Загальна психологія – Павелків Р. В. – 4.3. Мозок як орган психіки
Як психічні, так і нейрофізіологічні процеси – це функції мозку, результат його відображувальної діяльності. Але рівень психічних процесів виявляється як більш високий та якісно відмінний від нейрофізіологічного. Отже, виникнення питання про нейрофізіологічні механізми психічної діяльності треба розуміти не як пояснення психічних процесів з нейрофізіологічної точки зору, а як пошук тієї нейрофізіологічної системи, на основі якої виникають ті чи інші психічні акти і яка не вичерпує механізму психічної діяльності.
Залежність суб’єктивних психічних явищ від матеріальних механізмів мозку вже давно доведена наукою, і вона виявилася безпосередньою, безумовною та абсолютною, тобто більш тісною, ніж пануючий у науці причинний зв’язок явищ та залежність нервових процесів від зовнішніх умов та подразників, що їх визначають. І дійсно, для всіх форм причинних залежностей приймається перенос матерії та пересування від причинило наслідку при збереженні та виконанні фізичних законів збереження. Але ніякої особливої психічної енергії наука до цього часу не виявила. Обернений вплив наслідку на причину в багатьох випадках безперечний, але жодного випадку зворотного впливу суб’єктивних явищ на мозок ніколи, ніким і ніде не спостерігалося.
Популярне побутове уявлення, згідно з яким від страху в нас завмирає дихання, від сорому приливає кров до обличчя, від гніву частішає серцебиття, за своєю суттю є неправильним. Усі ці приклади вказують на реакції вегетативної нервової системи (які неможливі без фізіологічних подразників) і на обумовленість вегетативних функцій фізіологічними впливами кори головного мозку (КГМ). Там, де є вплив психічного на матеріальне, це психічне при ближчому розгляді завжди має свої матеріальні фізіологічні механізми, які і є реальною причиною такого ефекту. Дія будь-якої причини завжди залежить від низки умов, при невиконанні яких вона не спостерігається. Ніяких психічних явищ без тіла наука ще не виявила. Тобто всі відомі та уявні впливи зовнішнього світу на суб’єктивний психічний світ людини завжди проходять через її мозок – це абсолютна істина.
Можна було б і далі продовжувати загальну аргументацію, але краще навести конкретні наукові факти. Наприклад, при подразненні певних структур мозку електрострумом можуть виникнути яскраві суб’єктивні явища. Але відомо, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо не тільки через очі, вуха, шкіру, а й через потилицю, висок, тім’я, тобто через певні цитоархітектонічні поля. Інакше кажучи, при цілісності периферичних органів чуття, але внаслідок хворобливих чи травматичних порушень відповідних відділів кори може спостерігатися повна чи часткова сліпота, глухота тощо.
Ще яскравіше та переконливіше виглядають факти викликання суб’єктивних явищ шляхом подразнення електрострумом відповідних зон кори без стимуляції органів чуття. Так, при подразненні струмом, наприклад, зорових чи слухових ділянок кори головного мозку викликаються зорові чи слухові галюцинації.
Крім того, факти подразнення певних зон кори струмом не обмежуються сферою відчуття та сприймання, але й вимушених галюцинаторських спогадів, штучних інтерпретаційних реакцій, рухових, семантичних та смислових порушень мовлення тощо. Але не можна, наприклад, сказати, що ми бачимо потиличною ділянкою мозку через очі. Правильніше висловитися, що ми бачимо за допомогою очей та потиличної ділянки мозку в результаті цілісної діяльності мозку.
Наведені матеріали свідчать про зв’язки всіх психічних явиш з роботою вищих відділів мозку. Але для повного розуміння психічної діяльності необхідно отримати відповідь на два питання: 1) з якими мозковими структурами ті чи інші психічні явища пов’язані і 2) як ці структури працюють, тобто які фізіологічні механізми психічної діяльності.
Існує немало даних відносно індивідуальних особливостей ЕЕГ, які деякі дослідники намагаються пов’язати з особливостями психічної діяльності людини. Так, А. Ремонд та Н. Лезевр досліджували співвідношення між структурою ЕЕГ та розумовою діяльністю, використовуючи тести. Одержані дані дозволили розподілити всіх досліджуваних на 3 групи:
1. У досліджуваних першої групи (19% загальної кількості) альфа-ритм був повільний, з частотою 8-9 Гц, мав високий індекс, слабо змінювався при аферентних подразниках. Досліджувані, як правило, реагували повільно, але не відзначалися стабільними результатами при випробуваннях за допомогою психологічних тестів.
