Юридична психологія – Бочелюк В. Й. – 5.3. Загальні закономірності впливу на зміну психічних станів засуджених до позбавлення волі

Причинна обумовленість психічних станів засуджених як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками відкриває перед працівниками установ виконання покарань перспективу впливу на зміну їх психічних станів. Перед вихователем постає завдання: знімати психічні стани, які негативно впливають на процес виправлення засуджених, підтримувати і викликати стани, що позитивно впливають на їх особистість. Мова, йде не про те, щоб ув’язнені взагалі не переживали стани очікування, розкаяння совісті, туги, сумніву, відчаю, безнадійності і т. ін. Без такої важкої внутрішньої боротьби втрачається і притупляється гострота самого факту позбавлення волі, а колонія дійсно може стати “рідною домівкою”. Йдеться про те, щоб попередити виникнення повного відчаю, не допустити переростання глибоких внутрішніх конфліктів у психічні зриви. У цьому полягає суть наукового підходу до управління психічними станами ув’язнених.

Узагальнення досвіду роботи установ виконання покарань показує важливість спеціальної психологічної підготовки засуджених, яка полягає в активізації етичних почуттів, переконань і звичок високоморальної поведінки, а також у завчасному формуванні настановлення на сприйняття нових умов.

У результаті таких дій в ув’язненого формується психологічна готовність жити в нових умовах, яка забезпечує швидке його включення в суспільну (колективну) і виробничу діяльність без додаткової витрати енергії на подолання внутрішнього опору і напруги.

Для цілісного розуміння проблеми психологічної готовності її достатньо повно можна розкрити через Я-концепцію та смислові настановлення, ціннісні орієнтації суб’єкта.

У багатьох психологічних теоріях Я-концепція є одним із центральних понять. Разом з тим ще не існує ні її універсального визначення, ні єдності в теорії. Терміни, які одні автори вживають для визначення Я-концепції в цілому, інші використовують для позначення її окремих елементів. За Р. Бернсом [1] Я-концепція представлена у вигляді ієрархічної структури. На її вершині розташовується глобальна Я-концепція, яка вміщує всі грані індивідуальної самосвідомості. Це струмок свідомості, або почуття особистої послідовності та неповторності. У ньому виділяються два елементи: Я – усвідомлююче та Я як об’єкт. Ці розмежування умовні, і становлять лише семантичну модель. В реальному житті елементи ці настільки сильні, що створюють єдине, практично нероздільне ціле. За визначенням Р. Бернса, глобальне Я – це центр особистості, його можна назвати послом внутрішнього боку особистості. Воно представляє душевні процеси, почуття, бажання, мету та інше. Глобальне Я включає всі пізнавальні, емоційні вольові функції та одночасно має свій образ світу, а також образ себе та само-розуміння.

Образ себе, само-розуміння як образ світу та поняття світу – результат пізнавальної, практичної та творчої діяльності людини. Структуру глобального Я можна представити так: 1. Процесуальне Я. 2. Структурне Я. 3.Образ світу та розуміння його. Всі складові глобального Я функціонально взаємопов’язані. Процесуальне Я сприймає, мислить, фантазує, забуває, згадує, вибирає та приймає рішення, діє, вчиться, здійснює контроль, щось підсилює, від чогось відмовляється, висловлює міркування про цінності. Це центр хвилювання, переживання та усвідомлення, це внутрішній простір, в якому ми застосовуємо наш повсякденний досвід.

Кожна складова становить собою певну відповідно обмежену тематику життєвих уявлень і її можна виразити як судження про себе, наприклад: “Я вмію, я пізнаю”, “У мене є ( я маю)”, “Яким я хочу бути” та інші. Кожна окрема складова в онтогенетичному розвитку виникає поступово. Перш за все, утворюється основна вісь “Я є”. Потім на неї можуть спиратися виникаючі утворення. Кожне окреме утворення має складний шлях розвитку, встановлюється структурна ієрархія. Кожна нова складова вміщує багато мізерних часток, і становить певну підтему життєвих уявлень, поєднання яких і формує її.

