Зовнішня політика України – Кучик О. С. – 11.3. Відновлення діяльності НКЗС У PCP
Друга світова війна переходить у завершальний етап висадженням 6 червня 1944 р. союзників у Франції. Німеччина стрімко втрачала союзників. Капітулювали Італія, Фінляндія, Румунія та Болгарія. СРСР, США та Велика Британія дедалі активніше розгортали процес визначення контурів післявоєнного устрою світу.
Незаперечним є факт, що Україна зробила вагомий внесок у зусилля СРСР розгромити гітлерівську Німеччину та її союзників. Майже п’яту частину радянських Збройних сил становили українці. За різними оцінками, Україна втратила до 8 млн своїх громадян, 2,4 млн молоді було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Географічне становище й потенціал України зумовили запеклу боротьбу за неї з обох боків.
Незважаючи на те, що Німеччині було завдано вирішальних ударів на радянсько-німецькому фронті, німецька окупаційна влада зазнавала значного тиску й від українського збройного підпілля ОУН-УПА, яке досягло протягом війни значного міжнародного розголосу спробами піднімати “українське питання” на міжнародній арені. Наприкінці війни міжнародний авторитет України зріс. Як випливає з тогочасних документів, “українське питання” стало актуальним як для українців, так і для союзників за антигітлерівською коаліцією, ставши предметом переговорів. Його майже не розглядали як розв’язання проблем українства щодо визначення державно-правового статусу України у складі СРСР і надання прав національного розвитку українців у власній державі, бо радянське керівництво тісно пов’язувало “українське питання” з питаннями поширення радянської гегемонії щонайменше в Європі.
З цією метою радянське керівництво 1944 р. вжило декілька заходів, спрямованих на “вдосконалення радянської федерації”. При цьому Україні, враховуючи її основну роль у вирішенні проблем, пов’язаних із майбутніми західними кордонами СРСР, її близькість до країн, на які сталінське керівництво прагнуло поширити свій вплив, “експортуючи радянську владу” в Європу, а також зважаючи на піднесення у ній в роки війни національно-визвольного руху, відводилося особливе місце. Сталін
Не приховував свого занепокоєння “українським питанням”. Загальновідомим є побоювання Сталіна, висловлене ним у бесіді з президентом США Ф. Рузвельтом під час Ялтинської конференції. Він заявив, що його становище в Україні досить складне та непевне. Тому так наполегливо радянське керівництво відстоювало “право України” на входження до створюваної міжнародної організації з підтримки миру та безпеки. Це, по суті, було необхідним Сталіну для збереження єдності Радянського Союзу. Власне з цих міркувань, задовго до завершальної фази Другої світової війни, радянське керівництво розпочало проведення певних реформ на теренах СРСР.
Намагаючись надати СРСР вигляду демократичної держави, Верховна рада СРСР 1 лютого 1944 р. ухвалила Закон “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин і про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат”, який передбачав, що всі союзні республіки отримали право створювати власні наркомати закордонних справ для укладання угод і встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. Пояснюючи мотиви ухвалення такого екстраординарного рішення, нарком закордонних справ СРСР, заступник голови Раднаркому СРСР В. Молотов, у доповіді на сесії зазначив, що прийняття таких конституційних поправок зумовлене політичним, економічним і культурним зростанням союзних республік, їхньої потребою у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами та має на меті розширення міжнародних зв’язків і зміцнення співробітництва з іноземними державами. Щоправда, двадцять років перед тим радянське керівництво відстоювало діаметрально протилежні позиції.
Тоді як із високих трибун проголошувалися заяви про “торжество радянської демократії”, до Сибіру йшли ешелони “репресованих народів”. Це вкотре засвідчувало підпорядкованість радянської політики цілям геополітичної гегемонії та зовнішньополітичного розрахунку, демонструючи п фальшивість та підступність.
Україна першою з-поміж республік зробила реальні кроки на шляху до втілення рішень X сесії. Несподіваність такого рішення можна пояснити й відсутністю бюджетного фінансування, яке не було передбачено бюджетом на 1944 р. Тим не менше, через кілька днів після союзного, 5 лютого 1944 р. Указом Президії Верховної ради УРСР Наркомом закордонних справ республіки було призначено відомого українського драматурга і громадського діяча О. Корнійчука, котрий з 1943 р. працював на посаді заступника Наркома закордонних справ СРСР В. Молотова, опікуючись питаннями відносин зі слов’янськими країнами (Польща, Чехословаччина та ін.).
Досить показовим було призначення на таку посаду письменника та драматурга, а не кадрового дипломата. Хоча свого часу О. Корнійчука залучали до розв’язання так званої польської проблеми, пов’язаної з питанням українсько-польського кордону. Питання про швидкий розвиток Західної України у складі УРСР було спрямоване на акцентування “українського аспекту” польської проблеми. І невдовзі О. Корнійчука було призначено заступником Наркому закордонних справ СРСР у справах слов’янських країн, що мало певне символічне значення. Позиція О. Корнійчука була реалізована у радянсько – польських взаєминах. Частина дослідників вважає, що позиція Радянського Союзу стосовно подій у Польщі та шлях приведення до влади Польського комітету національного визволення були сформовані не так високопоставленим радянським дипломатом, як його обізнаною в тонкощах місцевої політики дружиною, В. Василевською, котра була штатним пропагандистом Політуправління Червоної армії та очолювала Союз польських патріотів у СРСР.
