Зовнішньоекономічна діяльність підприємства – Тюріна Н. М. – 9.2. Характеристика форм виходу підприємств на зовнішні ринки
Організація міжнародної діяльності фірми передбачає вибір способу виходу на закордонні ринки, який залежить від мети підприємства, масштабів діяльності, характеру товару й намірів контролювати продаж. Враховується також потенційний обсяг продажу, витрати й інвестиції на організацію руху товарів, наявність підготовленого персоналу (продавців) та інші умови. Вона може зупинитися на експорті, спільній підприємницькій діяльності чи прямому інвестуванні за кордоном. Кожний наступний стратегічний підхід потребує прийняття на себе більшого обсягу зобов’язань та більшого ризику, але обіцяє і більш високі прибутки. Форми виходу на зовнішні ринки зображено на рис 9.1.
Рис.9.1. Форми виходу на зовнішні ринки
У випадку стратегії експортування виробництво залишається на національній території, що має свої недоліки та переваги. Спільне підприємництво та пряме інвестування потребують організації виробництва за кордоном. При цьому деякі форми спільного підприємництва реалізуються на основі укладення контрактів, без додаткових інвестицій, а спільне володіння та пряме інвестування передбачають інвестиції, тобто довгострокові вкладення капіталу в підприємства, соціально-економічні програми, підприємницькі та інноваційні проекти. Це зумовлює виділення певних форм стратегій виходу на зовнішній ринок. [139]
Розглянемо особливості кожної форми та умови їх використання.
Під Експортом Розуміється реалізація на закордонних ринках товарів та послуг, що виробляються чи виконуються у своїй країні. Переваги цього способу [64] :
– потребує мінімальних змін у товарному асортименті підприємства, його структурі;
– потребує мінімальних інвестиційних витрат та поточних грошових зобов’язань;
– забезпечує мінімальний ризик при вході на ринок та легкість виходу. Розрізняють прямий та непрямий експорт.
Прямий експорт Передбачає, що виробник продає свої товари та послуги самостійно. Відомо декілька способів організації прямого експорту:
А) експортний відділ чи підрозділ, в обов’язки якого входить здійснення продажу за кордоном та організація збору необхідної інформації про ринок;
Б) закордонний відділ продажу чи дочірня компанія, яка забезпечує ефект безпосередньої присутності на ринку та здійснення контролю за виконанням маркетингових програм; закордонний відділ продажу здійснює реалізацію та розподілення продукції, інколи на нього покладаються організації, зберігання та просування товарів, демонстраційного та обслуговуючого центру;
В) торгові представники, для пошуку закордонних клієнтів, тобто компанія використовує своїх торгових представників;
Г) іноземні дистриб’ютори чи агенти. Для організації продажу продукції компанія звертається до закордонних дистриб’юторів чи агентів, які можуть бути наділені виключними чи обмеженими правами на представництво виробника в конкретній країні [91, с. 483].
У той же час застосування цього методу торгівлі передбачає наявність високої комерційної кваліфікації персоналу та торговельного досвіду кампанії в цілому. У противному разі фінансові витрати підприємства не тільки не скоротяться, але й можуть значно зрости. Крім того, міжнародна торгівля порівняно з внутрішньою є ризикованішою, що зумовлено відмінностями економічних, правових та соціальних умов у різних країнах, їх традиціями та звичаями, а також великими відстанями між торговельними партнерами. У результаті для проведення міжнародних торговельних операцій буває доцільно залучати посередників.
Непрямий експорт Передбачає організацію:
– торгівлі через посередників (торговельні компанії та інші посередницькі фірми);
– торгівлі через організовані товарні ринки, тобто через міжнародні товарні біржі, тендери (торги), аукціони та виставки/ярмарки.
Непрямий експорт особливо необхідний в умовах, коли виробник не має достатньої інформації про зовнішній ринок або досвіду роботи на ньому, тому віддає перевагу зменшенню власного ризику, передаючи функцію збуту посередницькій фірмі. Непрямий експорт має дві переваги: по-перше, його здійснення не потребує значних засобів, відсутня необхідність створення експортного відділу, який буде займатися продажем за кордоном чи встановлювати контакти з іноземними партнерами. По-друге, такий експорт менш ризикований, тому що посередники діють за своєю ініціативою, спираючись на знання кон’юнктури закордонних ринків, та пропонують виробнику додаткові послуги [91, с. 482]. Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:
– ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;
– залежність експортера від посередника;
– недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;
– відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку.
Наступною формою виходу підприємств на зовнішні ринки є ліцензування – спільна підприємницька діяльність (СПД), яка базується на тому, що ліцензіар (продавець) передає ліцензіату (покупцеві) право на використання виробничого процесу, патенту, товарного знака в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Залежно від характеру предмета і правової основи, міжнародні операції по торгівлі науково-технічними знаннями поділяються на два види:
1) операції по торгівлі патентами і ліцензіями;
2) операції по торгівлі технічними послугами.