Необхідно уточнити ще раз, що дрібні будівельні частини складаються із багатьох уявлень, думок, які відображаються в пам’яті. Ці почуття стосуються тієї чи іншої частини глобального Я, або ж глобального Я в цілому. В результаті виникає високе чи навпаки, низьке самопізнання або самоповага. Під самоповагою ми розуміємо відповідно стійке ставлення до загального (глобального) Я. Під самооцінкою ми розуміємо чуттєво забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягненого успіху або невдачі, тобто вона може змінюватися від ситуації до ситуації, в той час як самоповага залишається відносно стійкою і синтезує багато минулих та теперішніх само-оцінюваних моментів.

Самоповага будується з окремих конкретних само-оцінок та оцінок індивіду іншими людьми. Протягом онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач та від конкретних само-оцінок в різних галузях людської діяльності. Переживання від невдачі – це захист від того, що загрожує самоповазі. Збереження позитивної самоповаги, всупереч особистим недолікам, – складова частина процесу, цілісність особистості, я^а забезпечує потрібне регулювання діяльності та ставлення до неї.

Образ свого Я та самопізнання є те ж саме, що й свідомість. Окремі сторони свого Я та само-розуміння можуть “виходити” з неї. Причому здатність входження в свідомість у різних сторін структурного Я різна. Деякі з. них залишаються в області несвідомого, як зазначає З. Фрейд [19], але їх прояв можна знайти в поведінці людини, в її фантазіях, у жестах, силі голосу та ін.

Розділяти результат та процес ми можемо тільки в понятійному плані; у психологічному плані вони існують не відокремлено. Так само образ Я та самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, через те що в психологічному плані вони нерозривно пов’язані. Образ та оцінка свого Я зумовлюють індивіда до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію можна розглядати як сукупність настановлень індивіда, спрямованих на самого себе. Але ці настанови можуть мати різні ракурси або модальності. Як підкреслює Р. Берне [1], існує три основні модальності само-настановлень:

1. Реальні Я-настанови, пов’язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленням про те, який він є насправді.

2. Дзеркальні (соціальні) Я-настанови, пов’язані з уявленням індивіда про те, як його бачать інші.

3. Ідеальні Я-настанови, пов’язані з уявленням індивіда про те, яким він хотів би стати.

Ці уявлення бувають відірвані від дійсності. Велике розходження між дійсним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, зумовленої недосягненням ідеалу. Допомогти людині відмовитися від нездійсненних мрій, продиктованих ідеальним Я, дуже відірваних від дійсності, є одним з найбільших полегшень, яких може досягти людина. Ідеальне Я відображає мету, яку індивід пов’язує із своїм майбутнім. Сучасні психологи розглядають ідеальне Я як образ людини, яким індивід хоче або може стати, тобто як набір рис особистості, які необхідні, з її точки зору, для досягнення адекватності, а інколи і суперництва. Багато авторів пов’язують ідеальне Я з засвоєнням культурних ідеалів, уявлень та норм поведінки, які стають особистими ідеалами, завдяки механізмам соціального підкріплення. Такі ідеали властиві всякому індивіду. Логічно із викладеного зробити висновок, що Я-концепція – це сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, або картиною Я. Складову, пов’язану зі ставленням до себе або окремої своєї якості і, називають сприйняттям себе. Я-концепція, в дійсності, визначає не просто те, що собою являє індивід, а й те, що він про себе думає, як оцінює свою активність та можливість розвитку в майбутньому. Виділення описового та оцінного складників дозволяють розглядати Я-концепцію як сукупність настанов, спрямованих до самого себе. В більшості літературних джерел при визначенні настанови підкреслюються три головні її елементи:

– позитивна складова настанови. Твердження, яке може бути як обгрунтованим, так і необгрунтованим;

– емоційно-оцінна складова. Емоційне ставлення до цього твердження;

– поведінкова складова. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виявлятись у поведінці.

Застосовуючи до Я-концепцій ці три елементи настанови, можна конкретизувати це таким чином:

– образ Я – уявлення індивіда про самого себе;

– самооцінка – ефективна оцінка уявлення, яке може бути різної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш або менш сильні емоції, пов’язані з їх прийняттям або осудом;

– потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Предметом само-сприйняття та самооцінки індивіда можуть, зокрема, стати його тіло, його здібності, його соціальні стосунки та безліч інших особистих проявів, внесок яких в Я-концепцію дуже значний.

