Загальна психологія – Максименко С. Д. – Душа – доцільна основа людини
Зупинимося на етимології слова “психологія”.
Слово “психологія” походить від двох грецьких слів: “психе” – душа і “логос” – закони природи, а психологія означає “закони життя душі”.
Психе – душа (поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам’яті; 3) “демон” – невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) “покарання” за первородний гріх Титанів тощо).
Одночасно психе – носій пам’яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним “Я”.
У Геракліта психе – феномен субстрату свідомості і носій моральних якостей (суха психе – найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні психе і різні форми її зв’язку зі світом: вищий рівень – це зв’язок з логосом, зі світовим законом, нижчий – з повсякденною діяльністю людини.
Вчення Платона про психе тлумачить її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у людини з’являється можливість пізнати ідеї через “пригадування”. Платон створив ієрархію трьох частин психе: а) раціональна, б) емоційно-гнівлива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціональна – в голові, емоційно-гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній порожнині.
На підставі поділу психе на частини Платон поділяє членів суспільства на: 1) сторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.
За Платоном, невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він називає деміургом – будівником усього світу, ідеальним псршо-початком.
Аристотель у “Трактаті про душу”, окрім аналізу різних виявів психіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло – неподільні частини цілого, так само неподільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа – принцип життя, нерозривно пов’язаний з органічним життям.
Аристотель поширює принцип психе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) – це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:
1) рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чуттів, ні органів регуляції рухів;
2) тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані органи відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;
3) розумну, суто людську, яка мас органи для пізнання і діяльності. Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею
Розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки у рослин, тварин і у людини. Разом з тим у людини вони пов’язані з різними функціями її душі: а) споживання, б) панування і в) розуму.
Р. Декарт у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії – субстанції протяжної і не мислячої і душі – субстанції мислячої і не протяжної. А якщо це так, то вони мають різні атрибути – притаманні лише їм властивості – і тому протистоять одна одній як незалежні об’єкти.
Ми не будемо говорити, як таке розмежовування душі і тіла вплинуло на розвиток психології і який резонанс це спричинило у філософії.
Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.
Поняття свідомості стає головним у психології всіх наступних століть. Тут почалася трансформація поняття психе; з принципу життя (за Аристотелем), душі, духу вона перетворюється, за Р. Декартом, на принцип свідомості. І таким чином впроваджується принцип інтроспекції – слід вдивлятися всередину себе, у замкнутий у собі внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.
Б. Спіноза до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов’язаність тіла і душі.
Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла, а є один-єдиний предмет вивчення. Це – мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке, однак, розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не лише душа, яку “вселяє” в людське тіло Бог, а й саме тіло людини.
Тобто мислення – такий самий спосіб існування тіла, як і його протяжність: мислення і протяжність – не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення – людини.
У такому разі “уява”, “свідомість”, “уявлення”, “відчуття”, “воля” тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.
К. Д. Ушинський розрізняв “душевні” і “духовні” психічні процеси. Душевні процеси – елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні – вищого порядку і пов’язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, притаманними лише людині.
І. М. Сеченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, зазначав, що психологія повинна вивчати:
1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;
2) способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей одна з однією, з усіма наслідками такого поєднання;
3) умови відтворення різновидів психічної діяльності.
На жаль, протягом тривалого часу поняття “душа” було вилучене із наукового вжитку.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)