Зовнішня політика України – Чекаленко Л. Д. – Іноземні військові формування на території України
Іноземні військові формування на території України
Досить складним питанням, яке Україна ще й досі не вирішила, є проблема перебування на її території іноземних військ, а саме Чорноморського ({шагу Російської Федерації. За Конституцією України використання наявних військових баз на її території для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, передбаченому міжнародними договорами, які ратифікувала Верховна Рада України” Зокрема, Закон України “Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”, ратифікований Верховною Радою України 22 лютого 2000 p., встановлює порядок допуску підрозділів збройних сил інших держав на територію
України та умови їх перебування, а також порядок здійснення контролю за їхньою діяльністю під час перебування на території України.
Привертають увагу положення законодавчого акта, яких не дотримуються військові контингенти інших держав. Так, цей документ забороняє допуск і перебування підрозділів збройних сил держав, які не визнали незалежність України та територіальну цілісність або висувають до неї територіальні претензії (ст. 4). Серед підстав для денонсації міжнародних договорів України щодо тимчасового перебування на її території підрозділів збройних сил інших держав зазначені наявність загрози національним інтересам України або недотримання чи порушення підрозділами збройних сил інших держав вимог міжнародних договорів України, цього закону та інших нормативно-правових актів (ст. 6). Закон передбачає умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, в разі порушення яких контингенти мають бути виведені з української території. Це – необхідність дотримуватися Конституції України та її законів; шанувати традиції та звичаї українського народу; не завдавати шкоди національним інтересам України; не посягати на права, свободи та законні інтереси громадян України (ст. 11). У цьому зв’язку варто згадати присутність Чорноморського флоту Росії на території України. Періодичні виступи особового складу ЧФ РФ та членів їхніх сімей на підтримку російського парламенту щодо передачі Севастополя Росії, а також протиставлення російської мови українській; підтримка сил, що протистоять утворенню українських шкіл тощо, можна розглядати як факт порушення законодавчих нормативних актів Української держави.
Не всіх положень закону (ст. 17) дотримується й Україна стосовно іноземних військових формувань. Зокрема, це стосується обмеження права власності на окремі види майна підрозділів збройних сил інших держав. Проблемним вбачається й питання виведення іноземних збройних сил з української території, хоча законом передбачені такі дії (ст. 21).
Впродовж усього процесу утвердження України як незалежної держави питання Чорноморського флоту було проблемним для розбудови та становлення міждержавних українсько-російських відносин. Воно пройшло еволюційний шлях від розподілу між Україною та Росією ЧФ колишнього СРСР до визначення умов тимчасового перебування ЧФ РФ на території України. Особливої нагальності це питання набуло, коли Росія пов’язала підписання і ратифікацію базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між
Україною та РФ від 31 травня 1997 р. з укладанням і ратифікацією угод щодо Чорноморського флоту.
Україна обрала реальну й компромісну позицію: за двосторонньою “Угодою між РФ і Україною щодо Чорноморського флоту” від 9 червня 1995 р. сторони домовилися, що основна база ЧФ Росії розміщуватиметься у Севастополі, а Чорноморський флот, зокрема його майно, буде поділене у співвідношенні 50 % на 50 % (ст. 3). У ст. 4 цього документа зазначалося, що Україні передається 18,3 %, а Російській Федерації – 81,7 % кораблів та суден Чорноморського флоту.
Проблема флоту наближалася до розв’язання, але 16 жовтня 1996 р. Держдума РФ прийняла проект закону “Про припинення розподілу Чорноморського флоту”. Таким чином передбачалося поширити юрисдикцію Російської Федерації на Севастополь. Звісно, що цей крок поставив під загрозу національні інтереси України, переговорний процес щодо розподілу Чорноморського флоту та можливості укладення Договору про дружбу і співробітництво між Україною і РФ. Російський парламент питання укладення базового договору відверто ставив у залежність від угод про долю ЧФ, фактично використовуючи політичний шантаж. Верховна Рада України звернулась із заявою, в якій неоднозначно дала зрозуміти, що такі дії порушують безпеку в регіоні, відіграють дестабілізаційну роль, створюють конфліктну ситуацію, що може призвести до непередбачуваних наслідків. Стосовно Чорноморського флоту позиція України була чіткою: Росія може отримати в оренду інфраструктури військово-морської бази у Севастополі на обмежений період за певну плату, поки не побудує свою базу в Новоросійську.