2. У другій групі досліджуваних (49%) частота альфа-ритму складала 9-11 Гц, переважно в задніх відділах мозку, цей ритм значно змінювався при аферентних подразненнях. У досліджуваних цієї групи виявилися найкращі результати при перевірці тестів, усі вони були добре емоційно адаптовані.
3. У досліджуваних третьої групи (32%) малюнок ЕЕГ був складним, поліритмічним, з тенденцією до десинхронізації, спостерігалися чіткі реакції на аферентні подразнення; альфа-ритм недостатньо регульований або його зовсім не було, тета – і бета-акгивності були підсилені. Ці досліджувані показали погані тестові результати, були повільними в рухах, емоційно нестабільними. Голландські дослідники Дж. де Ланге, В. ван Левен та П. Верре, зіставивши результати психологічних тестів та характер ЕЕГ, розподілили досліджуваних на 4 групи. До групи А вони віднесли осіб з моноритмічною альфа-активністю, психологічно вони характеризувалися як “упевнені в собі, з відсутністю напруження та тривоги”. Досліджувані групи Б мали поліритмічну альфа-активність з домінуванням частот 10,5-12,0 Гц, з психологічної сторони характеризувалися “інтенсивною напругою та тривогою”. У досліджуваних групи В відзначено наявність значної кількості тета – та бета-хвиль, поліритмічність альфа-активності з домінуючою частотою 9-10 Гц. Для них характерна “незначна напруга та слабка впевненість у собі”. Досліджувані групи Г за одними показниками наближалися до групи А, а за іншими – до групи Б.
Деякі дослідники пов’язують наявність у ЕЕГ уповільненого альфа-ритму та тета-хвиль з великими здібностями до розв’язування складних задач. Для пояснення цього факту використовували уявлення про те, що в центральній системі відбуваються процеси “вибіркової інактивації”, які обмежують іррадіацію процесу збудження та сприяють цим самим полегшенню виконання конкретних поведінкових актів. При цьому вважалося, що саме альфа-ритм виступає регулятором такого вибіркового “зворотного гальмування “.
Стан людини, за якого добре виражений альфа-ритм, Д. Ліндслі характеризував як стан, сприятливий для виникнення різного роду “вільних асоціацій”, для спокійних роздумів. При підсиленні більш повільних коливань у зв’язку з переходом до дрімотного стану відбувається утруднення мисленнєвої діяльності, спостерігається послаблення та розрив логічних побудов, плутанина думок, неадекватне сприймання дійсності. Таким чином, експериментальні дослідження доводять, що дійсно існують особливості ЕЕГ, які пов’язані з особливостями розумової діяльності людини.
Дослідження І. П. Павлова та клінічні спостереження свідчать проте, що, крім звичайних чотирьох типів нервової діяльності, спільних для людини та тварин, існують також спеціально людські типи вищої нервової діяльності: художній, мисленнєвий та середній.
Нині механізми емоцій пов’язують з певними мозковими структурами, у яких відбуваються невідомі поки що психофізіологічні процеси, з певними гормонами, що виділяються у кров залозами внутрішньої секреції під контролем таламуса та кори великих півкуль. Але разом з тим одержані фізіологами дані мають велику цінність для побудови повної психофізіологічної теорії емоцій.
Перший крок на цьому шляху був здійснений відомим психологом XIX ст. В. Джемсом та російським фізіологом Л. Ланге, які одночасно висловили думку про те, що загальновідомі зовнішні прояви емоцій зовсім не є наслідком, як найчастіше думають, а радше за все навпаки – причиною. Джеме писав: “Наш природний хід думок відносно цих простих емоцій (тобто горя, страху, гніву, любові) полягає в тому, що наше суб’єктивне сприймання якогось факту збуджує суб’єктивне почуття, яке називається емоцією, і що цей останній стан духу викликає тілесний вияв. Моя теорія, навпаки, полягає втому, що тілесні зміни йдуть безпосередньо за сприйманням збуджуючого організм чинника і що наше відчуття цих самих змін і є емоція”.
Отже, це положення зрозуміле і, здавалося б, було прийняте. Але теорія Джемса-Ланге викликала багато дискусій та стала поштовхом до фізіологічних досліджень, оскільки поняття “тілесні зміни” при емоціях було не конкретне та, крім загальноприйнятих зовнішніх реакцій, може включати в себе центральні, мозкові структури. Визнання цього моменту зразу зробило загальну позицію Джемса суперечливою. Адже тілесні зміни периферичного характеру не можуть виникнути раніше мозкових процесів, що регулюють їх. З іншого боку, це залишається істинним і до цього часу, оскільки жодні суб’єктивні явища емоційного порядку не можуть передувати мозковим процесам.