Оцінна складова Я-концепції – це якості, які ми надаємо власній особистості. Далеко не завжди вони є об’єктивними і, цілком ймовірно, з ними не завжди готові погодитися інші люди. Можливо, лише вік, стать, зріст, професія та деякі інші дані, що володіють достатньою безперечністю, не викличуть незгоди. Взагалі, в намаганнях, спробах себе охарактеризувати, як правило, присутній сильний особистісний, оцінний момент, інакше кажучи, Я-концепція – це не тільки констатація, опис рис своєї особистості, але й вся сукупність їх оцінних характеристик і пов’язаних з ними переживань.

Людина засвоює оцінну суть різних характеристик, присутніх в його Я-концепції. Під час цього засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних раніше. Термін “образ Я” або ж “Я”, які часто вживаються в літературі як синоніми Я-концепції, недостатньо передають динамічний, оцінний, емоційний характер уявлень індивіда про себе. Деякі віддають перевагу застосуванню їх для позначення лише першої складової Я-концепції. Щоб підкреслити наявність іншої (другої) оцінної складової, більшість авторів звертається до терміну “самооцінка”. Вони називають самооцінкою ставлення індивіда до себе, яке складається поступово і набуває звичного характеру, воно виявляється як схвалення або несхвалення, ступінь якого визначає впевненість індивіда в своїй самоцінності, значущості. Таким чином, самооцінка – це особистісне судження, міркування про свою цінність, яке відбивається в настановах, властивих індивіду.

Дані практики та літературних досліджень переконують у тому, що мотиваційні та настановні структури є для людського Я справді всюдисущими. Тому можна відзначити, що в Я-концепції фіксується не тільки її позитивна складова, а й емоційно-оцінна та потенційно-поведінкова. Таким чином, Я-концепцію необхідно розглядати як динамічну сукупність властивих кожній особистості настанов, спрямованих на саму особистість.

Позитивна Я-концепція грунтується на позитивному ставленні до себе, самоповазі, усвідомленні себе та власної цінності; складовими негативної Я-концепції є негативне ставлення до себе, не-сприйняття себе, відчуття своєї неповноцінності.

Отож, третій елемент, що визначає настанову, – поведінкова складова. Це відповідна реакція, яка, зокрема, може проявлятись у поведінці. Той факт, що люди не завжди поводяться відповідно до своїх переконань, добре відомий. Нерідко прямий, безпосередній прояв настанови в поведінці модифікується або ж зовсім стримується завдяки його соціальному неприйняттю, моральним сумнівам індивіда або ж його страху перед можливими наслідками. Будь-яка настанова – це емоційно забарвлене переконання, яке пов’язане з певним об’єктом.

Особливість Я-концепції як комплексу настановлень полягає в тому, що об’єктом, в даному випадку, с сам носій настановлення. Таким чином, на формування Я-концепції значний вплив мають настанови особистості. Як відзначає Д. М. Узнадзе [16; 17], настанови – це експозиції суб’єкта, які на першому етапі носять попередній характер (попередні експозиції), але потім в процесі повторної пропозиції їх у суб’єкта спрацьовує якийсь внутрішній стан, який готує його до сприйняття подальших експозицій. Я-концепція формується під впливом різноманітних зовнішніх впливів (дій) та настанов, яких зазнає індивід. Особливо важливими с для нього контакти із значущими іншими, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. У цьому контексті необхідно звернутися до поняття диспозиції особистості з позиції діяльнісного підходу, розробленого В. О. Ядовим [21]. Головна ідея полягає в тому, що людині притаманні складні системи різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку і діяльність. Ці диспозиційні утворення ієрархічно, тобто в системі, можна позначити як більш низькі і більш високі їх рівні. Визначення цих рівнів диспозиційної регуляції соціальної поведінки особистості відбувається на основі схеми, яку запропонував у свій час Д. М. Узнадзе [17], а саме на основі того розуміння настанови, яка з’являється завжди при наявності певної потреби, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби – з іншого.

Якщо розглядати ієрархію рівнів різних диспозиційних утворень, то можна виділити чотири рівні диспозицій:

Перший рівень складають елементарні фіксовані настанови, які формуються на основі елементарних потреб, у простих ситуаціях (в умовах сімейного оточення і найбільш низьких “предметних ситуаціях”). Цей рівень диспозиції можна позначити як “настанова”. Фіксована настанова – настанова, яка виникає після ряду спеціальних “фіксуючих” досвідів, де вирішальну роль відіграє не те, що специфічне для умов кожного з них, а що-небудь інше, характерне для них. Вирішальне значення в цьому процесі мають наші попередні експозиції. Д. М. Узнадзе [ 17] виділяє ще й так звані первісні установки. Вони виникають під час зустрічі деякої потреби, яка с у суб’єкта, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби – з іншого. Як правило, достатньо однієї зустрічі, щоб виникла установка – спрямованість поведінки на якийсь певний об’єкт.

