Закон України “Про судоустрій і статус суддів” – Теліпко В. Е. – Розділ І. Засади організації судової влади

Стаття 1. Судова влада

1. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

2. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур.

3. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Стаття 6 Конституції України закріпила судову владу як гілку державної влади в системі інших гілок державної влади – законодавчої і виконавчої. Кожна з гілок державної влади має свою компетенцію і не втручається в діяльність іншої.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття “судова влада”. Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу – суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державно-атрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.

Спроби розкрити зміст терміна “влада” робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил І людей, природні чинники і суспільну владу.

Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.

Влада як соціальне явище зацікавила письменників утопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих згодом конституціях.

Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.

Отже, влада – категорія багатогранна, яку слід розглядати через концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю, примусу, нарешті, владовідносин. Поняття “судова влада” характеризується наявністю, як правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд. Влада – це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі окремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місце відведено в ньому суду як органу судової влади.

Як бачимо, судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні для влади взагалі. їх аналіз дозволяє з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної влади, – специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності.

Судова влада – це система судових органів держави, їх повноваження та власне діяльність, що спрямована на виконання повноважень. Зазначені елементи органічно пов’язані між собою. У разі відсутності одного з них доводиться говорити про неповноту поняття “судова влада”.

Виходячи з логіки Конституції та законів України, до основних ознак судової влади можна віднести її незалежність, самостійність, відособленість, виключність. Ці ознаки близькі за значенням, але кожна з них має власний зміст.

Незалежність судової влади повинна гарантуватися особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів, їх соціальним захистом. Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, а з іншого – статусні гарантії суддів.

Принцип незалежності суддів спрямований не тільки на убезпечення суддів від протизаконного впливу органів і осіб. Він покликаний підняти самостійність та відповідальність суддів при вирішенні будь-якого правового питання. Це означає, що суд кожного разу сам зобов’язаний встановити всі обставини справи, самостійно підібрати норму закону і зробити з неї правові висновки. Суд не пов’язаний висновками, що зроблені іншими органами за обставинами справи. Достовірність фактів, встановлених органами управління, ретельно перевіряється у судовому засіданні.

У суду відсутні будь-які інші, окрім процесуальних, зв’язки зі сторонами. Це забезпечує ряд переваг судової процесуальної форми над порядком вирішення правових спорів іншими органами – об’єктивність при вирішенні спорів; кращу пристосованість до встановлення істини, до правильного вирішення правових питань. Хоча слід визнати й істотні недоліки судового порядку вирішення правового спору – громіздкість процесуальної форми та тривалість розгляду справи.

Самостійність судової влади полягає в тому, що закон наділяє суди всіма повноваженнями, необхідними для здійснення їхніх функцій. Адміністративна юрисдикція органів виконавчої влади не підміняє дії суду навіть частково, вона лише передує судовому розгляду. Рішення цих органів не впливають на самостійність суду. Суди у своїй діяльності нікому не підзвітні. Натомість їх рішення, які набрали чинності, мають силу закону у конкретних справах та обов’язкові для виконання усіма суб’єктами права на всій території держави. Діяльність інших органів держави, які залучаються для сприяння відправленню правосуддя” не підміняє діяльність суду.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу провадження конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом.

Відособленість судової влади означає, що суд займає в державному механізмі особливе становище, зумовлене специфікою виконуваних ним функцій, умов та порядку його діяльності. Суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, нікому не підпорядковуються.

Виключність судової влади полягає в тому, що вона здійснюється тільки судами, які входять до єдиної судової системи України. Ніякі інші органи й посадові особи не мають права здійснювати судову владу, а судові органи не вправі передавати іншим особам або органам навіть частково свої повноваження. Виходячи з єдності судової влади і правосуддя та необхідності концентрації судової влади, можна сформулювати тезу про те, що правосуддя – це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна може і повинна втілюватися лише у правосудді. Винятковість як характерна риса судової влади і є свого роду ключем до поняття правосуддя в правовій державі.

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право постає центром життя суспільства, коли відносини між громадянами та державою є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституціоналізується правовий зв’язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, політичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий захист – найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян, оскільки суд займає певне місце у системі влади.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно повинно втілювати виключність судової влади в державі. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов’язані з побудовою правової держави, правовою реформою й установленням винятковості судової влади.

Крім винятковості судової влади, в правосудді має втілюватися повнота судової влади. Повнота судової влади – невід’ємна якість правосуддя. Вона дістає вияв у тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути доступним. Інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі без винятку громадяни визнаються рівними перед законом і судом, поставленими в однакові умови. Ця аксіома підтверджена соціально-історичною практикою і закріплена в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно з ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення її основних прав, які надані їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади, так би мовити генетична ознака правосуддя, стверджує відокремлення судової влади від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає його сферу, тобто сферу реалізації судової влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов’язується саме з повнотою судової влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дозволяє називати правосуддя “правосуддям”, розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинному законодавстві. Згідно з ст. 10 КАС правосуддя в адміністративних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Повнота судової влади закріплена в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист як основне право громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, яке пред’явлене йому, чи при визначенні його прав та обов’язків в будь-якому цивільному процесі має право на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним й безстороннім судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначити не тільки генетичну, функціональну, а й предметну ознаку судової влади, тобто зміст судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний соціальний об’єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів права. Ці права і обов’язки встановлюються на основі застосування судом норм права і відповідних фактичних обставин. Отже, реалізація судової влади завжди пов’язана з розглядом конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя соціально детермінована потребами забезпечення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державою. Ось чому саме судова влада є фактором обмеження від втручання будь-кого в правовий статус громадянина і в системі “розподілу влади” є тією противагою, яка забезпечує невід’ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність висвітлює зміст і функцію правосуддя в правовій державі як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя є єдиною формою забезпечення законності і справедливості в стосунках з участю громадян, принципово нове взаємовідношення особи і правосуддя. Громадянин стає не тільки носієм різноманітних прав, а й безпосереднім захисником їх в суді, він виступає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Щодо сутнісної характеристики правосуддя через предметну ознаку судової влади, то воно має становити собою наведену модель взаємовідношення правосуддя, держави і особи. Це має практичне значення, оскільки корекція вказаного взаємовідношення неминуче веде до деформації правосуддя, зниження правового захисту особи в суспільстві.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в потрібному напрямі функціонування правосуддя, яке шляхом вирішення юридичних справ сприяє судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві – реалізації законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя мають зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні. Утвердження правосуддя як форми розгляду юридичних справ повністю відтворює предметне функціонування судової влади, несе певне соціально-правове навантаження і відображає особливості судової діяльності,

