Зовнішня політика України – Чекаленко Л. Д. – Нерозв’язані питання власності

Питання власності колишнього СРСР охоплюють ядерну зброю, валютні та золоті запаси, нерухомість, історичні цінності тощо. В “Основних напрямах зовнішньої політики України” наголошено: “Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав”. Про правонаступництво йдеться і в низці угод у рамках СНД. Україна має право на частку й закордонної нерухомості колишнього СРСР, яка, за визнанням Росії, належить Україні, тобто активів і пасивів колишнього СРСР.

Пошук та реституція втрачених культурних цінностей – проблема, яку висунуло перед українським народом саме життя, вирішення її – життєво необхідне для усвідомлення молодим поколінням високого рівня розвитку культури, мистецтва, історичних надбань своєї країни, всього, що формує світогляд громадянина України. Спектр національної культурної спадщини України надзвичайно широкий це матеріальні надбання: атрибути Української держави різних історичних епох, археологічні знахідки та скарби періоду Київської Русі, клейноди українського козацтва, мозаїки, фрески, ікони, полотна відомих художників, особисті речі видатних історичних діячів, архівні документи, рукописи та стародруки, вироби декоративно-вжиткового мистецтва, етнографічні пам’ятки тощо.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (створена 1992 р.) бере участь у розробці стратегії та реалізації рішень щодо повернення історико-культурних реліквій, вивчає міжнародно-правові норми, що забезпечують цивілізаційні шляхи вирішення цього питання, складає реєстри пам’яток культури, що опинилися на територіях інших держав, вивчає можливості їх повернення. Зазначимо, що за часів СРСР усе, що мало значну історичну, наукову чи художню цінність, переправлялося до російських сховищ. Частина творів мистецтва з України потрапила до Росії як військові трофеї, що їх повернули радянські війська з Німеччини (під час Другої світової війни з України було вивезено 40 вагонів з історичними цінностями). Свого часу до Росії було вивезено атрибути державної влади України – клейноди Запорізької Січі, бібліотека й бандура, інкрустована коштовним камінням, Івана Мазепи, колекції Пилипа Орлика, матеріали розкопок багатьох курганів скіфської культури, серед яких курган Чортомлик Дніпропетровської області (матеріальні знахідки IV ст. до н. е.), курган Солоха Запорізької області (IX ст. до н. е.), скарби золотих і срібних виробів X-XII ст. (25 кг), віднайдені на Полтавщині, Євангеліє Павла Полуботка, особисті речі Петра Могили, фельдмаршальський жезл графа Рум’янцева-Задунайського, який він подарував Успенському собору Києво-Печерської лаври. Давньогрецька мозаїка “Дмитро Салунський”, частина фресок із Михайлівського Золотоверхого собору Києва, знищеного у 30-х роках XX ст., також опинилися поза межами України. У 1950 р. із Львівського історичного музею було вивезено 116 експонатів із золота та срібла (близько 12 кг). У 1991 р. до Росії вивезено старовинні монети й прикраси зі скарбу, знайденого на Черкащині, та багато іншого.

Повернення історичних цінностей на батьківщину було окремим питанням, що розглядалося у рамках СНД. Про це йшлося у рішеннях чергового засідання СНД у Мінську (14 лютого 1992 р.) та в статтях спільної Угоди (1996). Країни Співдружності, ухвалюючи ці рішення, спиралися на положення резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про реституцію культурних цінностей країнам їхнього походження, а також Конвенції від 14 листопада 1970 р. про заходи щодо заборони й запобігання ввезенню, вивезенню і передачі права власності на культурні цінності. Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження підписали всі країни СНД. Було створено спеціальну комісію експертів, яким мали надати можливість ознайомитися з фондами державних музеїв, бібліотек та архівів країн СНД. Проте українських фахівців не допустили до російських сховищ.

Російська Державна дума 20 травня 1992 р. в односторонньому порядку денонсувала Мінську угоду. Надалі представники Росії не брали участі в роботі засідань і нарад у рамках СНД, на яких обговорювалися питання повернення культурних цінностей. Росія фактично відмовилася виконувати положення угод про повернення цінностей. Нереалізованою залишилася й пропозиція Білорусі про утворення комісії для розв’язання проблем власності історико-культурних цінностей. Хоча з питання розподілу цінностей є низка міжнародних документів (тільки у 1972-1989 pp. Генеральна Асамблея ООН прийняла з цього приводу 14 резолюцій), на які, на жаль, мало хто зважає.

