Зовнішня політика України – Кучик О. С. – 1.4. Зовнішня політика Київської Русі періоду удільної роздробленості (1132-1240)

Смерть київського князя Мстислава Володимировича (1125- 1132) традиційно прийнято вважати певним рубежем, після якого починається період удільної роздробленості, яка внесла корективи у зовнішню політику Київської Русі. Політика київських князів часто проводилася у їхніх власних інтересах, а не в загальноруських. Зміцнілі князівства теж намагалися проводити власну зовнішню політику, виходячи з особистих інтересів. Усе це призводило до складних дипломатичних переплетінь, схеми і напрями яких досить часто змінювалися. Як і раніше, важливою складовою зовнішньої політики була шлюбна стратегія руських князів, яка засвідчувала інтереси тих чи інших князів.

Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з обох боків мали прагматичний характер. У 30-х роках XII ст. відносини Києва та Константинополя були загалом нормальними. Свідченням цьому був шлюб Бориса Коломановича (племінника тогочасного київського князя Ярополка Володимировича) з родичкою візантійського імператора Іоанна II Комнена.

Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод Ольгович (1139-1146). Але невдовзі стосунки київського князя та митрополита почали псуватися, оскільки останній на вакантні єпископські кафедри здебільшого ставив греків, що не подобалося князю (під тиском князя було поставлено кілька єпископів русинів). Така проруська церковна політика Всеволода Ольговича подобалася киянам, але натрапляла на опір митрополита-грека. Справа закінчилася тим, що митрополит Михайло залишив Київ і виїхав до Константинополя.

Прихід до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146-1154) ще більше загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував у війні з Візантією. До того ж Ізяслав Мстиславичвиступав проти галицького князя Володимирка Володаревича, котрий був у союзницьких відносинах із Візантією. У липні 1147 р. під тиском Ізяслава Мстиславича собор єпископів у Києві без згоди Константинополя обрав митрополитом русина Клима Смолятича. Це був серйозний антивізантійський випад. Обрання митрополита не визнав суздальський князь Юрій Долгорукий, дочка котрого – Ольга – була дружиною Ярослава Осмомисла, сина галицького князя Володимирка. Як і галицький князь, Юрій Долгорукий орієнтувався на Візантію. Після обрання Юрія Долгорукого київським князем (1155 р.) у Константинополі на київського митрополита був поставлений Костянтин (1156-1159), який усунув з єпископських посад прихильників Клима Смолятича, а сам митрополит та Ізяслав Мстиславич були піддані анафемі.

У протистоянні Візантії з латинським заходом, імперія через церкву намагалася втягнути Русь. Ігумен Печерського монастиря грек Феод осій у 50-х роках XII ст. написав “Слово проти латинян” – твір різкого антикатолицького спрямування.

Київський князь Ростислав Мстиславич (1159-1167) 1164 р. зробив спробу домогтися від Константинополя повернення на митрополію Клима Смолятича, однак у столиці імперії про це довідалися заздалегідь і негайно на митрополита було висвячено ІоаннаІУ та відправлено до Києва з імператорськими послами. Обидві місії (від князя та від патріарха) зустрілися в Олешні біля гирла Дніпра і разом рушили до Києва. Ростислав Мстиславич змушений був змиритися з доконаним фактом, тим паче, що нового митрополита привезли імператорські посли з подарунками від Мануїла Комнена. Літописець зазначив: “І прислав цесар дари многі Ростиславу – оксамити і паволоки, і всяке узороччя різноманітне”. Водночас київський князь сказав послам, що цього разу він послухається патріарха та імператора, “але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи”.

Наприкінці 1160-х років володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зробив спробу заснувати митрополію у Володимирі. З таким проханням князь звернувся до патріарха Луки Хрисоверга, але отримав відмову. Візантійці традиційно дотримувалися щодо Русі принципу: одна держава – одна митрополія.

