріпитися на Лівобережжі під час відсутності І. Брюховецького, котрий виїхав до Москви. Водночас, П. Дорошенко вирішив скористатися зі складного становища Польщі, яка переживала бунт (рокош) Юрія Любомирського, що тривав у 1665-1666 рр. На старшинській раді в лютому 1666 р. сформульовано програму дій, яка передбачала виступ проти поляків, союз із кримським ханом та об’єднання України під владою П. Дорошенка.
Ця програма почала активніше реалізовуватися після того, як стало відомо про початок польсько-російських переговорів у селі Андрусові біля Смоленська. У червні 1666 р. Москва виявила готовність зректися Правобережної України на користь Польщі. П. Дорошенко вирішив, що залишилося лише змусити ще й Польщу зректися Правобережжя, однак свої наміри не поспішав втілювати. Щойно восени 1666 р. гетьман заручився допомогою 30-тисячної орди і в грудні дійшло до конфлікту на Поділлі з поляками під командуванням Себастьяна Маховського. Попри початкові успіхи поляків, загони С. Ма – ховського були розбиті вщент, а сам полковник потрапив у полон і був вивезений до Криму.
Польська сторона цей розгром сприйняла як катастрофу і це лише пришвидшило укладення Андрусівського перемир’я 20 (ЗО) січня 1667 р., яке встановлювалося на 13,5 року. Московській державі передавалися Смоленськ, Чсрнігово-Сіверщина та Лівобережна Україна. За Річчю Посполитою залишалися Правобережна Україна, білоруські землі (з містами Вітебськ, Полоцьк, Двінськ). Київ ще два роки мав перебувати під владою Московії, а потім повернутися до Польщі. Запорізька Січ опинялася під спільною владою обох держав. На випадок татарських нападів на українські землі, Московія та Польща мали об’єднати свої зусилля проти Криму.
Це перемир’я викликало обурення на Лівобережній Україні, де розчарування політикою царського уряду лише зростало після того, як почали впроваджуватися в життя Московські статті 1665 р. У 1666 р. невдоволення викликала спроба царських чиновників провести перепис населення в Україні. Колись промосковськи налаштовані запорожці цього разу виступили проти присутності російських воєвод на Кодаку. Після Андру – сова атмосфера ще більше нагніталася, і навіть найзапекліші прихильники проросійського курсу, у тому числі єпископ Ме – фодій (Максим Филомонович), стали в опозицію до Москви.
Украй насторожено було сприйнято Андрусівське перемир’я Туреччиною та Кримом. Польща намагалася запобігти новому конфлікту та відновити мир із Туреччиною, котра на той момент не була готова виступити проти поляків через бойові дії з венеційцями за Крит, і погодилася на мирні відносини, але польському послу було заявлено, що мир не буде тривалим, якщо Польща не зречеться України та не розірве перемир’я з Москвою.
У вересні 1667 р. П. Дорошенко зі значним військом та доброю артилерією, а також за підтримки татар, якими командував калга-султан Керим-Гірей, вирушив проти поляків, чиє військо виявилося менш численним. Українсько-татарському війську на початку жовтня вдалося під Підгайцями взяти в облогу польські війська Яна Собєського, і вже коли успіх, здавалося, був на боці П. Дорошенка, прийшло повідомлення про надзвичайно руйнівний похід кошового Івана Сірка та Івана Ждана (Рога) на Крим, під час якого було зруйновано місто Арбаутук, понищено околиці Кафи, взято в полон півтори тисячі татарок та їхніх дітей, звільнено понад 2 тис. українських невільників*46. Це справило гнітюче враження на татарське військо, яке перебувало при П. Дорошенкові, і частина з них почала утікати додому. Калга Керим-Гірей буцімто заспокоював татар і переконував не гніватися на козаків, бо, мовляв, “брат за брата не відповідає” – П. Дорошенко не винен у віроломстві І. Сірка, проте гетьман про всяк випадок почав окопувати свій табір, побоюючись зради татар (у пам’яті ще живі були спогади про невдале “союзництво” татар із часів Хмельниччини). Татари тим часом почали 16 жовтня 1667 р. сепаратні переговори з поляками, які тривали лише чотири години. За їх результатами були вироблені умови польсько-татарського трактату, за яким між сторонами наставало перемир’я – забувалися попередні провини і встановлювалися союзницькі відносини. Козаки мали визнати підданство польському королю і чекати на рішення польської комісії в їхніх справах.