Предметом ліцензії може бути: будь-яка розробка конструктивного, технологічного характеру; склад матеріалу, суміші або сплаву; речовини; метод лікування; методи пошуку та розробки корисних копалин; методики розрахунків (включаючи засоби математичного забезпечення та комп’ютерні програми); відомості організаційного, фінансового, управлінського характеру тощо, як ті, що містять винаходи, так і ті, що їх не мають, а також товарні знаки, промислові зразки, авторські права. При цьому предмет ліцензії повинен мати патентну чистоту, тобто юридичну властивість предмета, яка означає, що він може використовуватися в певній країні без порушення діючих на її території охоронних документів виключного права – патентів, що належать третім особам. Ліцензіар одержує вихід на ринок з мінімальним ризиком, а ліцензіату не доводиться починати з нуля, тому що він відразу здобуває виробничий досвід, добре відомий товар або ім’я. Використання ліцензування при СПД має економічні, стратегічні і політичні мотиви. Економічні мотиви полягають у тому, що ліцензіар знижує ризик створення виробництва за рубежем з огляду на невеликий обсяг продажу, небезпеку удосконалення товару конкурентом, обмеженість ресурсів тощо. Великі підприємства з диверсифікованим виробництвом, переглядаючи асортимент, зосереджують зусилля на сильних сторонах своєї діяльності, що дають високий прибуток. Продаючи ліцензії, вони відмовляються від продукції і технології, що не становлять інтерес сьогодні. У цьому полягає стратегічний мотив ліцензійної угоди. [64] Переваги торгівлі ліцензіями представлено у таблиці 9.1.
Таблиця 9.1. ПЕРЕВАГИ ТОРГІВЛІ ЛІЦЕНЗІЯМИ [66, С. 117]
Для ліцензіара | Для ліцензіата |
В короткі строки окупити витрати на науково-дослідницькі роботи, використані на розробку винаходу; Одержати додатковий прибуток за рахунок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нової продукції; Використати місцеву, більш дешеву робочу силу; Забезпечити близькість до джерел сировини; Перебороти валютні та митні обмеження | Можливість економії на науково-дослідних роботах; Одночасно доступ до передових науково-технічних досягнень; Купівля ліцензій доповнює і розширює власні дослідження; Можливість здійснення процесу диверсифікації; У Купівля ліцензії дозволяє виграти час, що особливо важливо в зв’язку із скороченням періоду морального старіння товару і приєднання до найновіших технологічних досягнень |
Головною перевагою ліцензійного виробництва є те, що крім ноу-хау закордон не вивозиться ніяких матеріальних цінностей. При цьому воно позбавляється необхідності проявлення власної активності. Саме тому цей напрямок популярний серед малих та середніх підприємств. В останні роки найбільш розповсюдженою формою господарчої інтеграції крупного та малого виробництва, особливо в сфері послуг та торгівлі, стала система договірних відносин типу франчайзинг.
Франчайзинг – це така організація бізнесу, в якій компанія (франчайзер) передає певній людині чи компанії (франчайзі) право на продаж продукту або послуг під своїм товарним знаком. Франчайзі зобов’язується продавати цей продукт чи послуги по заздалегідь визначених законах і правилах ведення бізнесу, які встановлює франчайзер. В обмін на дотримання цих правил франчайзі одержує дозвіл використовувати ім’я франчайзера, його репутацію, продукт і послуги, маркетингові технології, експертизу, і механізми підтримки.
Іншим різновидом стратегії СПД є виробництво за контрактом, тобто укладання контракту з місцевими виробниками на випуск товару. Причини, що зумовлюють використання такого способу [64]:
– дефіцит власних потужностей;
– наявність перешкод для експорту у відповідну країну;
– високі транспортні витрати;
– економія на факторах виробництва.
Загальна схема виробництва за контрактом на практиці має різні модифікації. Значного поширення набуло виробництво комплектуючих.
До різновидів виробництва за контрактом відносять переробку давальницької сировини – толінгові операції. Цей спосіб виходу на зовнішній ринок також має недоліки. Застосовуючи його, підприємство менше контролює процес виробництва, що може мати наслідком втрату частини потенційних прибутків. Однак підрядне виробництво дає підприємству можливість розгорнути свою діяльність на зовнішньому ринку швидше, з меншим ризиком і з перспективою вступу в партнерство з місцевим виробником або купівлі його підприємства.