З другої половини XII ст. зміцніло галицьке князівство, яке щораз більше почало відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Протистояння Галича з Києвом, союзником якого була Угорщина, сприяло зближенню Галича з Візантією в часи Володимирка Володаревича. Ярослав Осмомисл (1153- 1187) прагнув утримувати добросусідські відносини і з Угорщиною, і з Візантією, хоча й не забороняв вербувати своїх воїнів для війни з угорцями.

Ситуація змінилася на початку 60-х років XII ст., коли Візантія і Угорщина уклали мирний договір, підкріплений шлюбом сина угорського короля Гези II Бели з дочкою імператора Мануїла Марією. Союз цих двох держав не передвіщав нічого доброго Галичу. Це стало причиною того, що Ярослав Осмомисл підтримав брата імператора Андроніка Комнена, котрий претендував на константинопольський престол. У 1164 р., після невдалого заколоту, Андронік Комнен утік до Галича і був ласкаво прийнятий Ярославом Осмомисл ом. Літописець щодо цього записав: “І прийняв його (тобто Андроніка Комнена) Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав городів для піддержки”. Окрім політичних розрахунків, тут міг зіграти роль родинний фактор – Андронік Комнен, син Ісаака та внук Олексія І, був двоюрідним братом Ярослава Осмомисла (сестра Володимирка Ірина була замужем за Ісааком). Андронік Комнен брав участь у засіданнях княжої ради (є відомості, що він знав руську мову). У Константинополі ходили чутки, що Андронік Комнен збирає військо з русичів. Бажаючи зняти напругу, імператор вирішив помиритися з братом. До Галича прибули два митрополити з пропозицією для Андроніка повернутися додому і взяти в управління Кілікію. Відправляючи родича до Візантії, Ярослав Осмомисл направив із ним галицького єпископа Кузьму та двох вельмож.

Покращення стосунків із Галичем, а також із київським князем Ростиславом Мстиславичем, позитивно вплинуло на становище руських монахів на Афоні. У 1169 р. руським монахам невеликого монастиря Ксілургу передали великий монастир Св. Пантелеймона.

Галицькі та київські князі й надалі намагалися підтримувати добрі відносини з Візантією, хоча взаємна зацікавленість сторін спадала, на що були об’єктивні причини. Після розорення Києва 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського значення столиці підупало, і це враховувала імперія. Після поразки 1176 р. під Міріокефале від турків, візантійці змушені були відмовитися від наступальної політики в Європі. З відновленням у середині 80-х років XII ст. болгарської держави Візантія втратила безпосередній кордон із галицькими землями.

Ускладнила ситуацію розправа в Константинополі 1185 р. над Андроніком Комненом, який у 1183-1185 рр. був візантійським імператором. Звістку про це у Галичі сприйняли з обуренням. Є свідчення, що руські війська (очевидно, надані Ярославом Осмомислом) допомагали болгарам у війні з візантійцями. По смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, яка послабила Галицьке князівство, а отже, з боку імперії знизився інтерес до Галича.

Певне значення у процесі зниження активності русько-візантійських відносин відіграло зменшення ролі торгівлі у двосторонніх контактах і переміщення торгових шляхів (зокрема, в пониззя Дунаю). Пріоритет у торгівлі в імперії належав генуезцям та венеційцям, які забезпечували візантійців флотом. Візантія поступово втратила політичні й економічні важелі впливу на Русь. Єдиним таким важелем залишалася церква й імперія намагалася максимально його використати, хоча це й ставало щоразу важче, бо князі все менше і менше зважали не лише на єпископів, а й на митрополита.

У 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу захопили та розорили Константинополь. Імператор і патріарх переїхали до Нікеї, де була утворена Нікейська імперія. Саме з нею підтримували у першій половині XIII ст. дружні відносини руські князівства.

У стосунках руських князівств із Польщею далася взнаки все та ж удільна роздробленість. Найбільш тісні контакти з Краковом мали Київ і Волинь, яка до 70-х років XII ст. була в політичній залежності від руської столиці. В 1136 р. Верхуслава, дочка Всеволода Мстиславича і небога тогочасного волинського, а пізніше київського князя Ізяслава Мстиславича, – була видана заміж за мазовецького та краківського князя Болеслава ІУ Кучерявого. У 1142 р. дочка київського князя Всеволода Ольговича Звенислава була видана заміж за сілезького князя Болеслава Високого, сина польського зверхника Владислава II. Цей шлюб скріплював союз із Польщею не лише Києва, а й Чернігова. Того ж року чернігівсько-київські полки допомагали Владиславу II у його протистоянні з мазовецьким князем Болеславом IV і великопольським – Мешком III.