*46: {Ще в січні 1667 р. І. Сірко мав переговори а Я. Собеським у Львові, на яких вони домовилися, що кошовий проведе диверсію проти татар, щоб розірвати їхній союз із П. Дорошенком.
[1] Нині Сремські Карловиці – місто в сучасній Сербії (Воєводина).
[1] “Некрасовці” – колишні донські козаки, що брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна, а потім, на чолі з Ігнатом Некрасовим, переселилися на землі Кубанської орди.}
Після цього, 19 жовтня 1667 р., був укладений ще українсько-польський Підгаєцький трактат, який в оригіналі мав пазву “Освідчення підданства козаків королю й Речі Посполитій”. Подібно до угоди з татарами, передбачалося забуття всіх давніших непорозумінь, а козаки мали визнати зверхність польського короля і не шукати собі протекції в інших володарів. Польська шляхта мала повертатися у свої володіння на Правобережжі, вільними ж мали залишитися лише суто козацькі поселення. Права та привілеї козаків мали розглядатися на майбутньому сеймі, на який козацтво мало відправити своїх послів. У містах із козацьким населенням не повинні перебувати коронні залоги. Договір був скріплений взаємною присягою. За повідомленням Яна Собєського, гетьман обіцяв зректися турецького протекторату (завдяки заходам П. Дорошенка, Туреччина вже з весни 1666 р. вважала його своїм васалом).
Для П. Дорошенка цей договір був чималим розчаруванням, адже на початку кампанії він був переконаний у своїй перемозі й навіть звернувся до львів’ян з вимогою надіслати своїх послів до нього, доки не пізно. Крім того, татарська допомога дорого коштувала – татари мали право забрати ясир, який вони полонили в Галичині. Це не додавало слави ні П. Дорошенкові, ні Я. Собєському, котрий навіть видав відповідний універсал.
Однак ця невдача переконала П. Дорошенка в необхідності заручитися підтримкою Туреччини (всупереч укладеному договору). Правда, на початках доводилося приховувати свої плани від польського уряду й імітувати лояльність до нього. Однак Дорошенкові невдачі суттєво не зашкодили його популярності й до нього продовжували прибувати прихильники з обох боків Дніпра. Це занепокоїло Москву, яка вирішила налагодити з ним дипломатичні зносини. П. Дорошенко запевняв Московію у готовності прийняти протекторат за умови, що Україна буде об’єднаною (включно з Галичиною та Волинню). Царський уряд, однак, волів триматися Андрусівських домовленостей і радив П. Дорошенку зберігати відданість польському королю і не йти на союз із Туреччиною та Кримом.
Тим часом, на Лівобережжі й далі зростали антимосковські настрої, які загрожували владі І. Брюховецького. Щоб не втратити булави і життя, цей гетьман, який був відомим демагогом свого часу і тонко відчував настрої мас, вирішив очолити повстання проти Москви.
Майже одночасно – у січні 1668 р. – відбулося дві старшинські ради – одна в Гадячі, зініційована І. Брюховецьким, інша в Чигирині, за ініціативою П. Дорошенка. За результатами нарад, обидва гетьмани вислали послів до Туреччини та Криму з пропозиціями васального підданства турецькому султану та союзу з татарами. Обом не було відмовлено, однак Стамбул зайняв очікувальну позицію щодо того, хто візьме гору. І. Брюховецький, крім того, звернувся до донських козаків із пропозицією виступити проти Москви. Звертався він і до правобережного козацтва із закликом визволяти Україну, ймовірно, претендуючи на роль провідника у цій боротьбі. На цей заклик відгукнувся П. Дорошенко, котрий у травні 1668 р. перейшов за Дніпро назустріч І. Брюховецькому. Шд час того, як гетьмани наближалися один до одного, в таборі І. Брюховецького виник бунт і його було вбито 8 (18) червня неподалік Диканьки (на Полтавщині). Так, прийшовши до влади за допомогою натовпу, цей гетьман-демагог і загинув від його ж рук. Питання загальноукраїнського лідерства було вирішене – гетьманом обох боків Дніпра проголосили П. Дорошенка.