Державна комісія РФ з реституцій була створена постановою уряду РФ від 23 червня 1992 р. У травні 2001 р. комісію було ліквідовано й натомість створено Міжвідомчу раду з питань культурних цінностей, переміщених у результаті Другої світової війни. Самостійних рішень рада не могла приймати, бо не мала на те достатніх повноважень. Враховуючи міжнародний досвід, можна сподіватися на розв’язання проблеми реституцій на двосторонній договірній основі. Необхідно продовжувати переговори з російською стороною, щоб забезпечити всебічне та глибоке наукове вивчення проблеми українських культурних цінностей, що знаходяться в Росії.

Відповідно до Дагомиської угоди між РФ і Україною про подальших розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 р. та Ялтинської Угоди між Україною і РФ про реалізацію прав на закордонну власність колишнього Союзу РСР від 3 серпня 1992 p., обидві сторони парафували угоду про передачу Україні об’єктів зарубіжної власності у 36 країнах 23 червня 1993 р.

Залишається проблемною ситуація довкола ратифікації Верховною Радою України так званого нульового варіанта розподілу власності колишнього СРСР. Відповідно до Договору про правонаступництво з державного боргу й активів колишнього СРСР від

4 грудня 1991 р. Україні належить частка в 16,37 % (або 12,1 млрд. доларів, 7,8 млрд. перевідних карбованців, 42,1 т золота і на 600 млн. карбованців закордонного майна). На кінець 1991 р. пасиви колишнього Союзу оцінювали в 93,7 млрд. доларів, а активи – у 110,1 млрд., депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 млн. доларів. Відповідно до протоколів договору сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд. доларів, активи: майно за кордоном – 3,5 млрд. руб. (за балансовою вартістю), борги країн, що розвиваються, – 74 млрд. доларів, борги колишніх соціалістичних країн – 47,9 млрд. перевідних рублів, золото – 259 т. З іншими статтями це майже 400 млрд. доларів.

Водночас оголошено й розмір боргів: близько 100 млрд. доларів. Україна готова була взяти на себе 16,37 відсотка боргів Союзу: 13,5 млрд. доларів і 2,8 млрд. перевідних рублів.

Через постійний тиск західних країн Україна свого часу відмовилася від жорсткої позиції щодо вирішення питання власності колишнього СРСР за кордоном. Так, восени 1992 р. вона підписала договір про передання Росії повноважень щодо управління боргами. Лондонський клуб, який об’єднує найбільші фінансово спроможні держави, надав Росії відстрочку у виплаті боргів. Німеччина відклала сплату боргу ще на вісім років. Але Росія так і не поінформувала українську сторону про наявне нерухоме радянське майно за кордоном. На початку 1993 р. вона оприлюднила указ Президента РФ Б. Єльцина “Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном” від 8 лютого 1993 p., яким фактично в односторонньому порядку привласнила всі права на нерухомість, що була за кордоном, а також взяла на себе всі зобов’язання, пов’язані з її використанням. Таким чином, у порушення міжнародно-правових норм були перекреслені всі попередні домовленості щодо розподілу власності колишнього СРСР.

9 грудня 1994 р. уряди Росії та України (Прем’єр-міністр В. Ма-сол) підписали угоду про “нульовий варіант”, за яким РФ стала правонаступницею колишнього СРСР із зовнішнього боргу та активів, у тому числі закордонної власності: Закон про набуття чинності Угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, підписану в Москві. За тлумаченням Верховної Ради України ця Угода набуде чинності тільки за умов:

– погашення РФ заборгованості колишнього Зовнішекономбанку СРСР перед резидентами України;

– укладення та набуття чинності міжурядової угоди про принципи реструктуризації заборгованості України з державних кредитів, наданих РФ;

– нотифікації Українською стороною ратифікації РФ угоди про взаємне визначення прав і врегулювання відносин власності від 15 січня 1993 p.;

– розподілу та повернення РФ належної Україні частки активів та пасивів колишнього Держбанку СРСР;