Після приходу до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146- 1154) дещо змінилися акценти польських симпатій. Князь увійшов у тісніші контакти з Болеславом IV Кучерявим. Близько 1150р. син Ізяслава Мстиславича Мстислав одружився з Агнешкою, дочкою Болеслава III Кривоустого (сестрою Болеслава IV Кучерявого). У протистоянні з Юрієм Долгоруким Ізяслав Мстиславич опирався на допомогу польських військ. Відтак Болеслав IV Кучерявий у боротьбі з німецькою імперією залучав русичів.

Галицький князь Ярослав Осмомисл теж намагався утримувати з Польщею дружні відносини. Донька князя Вишеслава була видана заміж за познанського та калішського князя Одона, старшого сина Мєшка Старого. На зближення з Польщею могло вплинути короткочасне порозуміння Галичини та Волині (донька Романа Мстиславича Феодора 1187 р. видана заміж за внука Ярослава Осмомисла Василька Володимировича).

Прихід до влади у Кракові брата Болеслава IV Кучерявого Казимира II Справедливого (1177-1194) був позитивним для польсько-руських стосунків. Сам князь був одружений з Оленою, донькою київського князя Ростислава Мстиславича (зі смоленської гілки Мономаховичів). У 1179 р. київський князь Святослав Всеволодович (з чернігівських Ольговичів) одружив сина Всеволода (Чермного) з донькою Казимира II Справедливого, що зблизило з Польщею Чернігівське князівство.

Дуже тісно з Польщею був пов’язаний волинський князь Роман Мстиславич (син Агнєшки та Мстислава Ізяславича). Більшість дитинства князь провів у свого дядька Болеслава IV Кучерявого. По смерті батька Роман Мстиславич володів лише частиною Західної Волині (м. Володимиром) і опанувати всі волинські землі він зумів, зокрема, опираючись на польську підтримку.

У 1188р. Роман Мстиславич зробив невдалу спробу утвердитися в Галичі по смерті Ярослава Осмомисла. Йдучи в Галич, князь віддав м. Володимир брату Всеволоду, сподіваючись на його підтримку. Однак очікуваної допомоги Роман Мстиславич не отримав, та ще й брат не захотів віддавати назад м. Володимир. Це змусило Романа Мстиславича податися до польського князя Мешка Старого, котрий надав йому допомогу в поверненні на Волинь. У 1191 р. вже Роман Мстиславич допомагав військами польському князю Казимиру II Справедливому, а 1193 р. вони разом здійснили виправу проти ятвягів.

Смерть 1194 р. Казимира II Справедливого спровокувала боротьбу за владу між сином Мєшка Старого Болеславом і сином Казимира II Справедливого Лєшком Білим. Роман Мстиславич підтримав останнього, і це визначило результат битви під Мозгавою у вересні 1195 р. У битві загинув Болеслав, а Лєшко Білий став краківським князем. Невдовзі він змушений був уступити Краків Мєшку Старому, а сам очолив Сандомирське князівство. І Лєшко Білий, і його брат – мазовецький князь Конрад – підтримували добрі стосунки з Романом Мстиславичем. Загалом русько-польські відносини були тісними, переживаючи різні фази: союзу, протистояння, війни тощо.

Щодо відносин із Угорщиною, то в період удільної роздробленості руські князі, насамперед волинські, галицькі та київські, зверталися до угорських королів по допомогу у протистоянні між собою. У 1139 р. Ярополк Володимирович (син Володимира Мономаха), воюючи за Київ із Всеволодом Ольговичем, отримав допомогу від угорського короля Бели II Сліпого. В 1144 р. допомогу від угорського короля Гези II отримав галицький князь Володимирко Володаревич.