Другий рівень – це найбільш складні диспозиції, які формуються на основі потреб людини в спілкуванні, яке відбувається в малій групі, і відповідно в тих ситуаціях, які Пов’язані з діяльністю в цій групі. У цьому випадку регулятивна роль диспозиції полягає в тому, що особистість уже виробила деяке певне ставлення до тих соціальних об’єктів, які введені в діяльність на певному рівні. Диспозиція такого роду відповідає соціально фіксованій настанові, або атитюду, що відповідає цьому рівню логічного виділення “атитюду на об’єкт” і “атитюду на ситуацію”. Атитюд є порівняно елементарною фіксованою настановою і має когнітивний, афективний і поведінковий компоненти. ‘

Третій рівень має справу з такими диспозиціями, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності. Диспозиції такого роду формуються в тих сферах діяльності, де особистість задовольняє свою потребу в активності, проявленій як конкретна “робота”; конкретна область дозвілля та інше. На цьому рівні диспозицією є загальна спрямованість інтересів особистості (або базові соціальні настанови), яка пояснює сконцентрованість особистості на якійсь сфері діяльності, її ставлення до цієї сфери. Так само, як і атитюди, базові соціальні настанови мають трикомпонентну структуру.

Четвертий, вищий рівень диспозицій, утворює систему цінностей особистості. Особливо важливе місце в цій структурі займають ціннісні орієнтації. Поняття ціннісні орієнтації тлумачаться як :

– ідеологічна, політична, моральна, естетична й інші основи оцінок суб’єктом навколишньої дійсності і орієнтації в ній;

– спосіб диференціації об’єктів індивідом за їх значущістю.

Обидва ці напрямки використовуються як основні для розкриття діяльнісного розуміння особистості. Цей процес може відбуватися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, які іноді мають характер різноспрямованих факторів, так і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування особистості. Через ціннісні орієнтації відбувається само-актуалізація Я-концепції особистості і виявляється в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та інших її формах.

Людина постійно прилучена до різноманітної діяльності та здійснює ту або іншу поведінку. В основі аналізу людської поведінки лежить само-детермінація та внутрішня мотивація особистості. Сам термін “мотивація” був введений психологами для відповіді на запитання чому або заради чого виконується певна діяльність.

Поведінку людини можна охарактеризувати з різних сторін. У процесуальному плані певний поведінковий акт має початок, протікання та завершення. Він може бути охарактеризований з точки зору інтенсивності та спрямованості. В більшості мотиваційних теорій аналізуються три основні параметри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність та спрямованість. Мотиваційна поведінка є результатом дії двох факторів: особистого та ситуативного. Під особистим фактором розуміють мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, настанови, цінності), а під ситуативним – зовнішні, оточуючі людину умови (поведінка інших людей, стосунки, оцінки, реакція оточуючих, фізичні умови). Треба відзначити, що коли йдеться про зовнішні фактори, то аналізуються перш за все не об’єктивні параметри середовища, а оцінки та інтерпретації особистістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб’єктивне відображення об’єктивних умов та значення, якого вона цим умовам надає.

Людина поводить себе відповідно до того, як вона оцінює навколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не стільки до прямої детермінації, скільки до участі у формуванні позитивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпретує ситуацію. Наступні дії є результатом цієї інтерпретації. Більшість психологів погоджується з виділенням двох типів мотивації або двох типів поведінки: зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня мотивація – конструкт для опису детермінації поведінки в тих ситуаціях, коли фактори, які його ініціюють та регулюють, знаходяться за Я-особистістю або за поведінкою. Достатньо ініціюючому та регулюючому фактору стати зовнішнім, як вся мотивація набуває зовнішнього характеру. Внутрішня мотивація – конструкт, який описує такий тип детермінації поведінки, коли ініціюючі та регулюючі фактори проходять в середині особистого Я і повністю знаходяться в середині самої поведінки. Внутрішні мотиваційні дії не мають винагород, окрім самої активності. Люди займаються цією діяльністю заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь внутрішніх винагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети.

Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість в цілому маг внутрішня мотивація. Внутрішня мотивація може мати перевагу під час вирішення різних завдань.

Аналізуючи викладене, можна зробити висновки: по-перше, наявність наміру, інтенції до виконання діяльності є головною ознакою мотиваційної поведінки людини. В залежності від сприйняття людина може знаходитися в одному з трьох мотиваційних станів: стан зовнішньої мотивації або стан амотивації. Стан внутрішньої мотивації, опосередкований потребами в само-детермінації, які є одними з провідних психологічних потреб Я людини. У зв’язку з цим людина відчуває, що вона с дійсною причиною поведінки. Стан внутрішньої мотивації обумовлений зовнішніми причинами стосовно Я. Вони спрямовані на регуляцію поведінки людини. В такому стані людина сприймає причини своєї поведінки як-зовнішні, нав’язані зовні. У цьому стані людина може сприймати себе компетентною та ефективною, але це почуття не буде сприяти внутрішній мотивації. По-друге, будь-яка подія, повідомлення, комунікація, тобто будь-який стимул, на який людина налаштовується під час діяльності, може мати для неї контролююче та інформуюче значення. Контролюючими с такі стимули, які сприймаються, як примус думати, відчувати або поводитись певним чином, інформуючими с такі стимули, які не сприймаються як надання свободи вибору, можливості самовизначення. По-третє, формування Я-концепції проходить під впливом різних зовнішніх факторів та настанов, які випробовують індивіда. Уявлення індивіда про самого себе визначає його контакти з іншими. Через ціннісні орієнтації проходить само-актуалізація Я-концепції в різних проявах особистості. Дана система виражає внутрішню основу ставлення особистості до дійсності, По-четверте, ієрархія диспозиційних утворень в цілому виступає як регуляційна система стосовно поведінки особистості. Кожен з рівнів диспозиції можна співвіднести з регуляцією певних типів прояву діяльності: перший рівень регулює безпосередню реакцію суб’єкта на виникаючу предметну ситуацію, другий рівень означає регуляцію тих вчинків особистості, які здійснюються в первинних ситуаціях, третій рівень перетворює вже деякі системи вчинків або поведінки; четвертий – відповідає за регуляцію діяльності особистості.

Відомо, що ув’язнені, потрапляючи в нові умови життя в колонії, зустрічаються із специфічними труднощами, до подолання яких вони не завжди психологічно готові. Зустріч з труднощами для ув’язнених в цих випадках буває несподіваною і викликає негативні психічні стани. Адміністрація ж і вихователі установ виконання покарань нерідко навмисне посилюють труднощі, чим викликають надмірну активізацію всієї психіки ув’язненого. А перенапруження, перезбуджування і надмірні гальмівні реакції ведуть до зривів. У таких станах ув’язнений починає неправильно оцінювати життєві ситуації, свої вчинки, поведінку інших людей і, як наслідок, неправильно діяти.

Морально-психологічну підготовку засуджених до умов відбування покарання і до життя на волі слід проводити послідовно: при направленні їх із слідчих ізоляторів в колонії після набрання вироку до законної сили, при різних переміщеннях в системі установ виконання покарань за принципом прогресивної системи. Це допомагає засудженим завчасно настроїтися на життя в нових умовах, скоротити період адаптації, тим самим швидше включитися в ритм суспільної і виробничої діяльності, оберігає їх від негативного впливу рецидивістів, створює передумови для швидшого виправлення. Особливу увагу при цьому слід звернути на обгрунтування майбутніх перспектив засудженого.

Велике значення в знятті негативних і формуванні позитивних психічних станів має попередження, запобігання і локалізація всіляких порушень взаємовідносин у колективі ув’язнених, а також між ув’язненими і співробітниками установ виконання покарань, умілий підхід до вирішення конфліктних ситуацій серед ув’язнених. Практика показує, наприклад, що в підрозділах, де колектив ув’язнених недостатньо згуртований, пануючими є негативні відносини, формується стан помилкової психологічної захищеності. Зняття стану помилкової захищеності або подолання стану психологічної незахищеності тим успішніше, чим успішніше йде робота по об’єднанню колективу ув’язнених.

