Загальна соціологія – Примуш М. В. – § 25.2 Освіта та її функції і зв’язок з іншими науками
До свого виокремлення в самостійну соціологічну дисципліну соціологія освіти розвивалася в межах соціології культури, концептуально вона нерозривно пов’язана із філософією освіти і соціологією культури (освіта є частиною культури), а у своїй практичній спрямованості – із соціологією виховання, педагогічною соціологією, соціальною психологією і соціальною педагогікою. Соціологія освіти, на відміну від загальної, спеціальної і соціальної педагогіки, вивчає не лише специфіку освітнього процесу, але й певну сукупність взаємозв’язків системи освіти з іншими соціальними системами суспільства, його соціальними інститутами.
Якщо загальна і спеціальна педагогіка визначає зміст освіти, її організаційну основу, то соціологія освіти вивчає ефективність діяльності відповідних соціальних інститутів по формуванню у людей науково-практичного світогляду в результаті підвищення їх загальноосвітньої підготовки. Якщо педагогіка вивчає людину в процесі навчання, то соціологія освіти вивчає її в інтроспективі і перспективі, в процесі включеності її у всі сфери соціальної діяльності і форми суспільних відносин у зв’язку із одержанням певної освіти, виявляє, як змінюються соціальні ролі людини в залежності від рівня освітньої підготовки.
Зв’язок соціології освіти з іншими науками | – педагогічна соціологія; – педагогіка (безпосередньо вивчає методичні і дидактичні основи освіти і виховного процесу); – соціологія культури; – соціологія науки; – психологія (розглядає освіту як джерело формування особистості); – соціальна філософія (розглядає освіту як соціальне явище і соціальну систему) |
Отже, соціологія освіти – це галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як соціокультурного інституту, її взаємодію з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси і соціальну політику у сфері освіти.
З цього визначення стає достатньо очевидним об’єкт соціології освіти. Це сфера освіти, те соціальне середовище,-в якому відбуваються процеси навчання і виховання, взаємодіють суб’єкти освіти.
До визначення предмету соціології освіти спеціалісти підходять по-різному. Одні акцентують увагу на вивченні соціальних функцій освіти, другі – на виявленні різних аспектів взаємодії освіти та інших соціальних інститутів.
Вивчення освіти як системи обумовлює два основних підходи до її аналізу. З одного боку, освіта є видом людської практичної і пізнавальної діяльності. Тому систему освіти спеціалісти вивчають з гносеологічної (теоретико-пізнавальної) точки зору. З іншого боку, освіта є системою певним чином пов’язаних між собою установ, організацій, які виконують функції навчання й виховання. В якості елементів цієї системи виступають підсистеми, які у свою чергу можуть розглядатися як системи меншого масштабу і навіть ділитися на системи ще більш приватні, аж до кінцевих елементів (конкретна школа, ліцей, коледж, училище, інститут, академія, університет). Феномен освіти можна вивчати в різних аспектах:
– діяльнісний аспект передбачає вивчення мети, змісту, мотиваційної структури, організації освітньої діяльності;
– культурологічний аспект передбачає аналіз освіти як одного з факторів відтворення і розвитку культури;
– інституціональний аспект передбачає аналіз сталості та визначеності впливу освіти на цілеспрямоване формування особистості;
– технологічний аспект передбачає аналіз методів, способів, процедур освітньо-виховної діяльності;
– соціологічний аспект передбачає аналіз проблем управління освітою;
– інформаційний аспект аналізу освіти вивчає місце її як каналу інформації в інформаційних системах.
За своєю структурою соціологія освіти поділяється на:
– теоретичну соціологію освіти, яка займається розробкою теоретико-методологічних проблем реформування освіти, виявом соціально-культурних факторів, пізнання і виховання, взаємообумовленістю соціальних і духовних процесів в освіті і т. д.
– прикладну (емпіричну) соціологію освіти, завданнями якої головним чином є діагностика соціально-педагогічної ефективності різних типів і стилів життя, традицій культури.
– експериментальну прикладну соціологію освіти, яка виступає зазвичай у нерозривному зв’язку із соціальною педагогікою і спрямована на розробку нових соціально-педагогічних центрів, форм і методів виховної роботи і т. д.
Відповідно з проблемно-тематичним змістом предмету соціології освіти можна визначити такі її основні функції:
1) теоретично-пізнавальна, яка спрямована на відкриття нових закономірностей соціально-культурних процесів в освіті, розробку нових теорій і парадигмальних підходів до вивчення освіти;
2) інформаційна, яка спрямована на відкриття нових соціальних фактів;
3) прогностична, яка передбачає розробку соціальних прогнозів в галузі розвитку освіти на основі теоретико-методологічного аналізу одержаних соціальних фактів, впливу на них змін, що відбуваються в самому суспільстві;
4) реформування освіти, створення її нових соціальних моделей, адекватних основам організації життя громадянського суспільства, ринковим відносинам.