– виконання РФ своїх зобов’язань щодо забезпечення вступу України у права власника об’єктами власності колишнього СРСР (відповідно до угод від 23 червня 1992 р. та від 3 серпня 1992 p.);

– підписання і набуття чинності угоди про оцінку та розподіл Алмазного фонду та оцінку, розподіл або грошову компенсацію золотого запасу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р. згідно з частками, передбаченими договором про правонаступництво (4 грудня 1991 p.), і фактичне повернення їх Україні;

– підписання та набуття чинності угоди про повернення в Україну цінностей, які є національним надбанням українського народу, за переліком;

– застосування РФ режиму вільної торгівлі у відносинах з Україною.

Отож Угоду про нульовий варіант Верховна Рада України не ратифікувала, а прийняла 19 лютого 1997 р. Постанову “Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР”. Відповідно до цієї Постанови російська сторона має надати повну інформацію про балансову вартість закордонної власності СРСР, яку підтверджують висновки міжнародного аудиту, та про стан балансу Державного банку СРСР, Держохорону (Госхран) СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, а також інформацію про обсяги золотого запасу і Алмазного фонду колишнього СРСР. Третій пункт цього документа стосується питань об’єктів, зокрема союзного підпорядкування, які на 1 грудня 1991 р. були розташовані в Україні. Зазначимо, що за попередніми даними таких об’єктів з обох сторін було понад 150. Таким чином, питання про закордонну власність виходить за межі лише дипломатичних об’єктів. Це і питання врегулювання проблем правонаступництва щодо боргів і активів колишнього СРСР.

У відповідь російська сторона запропонувала Україні підписати протокол, у якому було зазначено вже іншу (меншу) кількість об’єктів власності, в основному в країнах, що розвиваються. Під час чергового раунду переговорів (серпень 2002 р.) було обговорено проект угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Сторони домовилися підготувати перелік об’єктів закордонної власності колишнього СРСР, що можуть стати предметом переговорів. За інформацією РФ (7 травня 2003 p.), об’єкти повністю перереєстровані у 87 країнах, а у 13 країнах (серед яких Австрія, Бельгія, Болгарія, Іран, Люксембург, Німеччина, Польща, Японія та ін.) справа не вирішується через позицію Києва, який, за російською версією, “незаконно претендує на зарубіжні активи колишнього СРСР”. Основні проблеми Росії в перереєстрації власності колишнього СРСР пов’язані з Україною, яка є єдиною серед колишніх республік СРСР, що не визнає “нульового варіанта”. Росія вимагає відкликати українські ноти, якими МЗС України попередив низку зарубіжних країн про недотримання РФ своїх зобов’язань щодо розподілу закордонної власності колишнього СРСР. Проте проблеми Росії щодо власності за кордоном виникли не тільки з Україною: не оформлено об’єкти в Ірані; проблеми з радянською нерухомістю виникли з країнами Балтії, які мали дипломатичні резиденції у Франції і не мають наміру їх повертати.

Останнім часом РФ активізувала спроби отримати частку об’єктів на території України. Це стосується оздоровчих баз на Південному березі Криму. Водночас російська сторона не визнає права власності України на об’єкти на своїй території, які перебували на республіканському балансі України. Є проблеми, пов’язані з передачею Україні постпредства колишньої Української РСР у Москві, де тепер розміщується Посольство України в Росії, та приміщення Українського культурного центру в російській столиці. Таким чином, російською стороною ведеться торг щодо передачі Україні деяких об’єктів нерухомості, що належали колишньому СРСР, на заміну ратифікації угоди про “нульовий варіант”.

Іншою проблемою у двосторонніх відносинах є заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними і фізичними особами України. Нагадаємо, що перед розпадом СРСР Україна переказала в Москву акумульовані на рахунках Ощадбанків республіки значні кошти вкладників. Про повернення Росією через правонаступників Зовнішекономбанку СРСР власності українських громадян уже не йдеться, оскільки левову частку банку – правонаступника боржника придбав австрійський банк, який не несе відповідальності за попередні фінансові операції вже не чинного суб’єкта. Хоча за чинною міжнародною практикою Україна може домогтися від РФ повернення зазначених коштів. У ситуації, що склалася, Україна щороку в рахунок погашення сум виплачує своїм вкладникам по 50 гри із власних коштів.