Необхідно щоб жоден ув’язнений, якою б він не був слабосильною або самотньою людиною в колективі, не відчував себе відособленим і беззахисним. Для цього потрібно роз’яснювати, що в даній колонії ніхто не тільки не мас права, але і не має можливості безкарно знущатися, куражитися, чинити насильство над іншим. З перших днів перебування у колонії для кожного ув’язненого повинно бути відомо, що всякі спроби насильства в колонії одних осіб над іншими присікаються найрішучішим чином.

Подоланню негативних і формуванню позитивних станів у засуджених до позбавлення волі допомагають відверті, довірливі індивідуальні бесіди вихователя, лікаря, майстра, вчителя загальноосвітньої школи. В ході таких бесід з’ясовуються причини, які викликали негативні психічні стани, розкривається значущість психічних станів для особистості, колективу, визначаються шляхи усунення цих причин. Однією з основних психологічних умов стимулювання позитивних і подолання негативних психічних станів є звернення до позитивних рис особистості, до моральних цінностей, нагадування про минулі заслуги і т. ін.

Нерідко зняття негативних станів відбувається швидше, якщо стороння особа надасть підтримку засудженому у вигляді конкретної поради, підбадьорення або схвалення його дій і вчинків, спрямованих на виправлення, а також заохоченням за досягнуті успіхи і старанність у трудовій діяльності.

Допомагають подолати стани невпевненості, тривоги і боязкості ув’язненого перед його звільненням дружне, тепле напуття, побажання успішного життя на волі як з боку працівників установи виконання покарань, так і з боку колективу ув’язнених.

Відсутність психологічного контакту і тим більше непродумані і нетактовні слова працівника колонії можуть викликати негативні, а іноді і хворобливі стани.

Істотний вплив на психічні стани засуджених мають зустрічі з колишніми ув’язненими, які живуть чесним життям. Колишні ув’язнені, ділячись своїми думками, переживаннями, сприяють активізації позитивних і зняттю негативних психічних станів, дійсно, важко не повірити людині, з якою разом відбував покарання.

Велике значення в підтримці позитивних і знятті негативних психічних станів мас чітко організоване життя і побут засуджених, наукова організація їх праці, навчання і відпочинку, правильно організована культурно-освітня робота, фізкультура і спорт.

Якщо, наприклад, в колонії відсутній чіткий ритм праці, процвітають аврал, штурмівщина, безплановість в роботі, то це не тільки розхолоджує засуджених, породжує розхлябаність, безвідповідальність, але й нервозність і невпевненість у собі.

Різновидом негативного стану є психогенний стан, викликаний необережним повчальним словом.

Позитивні психічні стани засуджених породжуються дбайливим відношенням працівників установ виконання покарань до їх потреб, чуйним реагуванням на скарги і заяви.

Велику роль в підтримці позитивних і знятті негативних станів засуджених відіграє особистий приклад самих працівників установ виконання покарань, їх психічні стани. У працівників, які відрізняються бадьорістю і активністю, оптимістично настроєних, внутрішньо зосереджених і зовні підтягнутих, і ув’язнені відрізняються бадьорими і активними психічними станами. У таких підрозділах рідше виявляються туга, нудьга, апатія. Ділова атмосфера прискорює перебіг часу, сприяє підняттю настроїв засуджених. У працівників-скигліїв і ув’язнені ниють будь-якого приводу і без приводу, у апатичних працівників і ув’язнені страждають апатією.

У підтримці і знятті тих або інших психічних станів є певна специфіка. Стан нудьги, наприклад, долається інакше, ніж стан боротьби мотивів при явці з повинною.

Деякі вихователі вважають, що нудьгу треба розсіяти, і намагаються це зробити шляхом різноманітності вражень, організацією всіляких розваг для засуджених. Звичайно, заперечувати роль різноманітності вражень у боротьбі з нудьгою не можна. Проте чи завжди необхідно це робити? Уявляється, що подібні і часто непродумані заходи знижують ефект каральної дії кримінального покарання. Одноманітність вражень корисна, якщо її використовують для того, щоб допомогти ув’язненому зосередитися на своїх думках і переживаннях, більш глибоко відчути свою провину, справедливість покарання і отже, ретельно продумати свої плани на майбутнє, намітити шляхи їх здійснення. До того ж зайве “розвіювання” призводить до пересичення враженнями, що зрештою може породити апатію.