Особливо тісний союз із Угорщиною мав волинський князь Ізяслав Мстиславич, сестра котрого – Єфросинія – 1145 р. була видана за Гезу II і мала вагомий вплив на чоловіка, сприяючи брату в утвердженні на київському престолі. Фактично, Угорщина підтримувала київсько-волинський альянс у протистоянні галицько-суздальською коаліцією. Молодший брат Ізяслава Мстиславича Володимир 1150 р. одружився з дочкою бана*6 Хорватії Белуша.

*6: {Бал – начальник області. Фактично, це південнослов’янська вимова слова “пан”.}

Угорські полки в період протистояння Ізяслава Мстиславича з Юрієм Долгоруким у 1148-1152 рр. постійно допомагали першому, провадячи з ним активну дипломатичну переписку. У літописі зберігся переказ листа угорського короля до Ізяслава Мстиславича. Геза II, пояснюючи, що через війну з Візантією “мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш, – чи десять тисяч, чи більше, то я у твоїй волі”. Ізяслав і його брат Володимир відвідували Угорщину, де їх із честю приймали при королівському дворі. Коли у квітні 1151 р. Ізяслав Мстиславич разом із угорцями зайняв Київ, то влаштував у місті бенкет та розваги: “і угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі, на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім”.

Під 1152 р. у літописі зберігся опис цікавого епізоду. Галицький князь Володимирко Володаревич, будучи оточений численнішим військом Ізяслава Мстиславича та Гези II, погодився віддати Ізяславу утримувані ним київські міста та вчинив хрестоцілування на хресті св. Стефана. Це засвідчує, що не було релігійного упередження перед хрестом католика короля.

Після смерті Ізяслава Мстиславича 1154 р., його син Мстислав виступив проти батькового брата Володимира, відібравши в нього Волинь. Останній подався до угорських родичів і з їхньою допомогою спробував провчити небожа. Це зіпсувало стосунки Мстислава Ізяславича з Угорщиною. Натомість князю Володимиру взявся допомагати галицько-суздальський альянс, що стало підставою для налагодження відносин із угорцями князем Ярославом Осмомислом.

У 1159 р. Ярослав Осмомисл вступив у конфлікт із київським князем Ізяславом Давидовичем (із чернігівських Ольговичів) через контроль над землями Подунав’я та приборкання виступу опального князя-ізгоя Івана Берладника. У цьому протистоянні галицького князя підтримали угорці. Почалося зближення з Угорщиною. Син Гези II Стефан III (1162-1173) провадив війну з Візантією, тому потребував підтримки Галичини та Волині. В цей час виник план одружити доньку Ярослава Осмомисла з королевичем Белою, але зусиллями візантійського імператора Мануїла до шлюбу справа не дійшла.

Після смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, а новий галицький князь Володимир Ярославич почувався невпевнено на княжому престолі, що дало змогу угорському королю Белі III (1173-1196) втручатися в галицькі справи. Допомоги в угорців попросив сам князь, але замість неї війська Бели III зайняли Галич, посадили там королевича Андрія, а князя Володимира запроторили в один із угорських замків.

Фактично угорці зробили спробу захопити Галичину, але встановлений режим терору викликав опір місцевого населення. Водночас Володимир Ярославич зумів утекти з полону та заручитися підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси і свого родича – князя володимиро-суздальського Всеволода Велике Гніздо. По смерті Бели III 1196 р. в самій Угорщині почалась міжусобиця, що на певний час послабило інтерес цієї країни до Галичини та Волині.

Із 30-х років XII ст., з огляду на відцентрові процеси у житті Київської Русі, почалась гостра боротьба за владу над Києвом. До протистояння князівств щораз частіше залучають половців, що знову відкрило їм дорогу на Русь. Зі середини XII ст. спостерігається процес роздроблення у самих половців, а територія їх кочування розширилася. На сході вона обмежилася межиріччям Волги та Дону, на півдні – кримськими та приазовськими степами, на півночі – територією між Сулою та Ореллю, на заході – межиріччям Інгульця та Дніпра. Різні угруповання половців орієнтувалися на окремі руські князівства. Придніпровські та заорельські половці часто були союзниками Києва, донські – Чернігова, північнопричорноморські – Галича.