Співробітництво України і Російської Федерації спирається на досить вагому договірно-правову базу, яка складається із сотень різних документів: міждержавних і міжурядових (близько 200) та міжвідомчих (близько 300). Двосторонні відносини України і РФ на початковому етапі регулювалися Договором про основи відносин між УРСР і РРФСФ від J 9 листопада J990 p. Поступово договірно-правову базу було розширено, при цьому увага приділялася в основному питанням економічного характеру. У 1995 р. було парафовано, а ЗІ травня 1997 р. підписано широкомасштабний політичний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Великий Договір), який ратифіковано Законом України від 14 січня 1998 р. Отже, визначальними документами українсько-російських відносин є Великий Договір, Договір про економічне співробітництво на 1998-2007 pp. від 27 лютого 1998 р., три угоди щодо Чорноморського флоту від 28 травня 1997 p., Договір про державний кордон від 28 січня 2003 p., Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р. та ін.

Розбудовано дипломатичні й консульські представництва в обох державах, що спираються на двостороннє визнання України і Російської Федерації і встановлення дипломатичних відносин (14 лютого 1992 p.). Генеральні консульства України відкриті в Тюмені, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону та Владивостоці. Росія відкрила генеральні консульства у Львові, Донецьку, Харкові, Сімферополі та Одесі.

Отже, між Україною та Російською Федерацією укладено низку документів у різних галузях, але, на жаль, більшість із них не була реалізована з огляду на зміни політичних уподобань російської сторони. Постулат міжнародного права гласить: Pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Постає запитання: чому вони “не працюють” або працює лише третина підписаних документів? Відповідь, на нашу думку, слід шукати в позиції російської сторони, спрямованої на закріплення впливу РФ в Україні.

Початок нового тисячоліття позначився активізацією зв’язків на всіх рівнях. Протягом 2001-2004 pp. відбувалися активні політичні контакти на найвищому рівні: регулярними стали зустрічі президентів, керівників урядів, спікерів парламентів, лідерів політичних партій і рухів. Цей період за насиченістю подій можна розглядати як особливий етап активізації українсько-російських відносин та пошуку нових важелів для його розвитку. Отже, Президентами були проголошені роки України в Росії (2002) і Росії в Україні (2003). У результаті візиту Президента РФ В. Путіна (28-29 січня 2003 р.) підписано п’ять міжурядових і чотири міжвідомчі документи. Найвагоміші серед них – міжурядова Угода про створення і функціонування філій російських вузів на території України й українських – на території Росії; міжурядова Угода про співробітництво в галузі молодіжної політики; Протокол про внесення змін до угоди про взаємне визнання й еквівалентність документів про освіту й учені звання від 26 травня 2000 p.; Протокол про постачання товарів по виробничій кооперації в 2003 p.; Угоди про співробітництво в сфері охорони здоров’я, про співпрацю ЗМ1, зокрема Російської державної радіокомпанії “Голос Росії” і Національної радіокомпанії України, та ін.

Серед далекоглядних проявів російської політики опосередковано можна розглядати і пропозицію українському Президентові на початку 2003 р. очолити Раду глав держав СНД, у якій керівники РФ незмінно головували від початку існування Співдружності (1991).

У Москві 22-23 лютого 2003 р. відбулися зустрічі чотирьох лідерів держав СНД (РФ, України, Казахстану і Білорусі), під час яких було домовлено про утворення нової схеми міждержавного співробітництва – Єдиного економічного простору. Кінцевою метою нового етапу міждержавної інтеграції в рамках СНД, згідно з заявою глав “четвірки”, мала стати Організація регіональної інтеграції. Нагадаємо, що функціонування повноцінної зони вільної торгівлі, мова про створення якої ведеться від 1993 p., залежатиме від гармонізації законодавств учасників, узгодження єдиної сітки тарифів. Вивчатиме ці питання спеціально створена Комісія з торгівлі і тарифів, а проміжною ланкою є Група високого рівня.

