Загальна психологія – Павелків Р. В. – 4.2. Мозок як фізіологічний орган
Фізіологічні та психічні процеси (точніше психофізіологічні) нерозривно пов’язані між собою, а іноді повністю збігаються. Тому ми не можемо аналізувати психічної діяльності мозку без попереднього знайомства з його будовою та процесами, які відбуваються в ньому.
Мозок складається з кількох великих відділів. Найнижчим з них є спинний відділ, над ним надбудовується так звана стовбурова частина, що також має кілька рівнів, і нарешті найвищий відділ – великі півкулі.
Спинний мозок має вигляд невеликого циліндричного утворення, що простягається через великі отвори хребта, довжиною від 36 до 46 см, вагою всього 27-38 г (це тільки 2% від маси головного мозку). З обох боків від нього відходить 31 пара змішаних нервів. Частина волокон є аферентними (чуттєвими), вони входять до спинного мозку ззаду, а решта волокон еферентні (рухові) – виходять спереду спинномозкової трубки. Вулдрідж називає спинний мозок “вхідним і вихідним кабелем”, але це не зовсім правильно, адже в ньому є безліч механізмів, які переключають та перетворюють сигнали.
Сіра речовина спинного мозку знаходиться в його середині і має форму метелика, якщо подивитися на його поперечний зріз. Вона складається з великого скупчення нервових клітин (більше 1 млн.), а решта, периферична частина – біла речовина, яка складається з безлічі мієлінових волокон або провідникових шляхів, що з’єднують різні сегменти спинного мозку між собою та з головним мозком. Рухові волокна, що виходять з передніх стовпів, спрямовані до скелетних м’язів.
Спинний мозок виступає регулятором окремих груп м’язів, внутрішніх органів та здійснює управління найпростішими руховими реакціями.
У верхній частині спинний мозок заходить у череп і без різких меж переходить у продовгуватий мозок – найнижчий відділ стволової частини мозку. Усередині білої речовини продовгуватого мозку розміщується скупчення нервових клітин (ядер), які мають важливе життєве значення. У продовгуватому мозку, а також у спинному та у всій стволовій частині знаходиться сіттєвидна (ретикулярна) формація, що складається з численних волокнистих утворень і з клітин різноманітної форми та величини. Волокна сіттєвидної формації переплітаються зі всіма аферентними та руховими шляхами, що проходять через них. На рівні продовгуватого мозку ретикулярна формація людини містить близько200тис. великих та до 5 млн. дрібних клітин. Продовгуватий мозок регулює такі автоматичні функції, як діяльність серця, дихання, перистальтику кишок, ковтальні, а також блювальні рухи, під впливом імпульсів, що надходять до них від органів кровообігу, дихання, від язика, травного каналу. У продовгуватому мозку помітно ускладнюється організація рухових актів, тут також знаходяться дуги складних рефлексів голови та тулуба, що викликаються пропріорецепторами шиїта вестибулярного апарату.
Велике поперечно-волокнисте утворення, що охоплює передньо-верхню частину продовгуватого мозку, називають варолієвим мостом, у якому також міститься скупчення сірої речовини. Варолієв міст іннервує слинні залози, м’язи обличчя та м’язи, що повертають очні яблука зовні.
Позаду варолієвого моста знаходиться ще більше, двопівкульне утворення, спечерене численними борознами – мозочок. Його поверхня покрита корою сірої речовини, що складається з трьох шарів клітин. У середньому шарі знаходяться великі клітини з численними дендритними розгалуженнями. На них зосереджені численні контакти (синапси) аксон н их розгалужень зернистих шарів. На одній великій клітині з дендритними розгалуженнями (так звана клітина Пуркіньє) може знаходитися більше 60 тис. контактів. Узагалі ж у корі мозочка людини, за даними
С. М. Блінкова, кількість малих клітин доходить до 100 млрд. Мозочок, функції якого ще повністю не вивчені, відіграє суттєву роль в управлінні тонусом, у розподілі напруження скелетних м’язів, необхідних для координації рухів. Мозочок – регулятор тонічних сухожильних рефлексів. Координацію наших рухів мозочок здійснює у співпраці з вищими відділами нервової системи, у тому числі й з корою головного мозку. У регулюванні нашої моторики бере участь розташоване над мозочком червоне ядро, до якого надходять аферентні імпульси від різних органів чуття.
