Загальна соціологія – Примуш М. В. – § 16.4 Національне відродження України та роль етносоціології в розбудові українського суспільства
Проблема національного відродження виступає однією з центральних в етносоціології включно з соціологією нації. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево. Професор Празького університету М. Грох вважає, що він для низки центрально – і східноєвропейських країн (до яких належить й Україна) вкладається у тричленну модель, основні фази якої є наступними.
Фази національного відродження | – академічна; – культурницька; – політична |
На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію.
У другій фазі – культурницькій – мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавна).
Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація цієї мети.
Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення мети національного відродження – проголошення української самостійної незалежної держави – ще не означає остаточного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відродження нації. В Україні не можна вважати повністю завершеною академічну фазу, бо нагромадження знань українського народу про себе лише розпочалося і триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків українських соціогуманітарних наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про нащо – і державотворчі процеси в Україні.
Нині стоять і проблеми вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя – від Верховної Ради до школи і дошкільних закладів, досягнення структурної повноти української культури та виведення її на світовий щабель. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових норм національної свідомості як в окремих осіб спільноти, так і українського народу в цілому.
Отже, специфіка національного відродження в Україні полягає в тому, що основні його фази не можна вважати завершеними із досягненням основної мети – здобуттям своєї власної держави. Консолідація української нації ускладнюється наявністю багатьох проблем етнонаціонального розвитку.
Водночас наведені проблеми, багато з яких зумовлені спадщиною радянських часів, не можуть перешкодити процесам поступової консолідації українського суспільства. Соціологи дедалі частіше фіксують факт поступового нівелювання різниць і відмінностей серед мешканців основних регіонів країни, тенденцію творення єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями у сенсі громадянства, незалежно від своєї етносоціальної чи лінгвостнічної приналежності. Цьому сприяє й виважена державна національна політика України, для вироблення якої великою мірою прислужилися й українські соціологи, досліджуючи проблеми етнонаціонального розвитку суспільства і постачаючи матеріал для прийняття законодавчих рішень і актів у цій сфері.
Проблеми етнонаціонального розвитку української нації | – Скорочення питомої ваги українців у складі населення. – Зростання числа росіян, які проживали й проживають в Україні. – Звуження сфери вживання української мови. – Поділ населення України на три великі лінгвостнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини – російськомовні. – Існування різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок союзу Росії та Білорусі нараховується значно більше у східному та південному регіонах, натомість в західному і частково у північному та центральному регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави. – Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують ліві сили, а на Заході – праві сили і почасти центристів. Вибори до Верховної Ради у березні 2002 р. підтвердили поляризацію населення цих регіонів України за політичними уподобаннями. Так, наприклад, за комуністів у східному регіоні України голосували від 30% (Харківська, Донецька, Херсонська області) до 40% (Луганська область) виборців, в той час як у Західній Україні більшість виборців віддали свої голоси за блок “Наша Україна” (69% у Тернопільській, 63% у Львівській областях). |
Державна національна політика базується насамперед на Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, Декларації прав національностей України, а також на низці спеціальних законів. Зокрема, у Законі України “Про національні меншини” визначено статус, права та обов’язки осіб, що належать до титульної нації та інших етнонаціональних груп як колективних суб’єктів. Нині українське законодавство у цій галузі, і це визнано міжнародною громадськістю, є одним з найдосконаліших у Європі.
Одним з пріоритетів державної національної політики є збереження міжетнічного миру та стабільності у суспільстві. Україна – чи не одна з республік колишнього СРСР, де не відбулося міжетнічних та міжнаціональних конфліктів та зіткнень. До інших пріоритетів цієї політики відноситься винайдення адекватних можливостей задоволення етнічних потреб як титульної нації (української), так й інших елементів етнонаціональної структури українського суспільства, тобто національних меншин, оскільки всі вони нині перебувають на стадії етнополітичного відродження.
План семінарського заняття
(2 год.)
1. Місце етносоціології у системі соціологічного знання та у суспільному розвитку.
2. Зміст і особливості соціологічних концепцій нації.
3. Національне відродження України як проблема соціології нації.
Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт
1. Типи етнічних спільнот та їх зв’язок із стадіями історичного розвитку людства.
2. Етнос і нація: спільне і відмінне.
3. Проблема регіоналізму в сучасній Україні та її специфіка.
Додаткова література з теми
1. Арутюнян Ю. В., Дробижева Л. Н, Сусоколов А. А. Этносоциология. – М, 1999.
2. Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -1999. -№ 1.
3. Бочковський О. Вступ до націології. – К., 1998.
4. Етносоціологія // Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. – К., 2002.
5. Життя етносу: Соціокультурні нариси. – К.,1997.
6. Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. – К., 1997.
7. Пірен М. І. Етносоціологія. – Чернівці, 1996.
8. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, – 1998, -№ 3.
9. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.
10. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. – К. 1998.
11. Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Н. Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид. – Львів, 1998.
12. Шаповал М. Загальна соціологія. – К., 1994.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)