Це був пік популярності П. Дорошенка, але становище його було геть нелегким – з обох боків наступали ворожі війська — із заходу поляки, стривожені його діями (попри те, що до останньої миті гетьман намагався всіляко вдавати з себе вірного підданого короля), а зі сходу та півночі – московська армія, яка вирушила на придушення бунту ще за життя І. Брюховецького. Нового гетьмана не підтримувала проросійськи налаштована Чернігівщина. Неприхильність спостерігалася і на Запорожжі. Намагаючись рятувати Правобережжя, П. Дорошенко змушений був відступити, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, котрий у скрутпих умовах і без належної допомоги досить швидко (за намовою чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) погодився на переговори з російською стороною.
П. Дорошенко в умовах наступу з двох сторін інтенсивно листувався і з московською, і з польською сторонами, запевняючи, що він нічого проти них не мав – лише йшов на заклик лівобережного населення. Паралельно П. Дорошенко та його брат Григорій пишуть листи до молдавського господаря з проханням про військову допомогу. Господар також забезпечував вільний проїзд козацьких послів до Стамбулу. Врешті польський наступ хоч і почав згасати, але його наслідком стала неможливість гетьмана розвинути успіх на Лівобережжі.
До клопотів гетьмана додалося погіршення стосунків із татарами, які підтримали бунт молодого кошового писаря Петра Суховія, що був послом від Запорожжя до Криму. Останній уклав у Бахчисараї угоду з ханом Адиль-Гіреєм, в якій зобов’язувався від імені Запорожців не нападати на татарські улуси, а взамін за це хан надасть П. Суховію військову допомогу. Після повернення в присутності татарських послів січовики обрали П. Суховія гетьманом. Згодом його владу визнали Полтавський, Миргородський та Лубенський полки.
У такій ситуації П. Дорошенко активізував відносини з Туреччиною. В серпні 1668 р. зі Стамбулу до України вирушили двоє чаушів (один із них мав порозумітися з І. Брюховецьким, однак того вже не було серед живих) у супроводі полковника Гамалії. Султан пропонував П. Дорошенку “кримський” варіант підданства – без жодних податків, лише з обов’язковим розташуванням яничарських залог у Чигирині та Кодаку (Дорошенко погоджувався лише на Кодак).
У відповідь гетьман відправив у серпні 1668 р. послів генерального писаря Лукаша Бускевича та полковника Григорія Білогруда до Стамбулу зі своїми пропозиціями, сформульованими у 17 пунктах. П. Дорошенко при цьому відкликався до договору Б. Хмельницького зі султаном (1651 р.). Гетьман пропонував, щоб йому підлягали кримські та ногайські орди, і для цього просив булаву і “туй” (прапор) як символи зверхності над ордами, але щоб ці клейноди не перетворювали гетьмана на звичайного підданого, а лише символізували приязнь султана. Застерігалося також, щоб не було кривд місцевому населенню, не руйнувалися церкви та не споруджувалися мечеті. Завойовані спільно міста мали залишатися під владою козаків. Козацька держава у баченні П. Дорошенка мала б охоплювати, крім Правобережжя і Лівобережжя, ще й західноукраїнські та нівденнобілоруські землі. Проект договору був досить амбітний – один із пунктів передбачав заборону скидання Константинопольського патріарха, а за іншим Туреччина втрачала право на укладення договорів із Московією та Польщею без порозуміння з гетьманом.
Водночас, наприкінці 1668 р. П. Дорошенко здійснює інтенсивні переговори з Московією, пропонуючи підданство царю, але зі збереженням значної незалежності козацької України (наприклад, цілковита відсутність царських воєвод в Україні). Москву не влаштовували ні пропозиції, гетьмана, ні перспектива погіршення стосунків із Польщею і царський уряд радив своїм послам підтримувати стосунки з гетьманом далі, але не давати жодних обіцянок. Урешті це охолодило запал П. Дорошенка, і відносини з Московією почали поступово погіршуватись, тим паче, що вимальовувалася краща перспектива – турецька. Зближення ж із Туреччиною супроводжувалося погіршенням відносин із Кримом (ймовірно, хана Адиль-Гірея не влаштовувало це зближення). Через підтримку ханом П. Суховія П. Дорошенко навіть побив ханських послів і обіцяв “перевернути Крим догори ногами” так, як це колись зробив його дід.