Звичайно, корисність подолання крайніх форм нудьги заперечувати не можна. Проте основне зусилля вихователя важливіше направити на те, щоб використовувати нудьгу для активізації внутрішніх сил ув’язненого. У цих цілях ув’язненому надасться можливість уважніше придивитися до тієї діяльності, яка на перший погляд здається нудною, і допомогти в ній “відкрити” щось цікаве і корисне для себе. Так, професія, яка спочатку вважалася нудною (електрозварника, слюсаря, швейниці і т. ін.) при добросовісному, уважному відношенні до роботи може виявитися надзвичайно цікавою, творчою, такою, що вимагає постійного вдосконалення методів роботи.

Боротьба мотивів при явці з повинною – це подія, повна драматизму і глибоких внутрішніх переживань, напружених роздумів. Вона долається шляхом активізації позитивних і пригальмовуванням негативних тенденцій. В цілях психологічного підштовхування до явки з повинною можна рекомендувати такі прийоми і способи:

– звернення до совісті ув’язненого, прагнення викликати розкаяння совісті, стан розкаяння; роз’яснення того, що явка з повинною – прояв кращих сторін особистості, її свідомості, вольовий акт, який вимагає рішучості, сміливості і мужності;

– нагадування засудженим про переваги явки з повинною. Зайве, нав’язливе нагадування, як правило, викликає підозру і недовіру до адміністрації кримінально-виконавчої установи;

– особлива чуйність працівників кримінально-виконавчої установи по відношенню до ув’язнених, які імовірно збираються з’явитися з повинною; підбір найбільш слушного моменту і ситуації для психологічного впливу на них. Запевнити людину в необхідності з’явитися з повинною допомагає глибокий психологічний аналіз конкретних прикладів, відомих ув’язненим;

– широке інформування засуджених про всі факти явки з повинною, особливо про масові явки, що мали місце в даній та інших установах виконання покарань; показ того, які конкретні переваги отримали при цьому ув’язнені. Це породжує довіру до адміністрації, стимулює явку з повинною;

– докладна і систематична інформація про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які могли б з’явитися з повинною, але не зробили цього, показ неминучості розплати за вчинені злочини. Така інформація особливо дієва, якщо вона доповнюється фактами успішного розкриття старих злочинів органами правосуддя. Все це породжує почуття неминучості відплати, яка є серйозним мотивом, що зміцнює рішучість людини з’явитися з повинною. Особливу цінність при цьому має інформація про розкриття різноманітних злочинів;

– залучення до цій роботи ув’язнених, що вже з’явилися з повинною. Психологічний ефект дії таких ув’язнених посилюється, коли вони, особисто відомі в даній колонії і мають авторитет у ув’язнених;

– формування колективної думки, яка повністю схвалюється ув’язненими; боротьба з різними помилковими чутками, поширюваними у кримінально-виконавчий установі;.

– викриття і покарання злодійських “авторитетів”, “ватажків”, які намагаються залякати ув’язнених, створення обстановки повної захищеності особистості в колективі.

Все це дозволяє ув’язненому усвідомити акт явки з повинною як логічний крок, який робиться для того, щоб порвати із злочинним минулим, подолати роздвоєність і нерішучість.

Управління психічними станами включає також їх поглиблення і закріплення. Візьмемо, наприклад, стан розкаяння, що виник у людини в процесі слідства і суду. У цьому стані ув’язнений щиро засуджує вчинення ним злочину, а нерозкаяний злочинець прагне виправдати свої дії і поведінку. Природно, розкаяння часто сприймається як підтвердження того, що злочин більше не повториться.

Не випадково по глибині переживань при розкаянні часто судять про ступінь етичної і педагогічної занедбаності особистості, про її суспільну небезпеку, а ступінь розкаяння враховується судами при визначенні міри кримінального покарання.

Але нерідко буває і так, що людина розкаюється у вчиненому злочині, а потім знову повторює те ж саме, і знову розкаюється. При цьому в одному випадку розкаяння буває нещирим, намаганням отримати певні вигоди (отримати “менший термін”), в іншому – входить у звичку, без прагнення виправитися і. змінити свою поведінку. Завданням працівників установ виконання покарань є викриття таких засуджених, формування у них стану дійсного розкаяння. У третьому випадку ув’язнений розкаюється абсолютно щиро, але у зв’язку з ослабленням гальмуючої (стримуючої) функції волі він не може встояти перед “спокусою” і знову вчиняє злочин. Значить, даний стан був неглибоким і виявився при всій його щирості недостатньо закріпленим. Ц цьому випадку необхідно максимально активізувати, закріпити і поглибити стан розкаяння, викликаний судом і слідством.