Методологічною основою соціології освіти є:
– концепція єдності процесів пізнання, навчання і виховання як видів соціально-культурної діяльності;
– теорія соціалізації, тобто включення індивіда в той або інший соціально-культурний простір життєдіяльності.
Методи досліджень, що використовуються в соціології освіти, випливають із методології конкретно-соціологічних досліджень. Особливе значення в соціології освіти мають соціометричний аналіз, спостереження, порівняння, аналіз документів, експеримент, анкетування, інтерв’ю та ін.
Основна функція освіти – передавати цінності конкретної культури.
Е. Дюркгейм
Освіта – це розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно й вільно мислити й діяти. Навчання – ядро освіти, але остання відбувається й за межами навчальних закладів – протягом усього життя людини.
Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має ін-ституційний характер. Ознаками соціального інституту освіти є:
– соціальні функції освіти (навчання і виховання);
– наявність суспільно вироблених форм, освітніх установ, їх організація і становище в суспільстві, а також певних осіб, які здійснюють функціонування даного інституту, їх статус в суспільстві;
– наявність регулятивів по функціонуванню даних установ і осіб, які беруть участь в освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, які визначають функціонування установ, засобів та методів освітньої діяльності, матеріально-технічних засобів.
Отже, освіта як соціальний інститут, як цілісна система передбачає наявність:
1) суб’єктів освітньої діяльності – педагогів, учнів та студентів навчальних закладів;
2) об’єктів освітньої діяльності – як окремих учнів та студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;
3) засобів освітньої діяльності – навчальних планів, програм, методів й організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів і т. ін.
Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культури відповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, що проявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду, вмінь і навичок), соціологія визначає функції освіти.
– Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.
– Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.
– Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.
– Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, формування громадянина, стимулює саморефлексію – глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.
– Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
– Гуманістична функція освіти покликана забезпечити формування системи якості, які дозволять людині виконувати функції носія культури, духовності, творчо налаштованого суб’єкта суспільних відносин.
– Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи). Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо). Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.
– Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складається повсякденне життя людей.
– Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою. Отже, освіта, тим самим, сприяє підтримці стабільності суспільства.
Доводячи соціокультурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності.
– Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.
– Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв’язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти.
– Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.
– Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.
– Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.
– Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.
– Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.
– Принцип пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами, що вимагає незалежності освіти від політичних партій та рухів. Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти. Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.
– Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов’язаний як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.
– Принцип формування “вільного освітнього середовища”, закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.
Основні завдання системи освіти | – формування соціальної потреби громадян в освітніх послугах; – регулювання характеру, змісту та обсягів набутих і засвоюваних знань на основі розробки нових навчальних планів, програм, методів і форм навчання; – розробка, запровадження і регулювання меж різнорідності культурно-освітнього й наукового простору країни на базі системи міжнародних стандартів; – значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем, що віддзеркалюють специфічні, національні, регіональні, релігійні та інші інтереси населення; – посилення уваги до неформальної освіти і самоосвіти; – подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та світовий освітянський простір |
Таким чином, методологія побудови освітянської системи та спрямованість змісту її головних соціальних функцій визначає соціокультурний характер інституту освіти. Освіта – соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені).
– дошкільна освіта і виховання – здійснюються разом із сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей.
– загальна середня освіта – забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення.
– позашкільна освіта і виховання – забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів.
– професійно-технічна освіта – забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;
– вища освіта – забезпечує фундаментальну, наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей;
– післядипломна підготовка – забезпечує систематичне поновлення набутих у внз знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;
– аспірантура і докторантура забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;
– самоосвіта – система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань системою екстернату.
Система освіти в Україні переживає радикальні зміни, які торкаються всіх її елементів і ланок. Поруч з традиційною школою з’явились ліцеї, гімназії, коледжі, школи і класи з поглибленим вивченням предметів, профільні класи т. д. Паралельно з системою безоплатної освіти існує платна (комерційна) освіта у всіх ланках – від дитячих садків до університетів.
Змінюється система відносин між інститутом освіти і церквою, яка розвиває свої семінарії, відкриває богословські факультети та університети, недільні школи тощо.
Ще на початку 90-х pp. XX ст. в монолітній системі державної освіти України виникли окремі недержавні (приватні) навчальні заклади, які значно розширюють можливості вибору варіативних форм освіти. На сьогодні частка недержавного сектору освіти України становить приблизно 17 %.
У 2002 р. в Україні функціонувало 200 недержавних вищих навчальних закладів. В цілому вони довели доцільність свого існування. Провідними серед них є Харківський гуманітарний інститут, “Народна Українська академія”, Європейський університет фінансів і т. д.
На функціонування освіти як системи значний вплив здійснює економіка, політика, культура та інші сфери суспільного життя.
Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Зрозуміло, освіта через культурно-виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)