Над мостом розташований середній мозок, до якого належить чотиригорбкове тіло та ніжки мозку з червоними ядрами по одному з кожного боку. Чотиригорбкове тіло складається з близько 2 млн. клітин, а червоні ядра – ще більші утворення. До них приєднуються аферентні волокна зорового нерва (у переднє двогорбкове тіло) та неврони слухового нерва (у заднє двогорбкове тіло). Із чотиригорбкового тіла виходить іннервація м’язів, що рухають очне яблуко, акомодаційні м’язи та м’язи, що звужують зіницю ока.
Вище знаходиться проміжний мозок, який складається з двох зорових бугрів з кількома великими ядрами (таламус), підбугір’я, або гіпоталамічна область, з важливою залозою внутрішньої секреції – гіпофізом та колінчатими тілами (два зовнішні, пов’язані із зоровими шляхами, та два внутрішні – медіальні, пов’язані з волокнами слухової системи). Великі ядра проміжного мозку мають дуже складну будову та численні внутрішні зв’язки. Вони пов’язані також з іншими ділянками мозку, у тому числі з його вищими відділами. Це належить як до таламуса, так і до підбугір’я. Досить зазначити, що тільки до однієї залози внутрішньої секреції – гіпофіза від таламічної ділянки спрямовується близько 100 тис. волокон, а в ядрах цієї ділянки налічуються сотні тисяч нейронів. Численні зв’язки спостерігаються між ядрами та ретикулярною формацією. Слід відзначити, що ядра соскових тіл містять близько 800 тис. клітин. Особливо цікавим є той факт, що кількість нейронів та міжнейронних зв’язків у соскових тілах проміжного мозку людини значно більша, ніж у мавпи та в інших тварин. Це також відноситься і до кількості волокон, що пов’язують ці тіла з передніми ядрами таламуса. Це варто враховувати для розуміння специфіки лімбічної системи мозку, про що буде сказано дещо пізніше.
Підкірна відіграє істотну роль у життєдіяльності людини і складається подібно до спинного мозку з сенсорної, моторної та вегетативної зон.
Сенсорна зона – це зоровий бугор, де збираються аферентні шляхи від усіх рецепторів тіла. Будь-які доцентрові імпульси – больовий, тактильний, смаковий, нюховий, слуховий, зоровий – перш ніж надійти до кори, потрапляють до зорового бугра. Вони можуть переключатися тут же, у підкірці, на її рухові ядра, у результаті чого здійснюються рухи мимовільного, автоматичного або ж інстинктивного характеру, або спрямовуватися далі до півкуль головного мозку. Підбугрова ділянка підкірки складається з центрів вегетативної нервової системи, які змінюють стан усіх органів тіла при збудженні органів чуття або кори півкуль. Керуючи реакціями внутрішніх органів (у першу чергу серця), підкіркові бугри відіграють істотну роль у афективно-емоційних станах та при роботі м’язів.
Над проміжним мозком, закриваючи собою всю стволову частину зверху та з боків, знаходиться так званий мозковий плащ
– найвищий та найскладніший за своєю будовою відділ мозку, що складається з кори великих півкуль, покритих глибокими борознами та великими звивинами. У середині великих півкуль знаходяться великі підкіркові ядра, що мають назву базальних ганглій. Разом із мозковим плащем вони належать до кінцевого мозку. Базальні ганглії також мають міцні зв’язки зі всіма основними відділами мозкового стовбура.
Великі півкулі головного мозку є вищим відділом нервової системи й досягають особливо великого розвитку в людини. Загальна вага мозку коливається в межах від 900 до 2000 г і поступається тільки вазі мозку слона та кита, водночас середня вага головного мозку людини дорівнює 1360 г. У різних людей вага мозку значно варіюється, наприклад, у А. Франса він дорівнював 1017 г, а в І. С. Тургенева – 2012 г.
Але існує межа ваги головного мозку, нижче якої спостерігається різке падіння розумових здібностей, для чоловіків – 1000 г, а для жінок – 900 г. У людини вага головного мозку у 45-49 разів більша, ніж вага спинного мозку, у той час, як у тварин лише у 15-18 разів.
Поверхня кори обох півкуль складає 1468-1670 см. У дітей вона значно менша. Після народження найшвидше збільшується поверхня лобної, нижньотім’яної та височно-тім’яно-потиличної ділянок кори, які відіграють важливу роль у вищих психічних функціях.