Відомий англійський фізіолог У. Кеннон частково розвинув теорію Джемса-Ланге, відзначивши, що між периферичними змінами у м’язах, внутрішніх органах та вищим відділом мозку – корою знаходиться таламус, який і відповідає за емоції. Таламус може прямо або за участю кори регулювати діяльність судин та всіх внутрішніх органів, що збуджуються при емоціях. Так, щоб викликати у кішок реакції люті та страху, У. Кеннон прив’язував їх та приводив до них собак, що гавкали. При цьому спостерігалося підвищення частоти серцевих скорочень, розширення зіниць, підняття дибом шерсті, потовиділення, збільшення кількості еритроцитів, що надходять у кров із селезінки, що свідчило про підсилення секреції адреналіну – гормону наднирників.
Таким чином, поняття “тілесні зміни” при емоціях конкретизувалося та значно збагатилося за рахунок вивчення функцій вегетативної нервової системи.
За останні роки було відкрито кілька гормонів гіпофіза та встановлено, що він регулює діяльність інших ендокринних залоз, які взаємно впливають одна на одну. Так, наприклад, щитовидна залоза впливає на інтенсивність основного обміну, коли активність організму мінімальна, а один із гормонів підшлункової залози – інсулін регулює засвоєння організмом цукру.
Складна саморегулююча діяльність нервової системи людини здійснюється завдяки її рефлекторній природі. Заслуга поширення рефлекторного принципу на всі психічні процеси (як несвідомі, так і свідомі) належать І. М. Сеченову та І. П. Павлову. У своїй праці “Рефлекси головного мозку” І. М. Сеченов висунув наукове положення про те, що в основі всієї психічної діяльності лежить рефлекторна робота головного мозку – “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження суть рефлекси”. І. П. Павлов експериментально обгрунтував рефлекторний принцип роботи головного мозку і відкрив основні фізіологічні закони, що лежать в основі психічної діяльності.
Рефлекс – це зворотна реакція організму на подразнення рецепторів чи органів чуття, що здійснюється за участю нервової системи.
Нервові імпульси при здійсненні рефлексів передаються за рефлекторними кільцями, які включають не менше 5 ланок. Усі рефлекси діляться на безумовні та умовні.
Безумовні рефлекси – це вроджені, успадковані організмом реакції на дію зовнішнього середовища. Вони характеризуються постійністю і не залежать від навчання та спеціальних умов для їх виникнення. Це такі рефлекси, як захисний, харчовий, орієнтувальний, статевий тощо.
Умовні рефлекси, набуті організмом у процесі життя, забезпечують відповідну реакцію живого організму на зміни в навколишньому середовищі і на цьому підгрунті врівноваження організму з середовищем.
На відміну від безумовних рефлексів, які здійснюються нижчими відділами ЦНС (спинним, продовгуватим мозком, підкорковими вузлами), умовні рефлекси у високоорганізованих тварин та в людини здійснюються в основному вищим відділом ЦНС (корою великих півкуль головного мозку).
Умовний рефлекс, як відзначав І. П. Павлов, це явище фізіологічне, оскільки воно пов’язане з діяльністю ЦНС, і водночас психологічне, оскільки є відображенням у мозку конкретних властивостей подразників із зовнішнього світу.
Утворення умовно-рефлекторного зв’язку вимагає низки умов:
1. Багаторазовий збіг у часі дії безумовного та умовного подразників (точніше, з деяким випередженням дії умовного подразника). Іноді зв’язок утворюється навіть при одноразовому збігу дії подразників.
2. Відсутність сторонніх подразників. Дія стороннього подразника під час утворення умовного рефлексу приводить до гальмування (або взагалі до припинення) умовно-рефлекторної реакції.
3. Велика фізіологічна сила (чинник біологічної значущості) безумовного порівняно з умовним подразником.
4. Діяльний стан кори головного мозку.
Зазнаючи на собі впливу великої кількості сигналів із зовнішнього світу та організму, кора великих півкуль мозку здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність, яка обумовлює широту, багатогранність, активність зворотних нервових зв’язків, забезпечує людині краще пристосування до зовнішнього світу, до умов життя, що змінюються.
Таким чином, для представників тваринного світу дійсність сигналізується майже виключно тільки подразниками та слідами їх у великих півкулях, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів організму. Це те, що ми маємо в собі як відчуття, уявлення, враження від навколишнього середовища, виключаючи слово почуте та побачене. Це – перша сигнальна система дійсності, спільна в людини з тваринами. Але слово склало другу, специфічно людську сигнальну систему дійсності, “будучи сигналом перших сигналів” (І. П. Павлов).
(2 votes, average: 3,00 out of 5)