На Лівобережжі Дорошенкового наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного було обрано спочатку “сіверським гетьманом”, а невдовзі він був змушений повернутися у підданство до царя. У березні 1669 р. у Глухові відбулася козацька рада за присутності представників царя, на якій було укладено нову українсько – російську угоду. Потреба в ній зумовлювалася бажанням обох сторін переглянути відносини після антиросійського виступу І. Брюховецького. “Глухівські статті” хоча й відкликалися до збереження прав і вольностей, які існували за часів Хмельниччини, але фіксували значні обмеження автономії Лівобережної України, хоча, звичайно, не в таких жорстких межах, як у Московських статтях 1666 р. Так, воєводи повинні були перебувати лише в 5 містах і не мали права втручатися у місцеві справи. До відання гетьманської адміністрації поверталося збирання податків. Гетьман мав право тримати особливий полк, який складався з тисячі найманців – “компанійців”, а реєстрового війська мало бути ЗО тисяч. Зберігалася, однак, заборона на ввезення на територію Московії горілки та тютюну. Забігаючи наперед, зазначимо, що прямолінійний характер Д. Многогрішного та його загалом прихильне ставлення до П. Дорошенка зробили його правління короткотривалим, і вже в березні 1672 р. опозиція, за погодженням із Москвою, відсторонила його від влади, після чого гетьман був засланий до Сибіру (перший гетьман-засланець). Після цього несподівано виринув претендентом на булаву І. Сірко, але був схоплений і також відправлений до Сибіру. До влади прийшов колишній військовий суддя Іван Самойлович, який уклав у червні того ж року з Москвою Конотопські статті, які, здебільшого, повторювали Глухівські, але з певним обмеженням гетьманської влади та автономії Гетьманщини (щодо зовнішньої політики, то, звичайно ж, підтверджувалася заборона на дипломатичні зносини з іноземними державами, а також було вилучено пункт про присутність українських представників на зустрічах російських послів з іноземними дипломатами).
У лютому 1669 р. П. Дорошенко нетерпляче очікував на прибуття послів від турецького султана, а також на повернення своїх послів – Л. Бускевича та Г. Білогруда, які затрималися у Стамбулі. Врешті на початку березня 1669 р. прибули турецькі посли, а разом з ними, ймовірно, і волоські. Делегацію зустріли дуже урочисто (тоді як московських послів зустрічали щораз із меншими почестями, а напередодні приїзду турків, представників князя Г. Ромодановського взагалі було поспіхом відправлено вночі). Через кілька днів козаки з турецькими дипломатами поїхали на старшинську раду під Корсунь (11 березня), на якій обговорювалося питання турецького протекторату. Власне турецькі посли зачитали грамоту від султана про прийняття ним України під свою протекцію за волоським зразком. Фактично на раді було зафіксоване підданство турецькому султану, хоча власне акту підданства не відбулося, бо козаки та гетьман не склали відповідної присяги. Турецька протекція сподобалася далеко не всім жителям Правобережної України. Зрештою і П. Дорошенко як непересічна особистість не надто влаштовував турків – вони воліли б бачити на гетьманстві слабшу постать.
Після Корсунської ради П. Дорошенко відправив разом із турецьким посольством численну козацьку делегацію на чолі з Михайлом Портянкою, якій від гетьмана було доручено поскаржитися султанові на кримського хана Адиль-Гірея і домагатися скинення його з ханського престолу. Річ утому, що Адиль-Гірей уклав союз із П. Суховієм у рамках політики зменшення турецьких впливів на Крим, і союз Стамбулу з Чигирином йому аж ніяк не міг бути вигідним. Султан зволікав із наданням протекції козакам і закидав М. ГІортянці хиткість та невірність українських гетьманів щодо своїх протекторів. Правда, турецький чауш урятував П. Дорошенка від розгрому татарсько-суховіївськими військами під с. Комончею. Після цієї битви в таборі опозиційних до П. Дорошенка сил відбулися зміни – в Умані була скликана рада, яка в липні 1669 р. обрала гетьманом замість П. Суховія місцевого уманського полковника М. Ханенка, завзятого прихильника Польщі. Новий опозиційний гетьман безуспішно намагався завадити прибуттю чергового турецького посла до П. Дорошенка. Цей посол – Ктуджи-паша Алі-ага – прибув, у відповідь на місію Михайла Портянки, і виконував важливе доручення – для чигирипсько – го гетьмана було привезено султанську грамоту та “санджаки” (булаву, бунчук, корогву і кафтан)*47, які, як сказано було в грамоті, призначалися не на підданство, а на приязнь. Вручення відбулося наприкінці серпня 1669 р. на раді під Уманню. Султанська грамота засвідчувала захист козакам, які повинні жити в “братерстві” з татарами, оскільки як одні, так і інші, є слугами султана (у цьому випадку служба вигідно відрізняється від підданства).