Особливу увагу російська сторона надавала питанню створення міжнародного газового консорціуму з управління українською газотранспортною системою (ГТС). Якщо спочатку передбачалося, що у створенні консорціуму візьмуть участь представники ФРН, Італії, інших країн, то на сьогодні серед міжнародних учасників залишилася лише Російська Федерація, що дає підстави розглядати ідею про створення консорціуму як захід для поглинання української ГТС, яка є державною власністю України.

Російська сторона особливу увагу приділяє питанням економічної взаємодії: позитивно сприймаються тенденції збільшення товарообігу на 37 %, що становило у 2005 р. 20,3 млрд. доларів. Хоча для українських інтересів цей показник не є успішним, оскільки це сталося за рахунок збільшення українського імпорту.

У політичній сфері обох держав намітилися конкретні шляхи до активізації миротворчої діяльності на просторі СНД, а саме в Придністров’ї, Нагірному Карабаху, Грузії. Українській і російській дипломатії, за сприяння ОБСЄ, вдалося розблокувати перерваний переговорний процес щодо придністровського врегулювання. У Києві 2002 р. після десятимісячної перерви відбулися зустрічі представників з політичних питань України, Росії, Молдови, Придністров’я та ОБСЄ.

Країни активно співробітничають з питань протистояння проявам міжнародного тероризму. Україна бере участь у роботі створеного в рамках СНД антитерористичного центру, на який покладено відповідальні завдання унеможливлення терористичної діяльності на просторі Співдружності.

У 1990-х роках з’явилася нова форма взаємодії двох країн – співробітництво парламентів. Вона була започаткована Спільним комюніке за підсумками перебування в липні 1994 р. в Москві голови Верховної Ради України О. Мороза і закріплена під час офіційного візиту в Київ делегації Державної Думи Росії у лютому 1996 р. Під час зустрічей законодавці визначили основні напрями міжпарламентської співпраці, серед яких:

– гармонізація законодавства;

– законодавча робота з розвитку торгово-економічних відносин, науково-технічних і культурних зв’язків, зняття штучних обмежень просування через державний кордон громадян двох країн;

– проведення “круглих столів”, науково-практичних конференцій, зустрічей депутатів та експертів із найважливіших проблем двосторонніх відносин.

Було також досягнуто домовленості щодо укладення Угоди про міжпарламентське співробітництво між Федеральними Зборами Російської Федерації і Верховною Радою України.

Депутати Верховної Ради України разом з колегами із російського парламенту 23 вересня 2002 р. (Москва) виробили основні критерії співпраці між інституціями, утворили українсько-російську Міжпарламентську комісію зі співробітництва. На комісію покладені завдання розвитку парламентських зв’язків, обміну інформацією, проведення консультацій та аналіз стану співробітництва, внесення відповідних пропозицій і рекомендацій до парламентів двох країн. Одним із перших завдань парламентів стало узгодження законодавств України і Росії та забезпечення законодавчого супроводу домовленостей між країнами. Вища палата російського парламенту – Рада Федерації з ініціативи комітету СНД 21 листопада 2002 р. провела спеціальні парламентські слухання, присвячені Україні: “Росія – Україна: пошук спільних підходів до поглиблення економічної інтеграції”.

У відповідь Верховна Рада України 10 червня 2003 р. провела парламентські слухання за результатами виконання положень базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією – “Українсько-російські відносини: сучасний стан і перспективи”. Широке коло обговорюваних парламентарями питань може свідчити про далекосяжні наміри керівництва парламентів щодо посилення українсько-російського співробітництва. Активізація міжпарламентських сил в українському законодавчому істеблішменті є ще одним свідченням взаємозалежності українського і російського політикумів.

Зважаючи на те, що російський парламент нині являє собою чітко орієнтовану провладну структуру, вироблення тактичних орієнтирів російсько-українського співробітництва у Його стінах свідчить про намагання активно втручатися у двосторонні інтеграційні процеси з метою “уніфікувати економічне законодавство Росії і України, утворювати ФПГ, ТНК, страхові компанії, що прискорить розв’язання проблем”. Тобто вживати відповідних кроків для подальшого закріплення російського бізнесу на українському ринку. У березні 2006 р. російські парламентарі розробили й передали на обговорення до Верховної Ради України пропозиції щодо співробітництва двох країн на перспективу.

(2 votes, average: 3,50 out of 5)