Вступ до права Європейського Союзу – Кернз В. – Перша стадія: 1960-1988 pp
Протягом нього періоду законодавчі органи Співтовариства на виконання ст. 69 видали важливу директиву, спрямовану на лібералізацію національних правил обміну. Цю директиву було прийнято 11 травня 1960 р. в ній визначалося чотири види переміщення капіталів. Для певних видів руху капіталів, що входили до переліку групи “А”, яка охоплювала операції більш загального використання, такі як пряме інвестування і рух особистих капіталів, держави-члени повинні були надати всі необхідні дозволи щодо обміну іноземної валюти для їх проведення. Для групи “В”, до якої входили звичайні операції з обігу цінних паперів, національні владні органи мали надати загальний дозвіл на виконання таких операцій. Щодо переліку групи “С”, до якої належали спеціальні операції з цінними паперами, держави-члени мали надати всі дозволи, які вимагалися для обміну іноземної валюти. Для групи “D”, яка охоплювала здебільшого короткострокові переміщення капіталів, включаючи рух грошових сум спекулятивного характеру, що могли призвести до несприятливих наслідків для платіжного балансу, не передбачалося будь-яких зобов’язань щодо лібералізації операцій.
Ця директива була в подальшому доповнена і розширена Директивою 85/583. Постало питання, чи застосовується ця директива до операцій на фондових біржах, які залишаються предметом регулювання національного права.
Друга стадія: 1988 р. – донині
Прийняття Єдиного європейського акта висвітлило ту обставину, що повне досягнення вільного від бар’єрів внутрішнього ринку буде неможливим, доки обмеження руху капіталів не будуть остаточно скасовані. З метою такого скасування було прийнято Директиву 88/361. Вона вимагала від державних органів не тільки скасування всіх діючих обмежень руху капіталів, а й забезпечення перевезення капіталів за тим самим обмінним курсом, за яким відбуваються інші поточні операції. До того ж, вона вимагає скасування всіх дискримінаційних заходів, таких як різні ставки оподаткування, що застосовуються до різних інвесторів.
Однак навіть ця директива надавала можливість державам-членам встановлювати певні обмеження. У разі, якщо на ринках обміну іноземної валюти відбувається надзвичайно велике короткострокове переміщення капіталів, яке може значно підірвати валютну політику і суттєво змінити обмінні курси в державі-члені, такі переміщення можуть бути обмежені максимум на строк до шести місяців. Звичайно, такі виняткові заходи підлягають контролю з боку Комісії й обумовлюються багатьма процедурними гарантіями. До того ж ст. 4 Директиви дозволяла державам-членам вживати всіх цих заходів, якщо вони необхідні для запобігання порушенням національних законів і правил. Зокрема, вона дозволяла національним владним органам вводити попереднє декларування вивозу певних платіжних засобів, таких як монети, банкноти, чеки на пред’явника, що повинно бути лише простою формальністю (без встановлення процедури попереднього дозволу). Таке декларування може вимагатися до проведення операції з вивозу з метою надання національним органам можливості здійснювати належний нагляд, необхідний для запобігання порушенням національного законодавства і правил.
З огляду на прийняття Єдиного європейського акта Рада прийняла Регламент 1969/S8, який надає пільги державам-членам у використанні ними середньострокової фінансової допомоги для врегулювання проблем з платіжним балансом. Після прийняття ДЄС Рада вирішила, що необхідно залишити такий механізм підтримки протягом усього переходу до третьої стадії створення Економічного і валютного союзу. Скориставшись цією нормою, Італія в 1992 р. звернулася до ЄС і отримала позику розміром у 8 млрд. ЕКЮ, спрямовану на подолання валютної кризи, яка вразила країну того року. І це незважаючи на нову ст.73Ь, яка була введена до Договору Маастрихтським договором і яка в принципі накладає загальну заборону на будь-які обмеження руху капіталів або платежів.
Нещодавно Суду довелося ще раз вдатися до чіткого тлумачення норм Договору, що стосуються переміщення капіталів. Так, Суд постановив, що люксембурзька норма, відповідно до якої допомога в забезпеченні житлом не надавалася тим, хто взяв позику в банку, заснованому не на території Великого Герцогства, являла собою перешкоду вільному переміщенню капіталів, оскільки вона утримувала людей від звернення до банків, заснованих в інших державах-членах.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)