Тому важко не погодитись із висновками відомого дослідника радянського тоталітаризму М. Д жил аса, що “така кадрова політика відповідала пропагандистському наступу та мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльність до радянської влади”. Саме тому під час чергового повернення радянської влади до України в 1943-1944 рр. радянське керівництво поєднувало військові акції Червоної армії зі справжнім пропагандистським наступом, в якому домінували теми відродження української радянської державності та возз’єднання всіх українських етнографічних земель у єдиній Українській радянській державі. Зрозуміло, що це було можливо лише за участі СРСР.
Водночас, не будучи кадровим дипломатом, О. Корнійчук розгорнув доволі активну діяльність, направивши через декілька днів після свого призначення М. Хрущову проект концепції діяльності зовнішньополітичного відомства України. Він грунтувався на необхідності використання військової потуги СРСР для зміцнення міжнародного авторитету СРСР.
Щойно призначений Нарком Закордонних справ УРСР наголошував на необхідності забезпечити участь українських представників, у конференціях із перемир’я з Румунією, Угорщиною, а також у роботі різних комітетів та комісій з питань війни та післявоєнного устрою”.
Важливим завданням зовнішньополітичної діяльності НКЗС УРСР О. Корнійчук вважав досягнення міжнародного визнання через встановлення дипломатичних відносин зі США та Великою Британією, па які орієнтувалися багато європейских держав.
Щодо організаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності України, планувалося створення у структурі Наркомату десяти відділів на основі територіального принципу. До відання першого відділу мало ввійти становлення зв’язків із сусідпіми державами – Польщею, Румунією, Чехословач – чиною, другого – з Великою Британією та США, третього – з Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією, Туреччиною. Четвертий відділ мав курувати питання, пов’язані з Німеччиною. Передбачалося й утворення інших відділів – протокольного, юридичного, консульського, відділу друку, кадрів, шифрувального, адміністративно-господарського, а також створення бібліотеки, архіву, друкарського бюро, експедиції, навчальної частини (для навчання співробітників іноземних мов), гаражу, бюро обслуговування іноземців, їдальні, бухгалтерії тощо.
Проект передбачав підготовку професійних кадрів для посольств, місій і консульств. Загалом, за проектом О. Корнійчука, штат НКЗС УРСР мав становити 156 осіб, з них 42 – в основних чотирьох відділах. Водночас за час перебування на посту першого наркома було утворено лише декілька відділів. У кращих радянських традиціях це був політичний відділ, повноваження якого полягали у складанні етнографічних карт західних областей України, написанні історичних довідок тощо. Варто відзначити проведену роботу, адже навіть про найближчих cусідів – Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину, Болгарію, Туреччину, Югославію – НКЗС України, окрім матеріалів ТАРС і НКДБ УРСР, жодними матеріалами не володів.
Окрім політичного, було утворено секретно-шифрувальний, протокольно-консульський, а також відділ кадрів та управління справами. На липень 1944 р. було лише 40 працівників з урахуванням допоміжно-технічного персоналу. На це вплинули відсутність фінансування зовнішньополітичної інституції, а також опосередковане бажання радянського керівництва надавати республікам широкі можливості виходу на міжнародну арену.
12 липня 1944 р. дипломатична кар’єра О. Є. Корнійчука завершилась. Мотиви відставки Наркома визначило вище партійне керівництво як незнання іноземних мов. Його наступником став відомий державний та партійний радянський діяч – Д. Мануїльський. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що Д. Мануїльський не лише добре володів іноземними мовами, а 1918 р. волею долі змушений був провадити переговори з представниками ворожої йому Української Держави гетьмана П. Скоропадського, 1922 р. він гаряче підтримував проект “автономізації”, що передбачав обмеження прав республік, які мали увійти до складу Союзу PCP, насамперед, у сфері зовнішньополітичної активності. Очевидно, політичні погляди нового Наркома мало змінилися відтоді, незважаючи на те, що йому довелося очолити зовнішньополітичне відомство України. На відміну від “проекту Корнійчука”, у новому проекті організації діяльності НКЗС встановлення прямих зв’язків республік СРСР з іноземними державами не передбачалося. Натомість республіканському НКЗС належала допоміжна функція – підпорядкованість у всіх питаннях центральному союзному НКЗС. Показовим було те, що участь республік у зовнішньополітичній діяльності розглядалася в останніх пунктах документа. Щоправда, в ньому було відображено заходи, спрямовані на підвищення кваліфікації працівників республіканських наркоматів закордонних справ, особливо в потребі систематичного вивчення ними міжнародних відносин, світової політики, географії, економіки, всесвітньої історії та особливо іноземних мов.
Підсумовуючи вищевказане, варто зазначити, що перетворення 1944 р. були певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики. Повернення Україні статусу “добровільно втраченого” 1922 р. додавало певних сподівань українській політичній еліті. Почалося формування апарату українського зовнішньополітичного відомства. І хоча НКЗС став черговою “політичною грою” радянського керівництва, Україна одержала де-юре право мати власне зовнішньополітичне обличчя. Потрібно вказати, що в тодішніх умовах тоталітарної системи, де-факто не отримала права ані на встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами, ані на проведення власного зовнішньополітичного курсу. Відновлення діяльності НКЗС України стало фактично одним із етапів формування зовнішньополітичної служби України. Поза сумнівом, перебуваючи у фарватері зовнішньополітичної діяльності СРСР, українські дипломати отримали бодай формальний доступ до дипломатичної діяльності держави, набуваючи при цьому важливого та необхідного досвіду роботи.
Комплекс питань, пов’язаних із “українською проблемою”, робив актуальним відновлення Народного Комісаріату закордонних справ України. Однак розв’язати цей вузол проблем могло лише надання повноцінної самостійності у провадженні абсолютно незалежної й адекватної національним інтересам України зовнішньої політики.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)