Досить часто по половецьку допомогу в боротьбі за Київ зверталися Всеволод Ольгович та його брат Святослав, одружений з дочкою хана Аепи. До половців звертався і Юрій Долгорукий (до так званих диких половців, які кочували у верхньому Подонні). Не так беззастережно користався допомогою волинський та київський князь Ізяслав Мстиславич, аби не втратити підтримку торків Середнього Подніпров’я. Правда, княжі міжусобиці рикошетом били й по половцях. Так, союз хана Белука зі смоленськими Ростиславичами призвів до того, що їхні противники – чернігівські Ольговичі – нападали на кочовища цього хана.

Надмірне зміцнення половців не було в інтересах руських князів, оскільки це ставило під загрозу безпеку південних торгових шляхів. Турботою про вільний прохід купців “гречаником”, тобто шляхом із варяг у греки, був викликаний спільний похід руських князів у степ 1168 р. Того ж року чернігівські князі Ольговичі – Олег Святославич і Ярослав Всеволодович – здійснили вдалий похід на половців.

Під час літньої кампанії 1181 р. половці зазнали відчутного удару від київського князя Рюрика Ростиславича. Літописець з радістю відзначив, що “…русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячука багатого, іЧюгая…”.

У 1183р. коаліція руських князів на чолі зі Святополком Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем завдали відчутного удару кочовикам. У полон потрапив хан Кобяк та ще півтора десятка ханів. Однак 1185 р., без погодження з іншими князями, у похід проти половців вибрався новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Його зусиль виявилося замало і князь був розбитий. Ця перемога половців сприяла активізації дій кочовиків. Наприкінці XII – на початку XIII ст. половецька загроза не була знята. Значною мірою це пояснюється відсутністю єдиної політики князів, які то воюють з кочівниками, то беруть їх за союзників. Так, Рюрик Ростиславич, який неодноразово воював із половцями, 1203 р. разом з ним захопив Київ, вчинивши там розгром. Половці грабували церкви, монастирі та забирали багатьох киян у полон.

У першій половині XIII ст. кочовиків усе ще турбували руські землі, але з меншою інтенсивністю та наслідками. Поява 1223 р. нового ворога – монголів – сприяла об’єднанню зусиль русичів і половців, але через неузгодженість дій, битву на р. Кал ці виграли монголи. Ця подорож не навчила нічого ні русичів, ні половців, які продовжували воювати один проти одного. Навала орд Батия ліквідувала як половців, так і остаточно донищила Києворуську державу.

Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася разом із самою державою. У період відносної централізаціїзовнішню політику визначав центр і була вона цільною та обміркованою. З настанням доби удільної роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою, а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь займала вагоме місце в системі європейських стосунків, відіграючи роль впливового партнера.

Рекомендована література

Внешняя политика Древней Руси. Юбилейные чтения, посвященные 70-летию В. Пашуто. – М., 1988.

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла церква, 2006.

Гапусенко І. Боротьба східних слов’ян за вихід до Чорного моря. – К., 1966.

Головко А. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети XIII вв. – К., 1988.

Головко А. Русь у міжнародному житті Європи IX-X ст. – К., 1994.

Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1; К., 1992. – Т. 2.

Котляр М. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К., 2002.

Назаренко А, Древняя Русь на международных путях. – М., 2001.

Сахаров А. Дипломатия Древней Руси: IX – первая половина X вв. – М., 1980.

Сахаров А. Дипломатия Святослава. – М., 1991.

ТолочкоП. Історичні портрети. Із історії давньоруської і європейської політики X-XII ст. – К., 1990.

ТолочкоП. Ярослав Мудрий. – К., 2003.

ТолочкоП., Толочко О. Київська Русь. – К., 1999.

Шекера І. Київська Русь XI ст. у міжнародних відносинах. – К., 1967.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)