*47: {У турецькій мові слово “санджак” означає знамено, а також адміністративну одиницю (повіт або інколи провінцію), натомість в українській мові ним іноді називають цілий набір клойпод, які отримував козацький гстьмап від турецького султана.}
П. Дорошенко передав листи до великого візира та кайма – кана (його заступника), в яких нарікав на безчинства татар та просив їх заспокоїти. Султан вже у вересні 1669 р. попередив кримського хана про передачу гетьману санджаків. Союз із Туреччиною придався гетьману в протистоянні з Кримом, коли під час бою під Стебловом на татар та М. Ханенка із П. Суховієм напала Вілгородська орда (підпорядкована не хану, а сілістрій – ському паші) разом із І. Сірком, який цього разу виступив союзником П. Дорошенка. Завдяки вчасно ненаданій допомозі М. Ханенко був розгромлений, хоча сам початково розраховував на допомогу Бєлгородської орди. П. Суховій та ІО. Хмельницький (що був тоді прихильником опозиційних до П. Дорошенка сил) були як невільники захоплені татарами – перший кримськими, другий – білгородськими. Однак ця ненадійна орда зробила прикру несподіванку й для самого П. Дорошенка, піднявши бунт та почавши полювання за ясиром, порубавши при цьому козацьких послів, які поверталися з Речі Посполитої. Правда, за деякими переказами, винуватці погрому послів були жорстоко покарані турецькою адміністрацією.
Турецький уряд зовні декларував приязні відносини до П. Дорошенка, але остаточно йому не довіряв і тримав при собі як запасного кандидата на гетьманство Ю. Хмельницького. Туркам було відомо, що П. Дорошенко не розірвав остаточно з Польщею (гетьман дійсно продовжував інтенсивно листуватися з Яном Собєським). Восени 1669 р. на коронаційний сейм до Польщі було відправлене посольство з вимогами автономії для України. Цей візит козацьких послів завершився без успіху, але справа пожвавилася влітку 1670 р. на переговорах в Острозі. Представники П. Дорошенка знову висунули вимоги, за своїм змістом наближені до Гадяцької угоди, але Річ Посполита не була готова на них погодитися. Врешті поляки вирішили мати справу з їхнім традиційним прихильником – М. Ханенком і у вересні 1670 р. з ним було укладено Острозький договір, ратифікований того ж року сеймом. Його умови полягали лише у визнанні “козацьких вольностей” і певних поступок православним. П. Дорошенка натомість визнали “зрадником вітчизни”.
Це всс додало популярності П. Дорошенкові і він налаштувався на серйозну боротьбу проти Польщі. Для цього він розгорнув широку дипломатичну діяльність – звертався до Д. Многогрішного, до офіційної Москви та навіть до донського повстанця Степана Разіна. Також було відправлено листа до бран – денбурзького курфюрста Фрідріха Вільге л ьма, намагаючись залучити його до антипольської коаліції, як це було в часи Б. Хмельницького. Але лист до курфюрста перехопили поляки.
Однак ці дипломатичні старання не давали бажаного результату і єдина вагома допомога могла надійти від Туреччини та її союзників. Ситуація покращується і в Криму – ханом став
Селім І Гірей, освічений і розсудливий діяч, який намагався узгоджувати власну політику з турецькою і не розглядав П. Дорошенка як ворога. Наприкінці 1671 р. П. Дорошенкові нарешті надійшла підмога – 26 тис. татар та кілька тисяч турків. Це дало змогу в грудні зупинити наступ коронного гетьмана Яна Собєського на Поділля.
Урешті Туреччина, завершивши успішно тривалу війну з Венецією, оголосила ще наприкінці 1672 р. війну Речі Посполитій. Султан Мехмед IV особисто очолив понад стотисячну армію, котра вирушила в похід у травні 1672 р. До неї приєдналося 15 тис. татарського війська, волоські загони і 12 тис. козаків П. Дорошенка. Головна надія поляків – неприступна фортеця Кам’янець на Поділлі – була здобута у серпні 1672 р., і до міста урочисто в’їхали султан та гетьман. У вересні турецько – татарсько-козацьке військо з’явилося під Львовом. Польща розуміла безнадійність опору і просила миру. Договір було підписано 28 жовтня 1672 р. під Бучачем і поляки недарма вважають його найганебнішим в усій своїй історії. За Бучаць – ким миром, Польща зрікалася своїх прав на Західне Поділля — тепер воно отримало назву Кам’янецького еялету у складі Османської імперії. Козацька Україна (Брацлавське та південь Київського воєводства) ставала самостійною державою під протекторатом Туреччини. Султан отримував від поляків велику контрибуцію і надалі Польща мала сплачувати щороку “упоминки”. Однак сейм не ратифікував цієї угоди, а фактично вона була використана для припинення бойових дій у безвихідній ситуації.