Врешті-решт позиції сторін були узгоджені. За “Угодою між РФ та Україною про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України”, “Угодою між РФ та Україною про параметри розподілу ЧФ”, “Угодою між РФ та Україною про взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом ЧФ і перебуванням ЧФ РФ на території України” (всі – від 28 травня 1997 р.) РФ отримала в оренду на 20 років кілька морських бухт як компенсацію за український енергетичний борг. Отже, статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, параметри розподілу ЧФ і взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом, були визначені трьома базовими угодами з питань ЧФ, які набули чинності б липня 1999 р.
Водночас в Угоді про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України є серйозні прогалини. Особливо вразливі формулювання ст. 15, що дозволяє переміщення поза місцями дислокації груп військовослужбовців ЧФ РФ (для цього потрібне лише узгодження з компетентними органами України). Зважаючи на таке загальне формулювання, командування ЧФ впевнено заявляє, що тренування загону морської піхоти в Кримських горах за 12 км від місць його дислокації не порушує домовленості, оскільки на цей рейд отримано дозвіл компетентного органу місцевого самоврядування.
Не конкретизована і ст. 13, в якій ідеться про переміщення осіб, шо входять до складу військових формувань, та членів їхніх сімей. У разі переведення їх до нового місця служби чи перебування дозволено безмитне перевезення невизначеного переліку майна і товарів широкого вжитку. Це відкриває певні можливості для контрабанди чи вивезення культурних цінностей. Отже, перебування в Криму ЧФ РФ не тільки значно ускладнює дотримання режиму державного кордону України, а й призводить до закріплення виняткового статусу російських військових, вільного переміщення українською територією з проведенням військових навчань, а також особистого пересування та переміщення цінностей.
На жаль, і досі не визначено порядок виведення частин ЧФ з території України, порядок їхнього мобілізаційного розгортання та використання в конфліктах з третіми країнами. Низка істотних поступок України з питань перебування ЧФ РФ на її території простежується у підписаних з російською стороною документах. Так, постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1999 р. “Про порядок перетину державного кордону України військовослужбовцями, військовими кораблями (суднами забезпечення) і літальними апаратами Чорноморського флоту Російської Федерації, який перебуває на території України” була призупинена згідно з Постановою Уряду України від 9 червня 1999 р. № 995 і відновлена зі змінами й доповненнями лише 24 січня 2000 р. (Постановою Уряду). За цим документом (п. 7) для перетину державного кордону України в разі екстреної ситуації командирам військових кораблів достатньо попередити про це українську сторону формально – за 72 години, а реально – за одну годину до виходу в море, оскільки в документах не вказано, що слід розуміти під поняттям “екстрена ситуація”. Тобто російські військові та військово-транспортні судна й літаки фактично безперешкодно перетинають кордон України, незважаючи на можливі ускладнення, що можуть виникнути в такому разі для певних українських служб. Російські військові підрозділи дислокувалися у різних навігаційних установах прибережної зони України (маяки, бухти, побудували вздовж берега бази відпочинку тощо), що викликає негативну реакцію української сторони й вимагає негайного розв’язання. У 2000 р. країни підписали низку додаткових угод з питань діяльності Чорноморського флоту РФ на території України, зокрема українсько-російську Декларацію та спільну Заяву з питань м. Севастополя та Чорноморського флоту.
Проте сторонам ще належить врегулювати широкий комплекс питань політичного, військового та військово-політичного, економічного й гуманітарного характеру, які не знайшли свого відображення в базових угодах, але відіграють вирішальну роль у визначенні позиції України. Ці питання стосуються: визначення мети і цілей тимчасового розміщення на території України основної бази та основних сил ЧФ РФ; врегулювання порядку дій ЧФ РФ у разі виникнення кризових ситуацій та у випадках його бойового застосування; визначення порядку здійснення контролю над озброєннями та військовою діяльністю ЧФ.