У нижньостволовій частині мозку знаходиться 12 пар черепно-мозкових нервів. Вони спрямовані до очей, вух, носа, м’язів обличчя, голови, язика, губ та глотки, до шкіри обличчя. Виняток становить лише частина додаткового нерва, який спрямований вниз та іннервує внутрішні органи. У цих пучках містяться як чутливі, так і рухові волокна. Кількість останніх у кожному нервовому корінці приблизно однакова та коливається від 3 до 10 тис. Тільки в очному нерві вона значно більша й досягає 25 тис. волокон. Число чуттєвих провідників для різних нервів різне. Більше всього їх у зоровому нервові – близько 1 млн., у чуттєвій пропорції трійникового нерва – 140 тис, у блукаючого – 100 тис, а в нервовому равлику – 30 тис. волокон.
Кора великих півкуль головного мозку за характером будови та розташуванням нейронів і за своїми функціями ділиться на 52 поля (за Бродманом) або більше, ніж на 200 полів (за Ста О. Фогт). У кору великих півкуль надходять імпульси від рецепторів або органів чуття, складаючи таким чином периферичний кінець аналізатора. Схема аналізатора включає 3 частини: 1)рецептор, або орган чуття (вухо, око і т. д.); 2) провідникові шляхи, по яких надходять імпульси до головного мозку; 3) мозковий кінець аналізатора, розташований у певній ділянці кори великих півкуль.
У кожній ділянці кори великих півкуль знаходяться поля, які містять величезну кількість ущільнених клітин. У зоровій зоні кори таким полем є поле потиличної ділянки; у слуховій зоні – поле у верхній частині вискової ділянки; у ділянці шкіряної та м’язово-суглобної чутливості – поле задньої центральної звивини. Складні з’єднання між клітинами в цих ділянках кори забезпечують найбільш тонкий та складний аналіз відповідних (зорових, слухових, рухових, тактильних і т. д.) подразників.
Ушкодження потиличних відділів кори мозку в людини навіть при збереженні органів чуття, як правило, призводять до повної втрати зору, а ушкодження вискової долі мозку – до повного порушення слуху. Порушення відчуттів, що виникають у результаті враження відповідних ділянок кори головного мозку (при збереженні периферичних органів чуття), називаються центральними – “центральна сліпота”, “центральна глухота” тощо.
Слід зазначити, що в кожній ділянці кори є групи клітин, що приймають збудження від периферії, мають чітко визначений просторовий порядок, у результаті чого в корі мозку виникає своєрідна проекція периферичної сприймаючої поверхні (шкіри, сітківки ока тощо). Причому збудження, які йдуть з периферії, надходять до протилежної півкулі мозку відносно боку, з якого вони були викликані (ідеться про функціональну асиметрію мозку).
Чим більше значення має той чи інший подразник у житті людини чи тварини і чим більш тонким та складним повинен бути аналіз цих подразників, тим більшу площу займає в корі головного мозку представництво того органа чуття, звідки надходять ці подразнення. Наприклад, значну територію в корі мозку займають клітини, пов’язані з м’язами губ та язика – органів мовлення, а найменше місце займає функціонально менш важливе представництво тулуба, пальців ніг тощо.
Харчування клітин мозку здійснюється завдяки мозковій рідині, що заповнює спинномозковий канал та чотири порожнини (шлуночки) головного мозку, а також через сильно розгалужену систему мозкових кровоносних судин. Мозкової рідини в ЦНС людини небагато, близько склянки. Але для того, щоб мати певну уяву про грандіозність мережі кровоносних капілярів мозку, достатньо сказати, що їхня загальна довжина дорівнює приблизно 560 км.
У процесі еволюції низка ділянок кори головного мозку вдосконалилася або набула нових функцій, яких не було і немає у тварин: вони стали мовними ділянками кори головного мозку.
У даний час процеси, що характеризують функціональний стан клітин кори головного мозку, реєструються та вивчаються за допомогою спеціальних електрофізіологічних приладів. Як показали численні дослідження, життєдіяльність нервових клітин виражається через певний рівень електричної активності та постійні коливання електропотенціалів. Підсилені в десятки разів ці електричні потенціали (струми дії) можуть бути зареєстровані спеціальними приладами (гальванометром, осцилографом, потенціометром), які можуть записати криву електричної активності кори головного мозку – електроенцефалограму (ЕЕГ). Сучасна електронна та комп’ютерна техніка дозволяє ще на більш високому рівні реєструвати, записувати, диференціювати й аналізувати електропотенціали мозку.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)