Формальна перемога П. Дорошенка реально стала для нього поразкою, передусім у моральному плані – перетворення християнських святинь на мечеті на окупованій турками території та збирання татарами ясиру не додавали гетьманові підтримки в народу. З приєднанням до Туреччини Західного Поділля та частини Галичини, за П. Дорошенком залишилися напівзруйновані землі, з яких усе більше втікало населення. І навіть козацька територія не була ним повністю контрольована, оскільки в Білій Церкві закрилися прихильники М. Ха – ненка.
Польща не могла змиритися з поразкою, і через рік після неї сформувала досить боєздатне військо, яке в листопаді 1673 р. розбило передову турецьку армію під Хотином і здобуло фортецю. У той час також помер король Михайло Вишневецький і на його місце прийшов значно здібніший політик ЯнСобє – ський. Однак поляки не змогли суттєво розвинути успіх через пасивпість литовського війська, несприятливість погодніх умов та, зрештою, смерть короля. Війна знову розгорілась 1674 р., коли турки змогли відновити сили. Але ще в січні того ж року почався наступ на П. Дорошенка зі сходу – лівобережний гетьман І. Самойлович, який мріяв приєднати Правобережжя, заохотив царський уряд до війни проти П. Дорошенка. Дії московсько-українських військ були досить успішними, і в березні 1674 р. в Переяславі генеральна рада проголосила І. Самой – ловича гетьманом обох боків Дніпра, а в червні він почав облогу столичного Чигирина. На допомогу П. Дорошенкові з Молдавії вирушив султан, а з Криму – хан Селім. Отримавши про це звістку, І. Самойлович зі своїми козаками та московитами поспіхом відступили. Під час цієї кампанії від обох ворогуючих сторін дуже постраждало місцеве населення. Руїнницькі процеси лише зміцнилися з наступом поляків, а 1675 р. – з черговим приходом турків і татар на Україну. Брацлавщина була остаточно зруйнована і П. Дорошенка населення вважало головним винуватцем усіх бід. Турецько-татарський похід на Польщу завершився переговорами татар із поляками, на які представники П. Дорошенка навіть не були допущені.
Восени 1675 р. П. Дорошенко, розчарований турецько-татар – ською допомогою, запросив І. Сірка до Чигирина і заявив про бажання скласти булаву і присягнути на вірність царю. Однак Москві цього було недостатньо і від гетьмана вимагалося принести присягу перед І. Самойловичем та Г. Ромодановським, прибувши на Лівобережжя. Цього П. Дорошенко аж ніяк не хотів робити, але, будучи позбавленим зовнішньої підтримки, після наступу значного московського війська був змушений капітулювати і у вересні 1676 р. ще два рази присягнути на вірність царю. Гетьманські клейноди та санджаки були вивезені до Москви, де їх волочили по землі й виставили на огляд народу. Після капітуляції П. Дорошенко провів певний час у почесному засланні, згодом служив царю воєводою у В’ятці, а старості доживав у наданому йому селі Ярополчому під Москвою.
Невдовзі після капітуляції П. Дорошенка перед Московією Польща та Туреччина уклали 17 (27) жовтня 1676 р. Журав – ненський мирний договір, який підтвердив належність більшості територій Правобережної України до Туреччини – за Польщею залишалася тільки частина Північної Київщини (Біла Церква, Паволоч). Однак Козацька Україна за цим договором уже вважалася окремим державним утворенням. А оскільки її територія була окупована лівобережно-українськими та московськими військами, то згодом почалася російсько-турецька війна. Цього разу турки планували поставити на гетьманство ув’язненого в Єдикульському замку Ю. Хмельницького, якому надали титул “князя Сарматії та України”. Стамбульський патріарх звільнив його з монашого стану. Навесні 1677 р. на Україну рушило велике турецьке військо (спільно з татарськими загонами), яке в серпні упродовж трьох тижнів намагалося здобути Чигирин, але безуспішно. Провал цієї кампанії призвів до ув’язнення головнокомандувача (се – раскера) турецької армії Ібрагіма-Шейтана та відсторонення від влади хана Селіма, котрий під час походу (з огляду на мирну угоду з І. Сірком) не виявляв належного завзяття.