Деякого прогресу в українсько-російському діалозі з проблем взаємної безпеки та питань розвитку військово-політичних відносин було досягнуто. У січні 2001 р. відомства оборони двох країн підписали план військового та військово-технічного співробітництва, у якому зафіксовані положення про подібність для військових України та Росії завдань реформування збройних сил, розвитку техніки та озброєнь. Було ухвалено рішення про створення об’єднаного командного пункту з контролю за рейдами в Севастополі та про спільне російсько-українське чергування. Вперше після поділу Чорноморського флоту створено спільний військовий підрозділ двох країн.
Невирішеність питань щодо Чорноморського флоту негативно впливає на позиції Української держави і з огляду на формування багатополярної моделі протистояння в Чорноморському регіоні. Серед морських держав у цьому протистоянні вирізняються головні сили, одна з яких прагне відігравати домінантну роль, – це Росія, а друга – Туреччина, яка активно протидіє їй, претендуючи на регіональне лідерство. Загостренню ситуації додає політика США в цьому регіоні, який оголошено зоною американських інтересів. Отже, Чорноморський флот за важливістю регіональних проблем вийшов на перше місце серед усіх флотів Росії у зв’язку з перетворенням Чорноморсько-Каспійського регіону на один із основних. Діяльність флоту створюватиме для України нові зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні проблеми, однією з яких може стати мілітаризація регіону.
2002 р. знову загострилися проблеми навколо об’єктів ЧФ РФ на території України. 19 листопада Севастопольський суд висунув до Міністерства оборони РФ вимогу передати українській стороні 18 об’єктів, а також маяки на мисі Тарханкут, в районі Євпаторії, Ялти і Солодунова. Севастопольський апеляційний господарський суд прийняв рішення щодо належності 22 об’єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення, які розташовані вздовж Кримського узбережжя, від мису Тарханкут до мису Лукул, а також від мису Сарич до мису Аюдаг. При цьому три об’єкти, зокрема Айтодорський маяк на Південному узбережжі Криму, відповідно до рішення суду, залишаються за російською стороною.
Тривають судові справи щодо невиконання Росією умов передачі у власність України гідро-навігаційних приладів, іншого устаткування, хоча Україна несе відповідальність за безпеку мореплавства у своїх територіальних водах. Державні суди України подали до кримських судових установ позови щодо 102 таких об’єктів вартістю близько 90 млн. доларів. Київ готовий провести інвентаризацію об’єктів, землі, оцінити стан екології на цих територіях з метою перегляду вартості базування ЧФ РФ.
Фактично російське 20-тисячне військове угруповання не тільки забезпечує військово-політичний контроль Росії над Україною, а й утримує Українську державу від участі в інших союзах і блоках, спонукуючи об’єднатись у військово-оборонний союз на теренах СНД (ОДКБ). Військове командування ЧФ РФ не дотримується формату міждержавних відносин, встановленого договірно-правовою базою, часто порушує і міжнародно-правові норми (наприклад сухопутні навчання морської піхоти ЧФ у горах Криму поза місцями дислокації у лютому 2001 р. тощо). Одностороння динаміка російської присутності простежувалася і під час морських середземноморських походів російських кораблів. Моральну й матеріальну підтримку ЧФ РФ надає російське керівництво, депутатський корпус, збройні сили РФ, московська мерія.
Політика напівофіційних домовленостей, зволікання з облаштуванням кордону відповідно до міжнародних стандартів і як наслідок – загострення проблемних питань ЧФ РФ у Криму давала змогу спекулювати на різних форматах інтеграції, неформально трактувати нинішні кордони як тимчасові та призводила до серйозних прогалин (як у ситуації з островом Тузла) на вістрі загострення військового протистояння з важко прогнозованими наслідками. Отже, проблема Чорноморського флоту, яку штучно було створено у перші роки розвитку Української держави, – це нагальне питання української безпеки сьогодні. Своєрідним застережним чинником після ЧФ РФ є діяльність Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військової організації країн СНД. Слід зазначити, що Україна, з огляду на посилення ролі ОДКБ на теренах СНД та намагання цього військового утворення координувати свої дії з НАТО, розвиває співробітництво з учасниками організації у статусі спостерігача.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)