Однією з форм сумісного підприємництва – є керування за контрактом Management Contracting, вона знаходить широке використання в країнах що розвиваються, які мають капітал та персонал, але не мають необхідних ноу-хау та кваліфікованих робітників. Пропозиції відносно кооперації з участю закордонного капіталу в цих країнах часто відхиляються через страх допустити безмірну іноземну присутність. Угода на проведення комплексу робіт в області менеджменту обмежено в часі, і наприкінці угоди закордонні спеціалісти будуть замінені на місцевих. Отже, використовуючи Management Contracting, фірма експортує не товар, а управлінські послуги. Частіше за все це здійснюється у формі консультацій для іноземних компаній.
Ще одним способом проникнення на зовнішній ринок є створення підприємства спільного володіння. Спільне володіння – форма спільного підприємництва, за якої об’єднуються зусилля зарубіжних та місцевих інвесторів з метою створення місцевого комерційного підприємства, котрим вони володіють та керують спільно. Цей вид підприємств створюється і управляється спільно з іноземними і місцевими інвесторами, як правило, приватними фірмами, але іноді державними підприємствами чи навіть урядовими органами. Спільні підприємства також можуть утворюватись у третій країні декількома іноземними компаніями. Метою цієї стратегії є проникнення компаній на нові ринки з меншими витратами і ризиком, ніж у разі застосування інших інвестиційних методів.
Головними мотивами використання спільних підприємств як стратегії входження до світового ринку є:
– зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази;
– розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва;
– можливість уникнення циклічності або сезонності при нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу;
– придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб;
– набуття управлінського досвіду на нових ринках;
– пристосування до країни, що приймає.
Особливе місце серед способів виходу підприємства на зовнішній ринок належить Прямому інвестуванню Чи трансферту капіталу.
Утримувати взаємовідносини з цільовим ринком [141]. Відповідно важливим етапом здійснення зовнішньоторговельних операцій є вивчення комплексу характеристик та даних, які визначають властивості світового ринку або ринків окремих географічних регіонів чи певних країн (рис.9.2)
Рис.9.2. Напрямки дослідження потенційного зовнішнього ринку
Розглянемо більш детально кожну складову дослідження потенційного зовнішнього ринку.
Дослідження ринкового, підприємницького середовища на зовнішніх ринках
Передбачає аналіз комплексу умов організації бізнесу за межами своєї країни у конкретному ринковому просторі – як у світовому або регіональному, так і в межах окремої іноземної держави.
Існує 8 груп факторів (елементів) зовнішнього підприємницького макросередовища[76]:
– Демографічні – пов’язані з характеристикою населення відповідного ЗР або його сегмента. Вони включають такі показники.
Основні риси цього способу:
– максимальні інвестиційні витрати та поточні грошові зобов’язання;
– максимальна відповідальність за результати діяльності;
– максимальний контроль за діяльністю;
– складна процедура виходу з ринку.
Інвестування може виконуватися підприємством самостійно або разом з господарчими суб’єктами країни, в яку ввозиться капітал. В останньому випадку мова йде про вищезгадане створення спільного підприємства. При самостійному вкладенні капіталу за кордоном фірма приймає підприємство під свою повну відповідальність. Цей спосіб виходу на зовнішній ринок передбачає інвестування капіталу в створення за кордоном власних складальних або виробничих підрозділів, забезпечуючи найбільш повне залучення підприємства до ЗЕД.
При створенні закордонної виробничої філії фірма може керуватися такими мотивами:
– вертикальна інтеграція, коли необхідний контроль над різними етапами проходження товару від стадії сировини до його розподілу. Товари і маркетинг досить складні і вимагають об’єднання ресурсів декількох країн;
– міждержавна раціоналізація виробництва, коли є істотні розходження у вартості робочої сили, капіталу, сировини. Виготовлення комплектуючих частин у країні-експортері, а складання здійснюється в іншій країні, де дешевша робоча сила;
– теорія життєвого циклу товару, коли він перебуває на різних стадіях життєвого циклу у різних країнах;
– державне стимулювання інвестицій, коли надаються певні пільги для іноземних інвесторів, що і мотивує їх до відкриття своїх філій або самостійних підприємств;
– політичні мотиви, коли інвестиції в економіку певної країни пов’язані з її політичними рішеннями щодо інших країн.
Одна з переваг такої стратегії полягає в тому, що підприємство може заощадити кошти за рахунок більш дешевшої робочої сили або сировини, за рахунок пільг, наданих іноземними урядами закордонним інвесторам, за рахунок скорочення транспортних витрат тощо. Створюючи робочі місця в країні-партнері, підприємство забезпечує собі тим самим сприятливіший клімат у цій країні. Застосовуючи стратегію прямого інвестування, підприємство налагоджує глибші відносини з державними органами, клієнтами, постачальниками і дистриб’юторами країни, на ринок якої воно виходить. Це дає можливість краще пристосовувати свої товари до місцевого маркетингового середовища. [64]
(1 votes, average: 5,00 out of 5)