Наступного, 1678 р., ситуація повторилася, і в липні турецька армія під командуванням великого візира Кара-Мустафи знову обложила Чигирин. Його оборону очолював воєвода І. Ржевський, а після його смерті – інженер та дипломат Пат – рик Гордон (шотландець за походженням), а козаків очолював наказний гетьман Павло Животовський. Якщо українці дивилися на оборону столичного Чигирина як на справу честі (Лазар Баранович проголосив спеціальний піст для того, щоб оборона була успішною), то московський уряд розглядав цю акцію як засіб тиску на турків і дав таємну інструкцію Г. Ро – модановському, за якою, якщо оборона Чигирина буде надто обтяжлива, то потрібно зруйнувати і покинути його. Так і трапилося, – правда, фортифікації підірвав сам П. Гордон і відступив до табору Г. Ромодановського, який не поспішав рятувати місто. Туркам дісталися фактично руїни, а великий візир наказав донищити чигиринські укріплення.
Оскільки стара гетьманська столиця була зруйнована, то резиденцією Ю. Хмельницького стало місто Немирів. Нового гетьмана-“князя” підтримала частина старої старшини, серед яких найенергійнішим був Остап Астаматій (грек за походженням), який у часи Б. Хмельницького очолював митну службу, за П. Дорошенка перебував послом-резидентом у Стамбулі. Власне О. Астаматій і запропонував туркам кандидатуру Ю. Хмельницького на гетьмана, доставляв із Адріанополя універсали Юрія до всіх українців, займався підготовкою входження його на гетьманство. Далі О. Астаматій займався здобуттям подільських міст, але відмовився визнавати турецьку владу над ними. Врешті між ним та Ю. Хмельницьким дійшло до непорозуміння, й Астаматій у жовтні 1678р. був страчений. У цей час Ю. Хмельницький (не виключено, що під впливом Кара-Му – стафи) часто вдавався до жорстоких дій, здійснював репресії щодо старшини, поводився жорстоко щодо посполитого населення.
Попри те, що турки підтримали ідею титулування ІО. Хмельницького “князем”, це викликало обурення в поляків, а особливо те, що Юрій називав польського короля в листах “братом” та “приятелем”. Врешті, на вимогу Яна Собєського, султан заборонив гетьману писати до короля нетактовні листи.
10. Хмельницький організував наприкінці 1678 – на початку 1769 рр. декілька походів на Лівобережжя, однак цього разу йшлося не про спробу приєднання територій, а про перегін населення на спустошений Правий берег. У відповідь син лівобережного гетьмана Семен Самойлович навесні 1679 р. вторгся на Правобережжя і, зруйнувавши ті населені пункти, що ще якось животіли, перегнав більшість населення на Лівий берег. Ю. Хмельницький, під владою якого залишилося тільки малозаселене Східне Поділля, намагався колонізувати цю територію переселенцями з Молдавії.
Ще восени 1678 р. Ю. Хмельницький приймав у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, котрий переконував гетьмана прийняти польську протекцію і обіцяв збереження за ним князівського титулу, але Ю. Хмельницький, котрому далося взнаки ув’язнення в Мальборку, волів триматися Туреччини. У 1680 р. гетьман узагалі в досить різкій формі вимагав у листі до Яна Собєського, щоб поляки відійшли за Віслу.
У 1681р. потреба Туреччини в маріонетковому “князю” відпала і Ю. Хмельницького було відкликано до Стамбулу. 13 (23) січня 1681 р. між Московією та Туреччиною було укладено Бахчисарайський мир. Кордон між державами встановлювався по Дніпру, але Туреччина, зі свого боку, зобов’язувалася залишати незаселеною (нейтральною) територію між Південним Бугом і Дніпром. Після укладення договору султан Мехмед IV віддав (імовірно, за чималі кошти) Правобережну Україну з центром у Немирові молдавському господарю Георгію Дуці, який почав, усупереч договору, оселяти на нейтральній зоні нових поселенців. Зрештою, Бахчисарайська угода була ратифікована су
(2 votes, average: 3,00 out of 5)