До обов’язкових ознак судової влади належить також владний характер повноважень суду. Вимоги та розпорядження суддів при здійсненні ними правосуддя обов’язкові для всіх без винятку державних органів, юридичних осіб і громадян. Судові рішення, так би мовити, прирівнюються до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування дістає вияв судова влада як дійсна влада.

Нарешті, правосуддя як правозастосовна діяльність характеризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання пов’язуються з законністю судових рішень.

Процесуальна форма є методом роботи суду. Тільки неухильне додержання цього методу робить можливим встановлення дійсних обставин справи і правильне застосування норм закону. Ознакою правосуддя є здійснення його в процесуальній формі, тобто у формі судового засідання, що забезпечує максимум умов для встановлення істини у справі і реального захисту прав суб’єктів права. Демократизм судової процесуальної форми закладений у передумовах організації судової системи: виборність судових органів, колегіальність розгляду і вирішення справ, незалежність судів і підкорення їх тільки закону, гласність судового розгляду. Законність та обгрунтованість судових рішень перевіряється колегіально.

Усі зазначені вище та багато інших ознак, які є водночас проявами судової влади, тісно пов’язані з безпосереднім здійсненням правосуддя, але виходять за його межі. Це дозволяє дійти висновку, що правосуддя хоча й основний, проте лише один із багатьох способів здійснення судової влади.

Правосуддя здійснюється системою судів, засади побудови якої закріплено в ст. 125 Конституції. Основними засадами виступають територіальність та спеціалізація.

Головним обов’язком держави є утвердження прав та свобод людини. Тому місцеві суди мають бути територіально наближені до людей з тим, щоб кожен громадянин знав свій суд і не був змушений вибирати у складній судовій системі той, у якому він має захищати свої права. Цій вимозі відповідає існуюча мережа районних (міських, міськрайонних) судів згідно з адміністративно-територіальним поділом держави.

На підставі конституційного принципу спеціалізації на місцевому рівні судів створено спеціалізовані господарські та адміністративні суди. Перші забезпечують захист прав та інтересів учасників господарських відносин, другі – захист прав фізичних та юридичних осіб від порушень з боку органів держави, місцевого самоврядування при виконанні останніми владних управлінських функцій. Усі інші цивільні та кримінальні справи розглядаються районними та міськими судами, за винятком окремих категорій справ, розгляд яких віднесено до компетенції судів вищого рівня.

Щодо побудови судової системи по вертикалі, то вона відповідає процедурі розгляду справ у першій інстанції, в апеляційному та касаційному порядку. Перевірка законності та обгрунтованості судами судових рішень суду першої інстанції є надзвичайно важливим засобом охорони прав і законних інтересів учасників усіх видів судочинства.

Перегляд справи в апеляційному порядку передбачає можливість перевірити за скаргою учасника судового процесу або іншої особи, якої стосується рішення суду першої інстанції, обставини справи щодо наявності певних правовідносин на основі вивчення як тих доказів, що були досліджені в суді першої інстанції, так і нових.

Касаційне оскарження рішень усіх апеляційних загальних судів проводиться до відповідних підрозділів Верховного Суду України (щодо рішень у цивільних та кримінальних справах), вищих спеціалізованих судів (щодо рішень у господарських та адміністративних справах). Для рішень вищих спеціалізованих судів особливою касаційною інстанцією є Верховний Суд України. Рішення Вищого адміністративного суду України переглядаються Верховним Судом України лише за винятковими обставинами (ст. 237 КАС).

Верховний Суд зобов’язаний не тільки усувати недоліки в застосуванні законів шляхом повторного касаційного розгляду рішень судів загальної юрисдикції, а й запобігати таким порушенням через роз’яснення практики застосування законів у постановах Пленуму Верховного Суду України.

Враховуючи складність та важливість для суспільства окремих категорій справ, їх розгляд по першій інстанції має бути віднесений до юрисдикції судів вищого рівня. З огляду на це під юрисдикцію апеляційних судів, крім спеціалізованих, передано розгляд у першій інстанції певних категорій кримінальних та цивільних справ. Вищий адміністративний суд України як суд першої інстанції розглядає спори щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та спори щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

Організація адміністративних судів в Україні відповідає двом основним критеріям: з одного боку, ці суди мають бути доступними для всього населення, а з другого – їхня організація повинна мінімізувати можливості незаконного впливу з боку органів державної влади на суддів. Це зумовило особливість системи місцевих адміністративних судів. На найближчому до громадян рівні – району чи міста – розгляд окремих категорій адміністративних справ (за участю органів місцевого самоврядування, за участю органів, що накладають адміністративні стягнення) покладено на районні, міські, міськрайонні загальні суди. Решту адміністративних справ віднесено до предметної підсудності окружних адміністративних судів, за винятком випадків, коли позивач має можливість сам обирати компетентний місцевий адміністративний суд.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” – Теліпко В. Е. – Розділ І. Засади організації судової влади