Підтримка і поглиблення стану розкаяння неможлива без нагадування ув’язненому про вчинений ним злочин, страждання, яких зазнали жертви цього злочину. Проте такі нагадування, якщо вони робляться без належного такту і відчуття міри, дають протилежний результат – викликають внутрішній протест з боку ув’язненого. Цей протест знімає стан розкаяння і утруднює процес виправлення злочинця.

Слід зазначити, що проблема психічних станів – актуальна проблема юридичної психології. Знання загальної характеристики психічних станів, причин їх виникнення, фізіологічних основ, класифікації і форм прояву, характеристики типових станів, шляхів і способів управління психічними станами людини в установах виконання покарань відкриває додаткові можливості ефективнішого здійснення процесу виправлення засуджених. Співробітники установи виконання покарань повинні мати глибокі знання як теоретичних питань, так і способів застосування отриманих знань про психічні стани особистості.

Питання для самоперевірки

1. У чому полягає фізіологічна основа та зовнішні прояви психічних станів?

2. Які особливості властиві психічним станам?

3. Яка в сучасній науці існує класифікація психічних станів?

4. Що впливає на психічний стан ув’язненого?

5. У чому полягає суть наукового підходу до управління психічними станами ув’язнених?

6. Яким чином можливо впливати на психічні стани засуджених в процесі їх виправлення?

Завдання для самопідготовки

1. Визначте основні групи психічних станів ув’язнених.

2. Розкрийте фізіологічний механізм психічних станів ув’язнених.

3. Охарактеризуйте психічний стан ув’язненого.

4. Визначте основні причини психічних станів засуджених до позбавлення волі.

5. Охарактеризуйте типові стани різних категорій ув’язнених.

6. Визначте загальні закономірності впливу на зміну психічних станів засуджених до позбавлення волі.

Література

1. Берне Р. Развитие Я – концепции и воспитания. – М.: Педагогика, 1986.-121с.

2. БрунерДж. Психология познания. – М., 1977. – 233 с.

3. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельность. – М.: Наука, 1988. – С. 128-141.

4. Коваленко А. Б. Психологія розуміння творчих задач. – К., 1994. – 201 с.

5. Кравков С. В. Очерк общей психофизиологии органов чувств. – М.-Л., 1986. -233 с.

6. Левитов М. Д. О психических состояниях человека – М.: Просвещение, 1964.-334 с.

7. Пірен М. Основи етнопсихології. – К., 1996. – 204 с.

8. Мясищев В. М. Личность и неврозы.- Л.:’ Изд-во ЛГУ I960. – 428 с.

9. Немов Р. С. Психология. В 2 кн. – Кн. 1. Общие основы психологии. – М. 1994. – 455 с.

10. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. – М.: Просвещение. 1986. – 430 с.

11. Общая психология / Под ред. В. В. Богословского, А. Г. Ковалева, А. А. Степанова. – М. Просвещение, 1991. – 544 с.

12. Петровский А. В. Введение в психологию. – М., 1995. – 332 с.

13. Психологічний словник / За ред: В. I. Войтка. – К., 1982. – 655 с.

14. Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии: В 2 т. – М., 1989. – 311с.

15. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. – М., 1976. – С. 141.

16. Узнадзе Д. И. Общая психология. – Тбилиси, 1964. – 636 с.

17. Узнадзе Д. Н. Общее учение об установке Хрестоматия по психологии. – Леонтьев Д. А. Установка как механизм смысловой регуляции деятельности // Теория установки и актуальные проблемы психологии.- Тбилиси: Мецниереба, 1990. – С. 158-168.

18. Ухтомский А. А. Физиологический покой и лабильность как биологический фактор. – Собр. Соч. – Т. 2. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1951. – С. 122-135.

19. Фрейд 3. Теория бессознательного. – М.: Наука, 1980. – 346 с.

20. Хрестоматия по общей психологии: Психология мышления. – М., 1981. -344 с.

21. Ядов В. А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. – Л., 1979. – 98 с.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)