Вступ до права Європейського Союзу – Кернз В. – 9.3. Право на облаштування – вільне надання послуг
Загальні положення
Свободи, про які йдеться в цьому розділі, закріплені в спеціальних розділах Договору. Однак їхня природа дає змогу розглядати їх, не відокремлюючи одну від одної. Строго кажучи, свобода надання послуг ніяк не стосується свободи пересування осіб, оскільки ця свобода грунтується на філософії, яка полягає в тому, що будь-хто має можливість надавати свої послуги на всій території Співтовариства, навіть якщо постачальник цих послуг не перетинає жодних кордонів. Однак на практиці ті, хто бажає надавати послуги в іншій державі-члені, погоджуються для цього подорожувати, і тому їм необхідно мати різноманітні свободи, що надаються з цією метою правом Співтовариства. До того ж такий спільний підхід до певної міри санкціонується самим правом Співтовариства, підтвердженням чого є різноманітні акти законодавства, базовані на сукупності положень, якими регулюються обидві свободи в Договорі.
Визначення й обсяг
З параграфа 2 ст. 52 ДЗЄС можна зробити висновок, що право на облаштування є правом на постійне перебування в іншій країні Співтовариства з метою заняття іншою професійною діяльністю, ніж та, що виконується на основі оплачуваного найму, незалежно від того, чи це самостійна діяльність особи, чи створення компанії або фірми. Ця свобода також включає в себе право так званого вторинного облаштування в іншій державі-члені, шо означає право створювати агентства, філії чи дочірні підприємства вже діючої фірми або компанії в іншій державі. Однак зі змісту ст. 52 ДЗЄС випливає, що право на вторинне облаштування обмежується для громадян Співтовариства, які вже заснували підприємство на території Європейського Союзу. Хоча загальновизнано що громадяни Європейського Союзу, котрі мають головне підприємство в державі, яка не є членом Співтовариства, і дочірнє підприємство в державі-члені, користуються правом на облаштування на території будь-якої держави-члена.
Щодо вільного надання послуг ст. 60 Договору закріплює детальне і достатнє визначення. Послугами, за визначенням даного Договору, вважаються ті, що, “як правило надаються за винагороду і не підлягають дії положень про свободу пересування товарів, капіталів та осіб” (ст. 60, перший параграф, ДЗЄС). Зокрема, поняття послуги охоплює: а) діяльність промислового характеру; б) діяльність комерційного характеру; в) діяльність ремісників; г) професійну діяльність (мається на увазі діяльність осіб вільних професій) (ст. 60, другий параграф, ДЗЄС). Третій параграф вказує, шо особа, яка надає певні види послуг, “має право тимчасового ведення тієї чи іншої економічної діяльності в державі, де надаються такі послуги, на тих же умовах, що й громадяни даної держави”.
Суд поширив права постачальників послуг на користувачів цими послугами в тому, що не тільки закріпив право постачальників приїжджати до користувачів, а й встановив право користувачів переміщатися територією Співтовариства, перетинаючи кордони його держав-членів для отримання цих послуг. Це було визначено в справі Luisi and Carbone. У цій справі позивачами виступали двоє громадян Італії, які перевищили максимальну суму іноземної валюти, дозволену до вивозу відповідно до італійських законів. Вони заявили, що їм необхідно було вивезти таку велику суму валюти для оплати послуг, що їм надавалися б за кордоном як туристам, тому норми італійського законодавства, що забороняли їм це зробити, порушують ст. 59 і 60 ДЗЄС. Суд постановив, що:
Свобода надання послуг включає в себе право користувача цих послуг перемішатися до іншої держави-члена, для того щоб отримати там ці послуги, без будь-яких перешкод і обмежень, навіть щодо платежів; і що туристи, особи, що отримують медичне лікування та особи, що переїжджають з метою отримання освіти або з іншими діловими цілями, мають розглядатись як користувачі послугами.
Як і у випадку зі свободою пересування працівників, застосування ст. 59 вимагає існування транскордонного елементу. В справі Debauve в Бельгії проти відповідача було розпочато кримінальну справу за те, що він транслював на телебаченні комерційну рекламу, що на той час було заборонено в Бельгії. СЄС не зміг допомогти йому, тому що положення щодо вільного надання послуг неможливо застосовувати у випадках, коли відповідна діяльність обмежена однією державою-членом.
Винятки, які пов’язані з виконанням офіційних владних обов’язків
Ст. 55 Договору вилучає зі сфери дії положень, що регулюють право на облаштування і вільне надання послуг, будь-яку діяльність, яка в цій державі пов’язана, навіть випадково, з виконанням офіційних владних обов’язків. Фактично цей виняток є двійником “винятку, пов’язаного з державною службою”, закріпленого в ст. 48 щодо свободи пересування осіб. Суд схильний тлумачити цей виняток також в обмеженому і чіткому розумінні. У рішенні у справі Reyners Суд додав, що для того, щоб підпадати під сферу дії ст. 55 Договору, відповідна діяльність повинна мати прямий і специфічний зв’язок з виконанням офіційних владних обов’язків. У цьому разі державні органи влади Бельгії послалися на параграф 1 ст. 55 ДЗЄС для того, щоб виправдати норми, якими обмежувався доступ іноземців до Брюссельської колегії адвокатів. Вони вказували, що в Бельгії адвокати іноді можуть запрошуватися доповнити склад суддів першої інстанції. Однак Суд прийняв рішення, в якому постановив, що така можливість є відокремленою від відповідної професійної діяльності, а найбільш типовою діяльністю для цієї професії є представництво і надання правової допомоги клієнтам.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)